«Чому зникла приємність повільності?» — питає оповідач виданої 1996 року першої написаної французькою прози Мілана Кундери «Повільність».
«В екзистенційній математиці наш досвід набуває форми двох базових рівнянь: рівень повільності прямо пропорційний силі пам’яті; рівень швидкості прямо пропорційний силі забування», — пише Кундера.
Прийняття швидкості як міри всього позбавляє нас можливості проживати досвіди з почуттям внутрішньої гармонії, а потім згадувати їх у сповненому розслаблення спокої.
Суспільство, у якому ми живемо, залежне від швидкості й результативності. Люди працюють, щоб оптимізувати своє життя, виконуючи чимало завдань одночасно (багатозадачність), намагаючись використовувати кожну можливу хвилину дня на продуктивність, перетворюючи навіть свої хобі на «додаткові справи», якими також варто займатися з максимальною ефективністю.
«Невже теніс — це вже не та гра, що раніше?» — питала письменниця Джин Стеффорд 1952 року.
«Чому нині він здався мені набагато швидшим? Радість береться з повільності й неефективності, лінивого переміщення м’ячика над сіткою, а не зі швидкого викидання його за бічну лінію».
Так, повільність і деяка неефективність дає радість.
Ось чому відбувається відродження способів проведення часу та способів життя, які відмовляються від ефективніших варіантів.
Читайте також: Ностальгія
«Луддистські» підлітки відмовляються від смартфонів і запрошень із гугл-календарів. Продаж вінілових платівок процвітає, а розміщенню вінілу на грамофоні віддається більша перевага, ніж легкому натисканню кнопки «Пуск» у ретельно запроєктованому інтерфейсі додатка стримінгової платформи з розповсюдження музики. Відновлення інтересу до плівкової фотографії таке велике, що деякі продавці ховають плівку під вітрину, щоб уникнути крадіжок. Таке не спостерігається з картами пам’яті чи цифровими фотоапаратами, як зауважив нещодавно у своїй колонці колумніст The New York Times Паркет Річардс.
Як вид ми вчимося завдяки діям і часто знаходимо в цьому справжню радість. Присвячувати час опануванню вмінь, розумінню процесу чи проведенню розмови, навіть якщо вона не така вже й швидка, — це приносить непорівнянно більше задоволення, ніж якби це просто зробили за нас. Зосередженість на продуктивності може пришвидшити дію, але краде в нас радість життя, яку дає повільність із її унікальним ритмом.
Неефективність може бути творчою. Неефективність чи радше безкорисність — це ментальний простір, у якому народжуються наші ідеї, наше натхнення, наші концепції світу нескінченних стежок і мандрівок углиб. Життя — капризне й капризно невпорядковане суспільство — це таке, яке продукує свободу думки, навіть якщо відомо, що багато таких вільно віднайдених думок зовсім не стануть у пригоді.
Територія, на якій можна вирощувати певний різновид безкорисності, — це територія мистецтва з його особливістю, абсурдністю, нелогічністю й навіть гротескністю.
У паризькому Фонді «Картьє» до кінця листопада можна побачити роботи відомого австралійського художника Рона Муека. Цей художник конструює тривожні, неправдоподібно детально виконані фігури із силікону, живиці й скловолокна. Його скульптури ніби живі, а водночас цілком позбавлені життя. Граючись із поняттям гротеску й надзвичайного, роботи Муека, хоч і сповнені ніжності, разом з тим викликають відчуття жаху. Змінюючи розмір «героїв» своїх скульптур, художник викликає в глядача неспокій, але й утримує його сповнену напруження увагу.
Читайте також: Оповідачі
Увійшовши в галерею Фонду «Картьє», глядач бачить силіконову скульптуру п’ятиметрової дитини, обмазаної кров’ю. Вонa лежить на підлозі зі скривленою гримасою новонародженого.
Рон Муек — один із найвідоміших представників напрямку в мистецтві, який називають гіперреалізмом. Величезна популярність гіперреалізму (попередню виставку Муека в цій же галереї 2013 року подивилося понад 300 тис. людей) полягає великою мірою в повазі публіки до ремесла, потрібного для виготовлення твору, що може тривати часом місяцями, а часом — роками.
Рон Муек у своїй майже 30-річній кар’єрі створив заледве 48 творів — це менше, ніж дві скульптури на рік. Як хтось із подивом зауважив, «майже стільки, що і Йоганнес Вермер за все життя» (Вермер намалював близько 60 картин).
Дехто вважає, що в добу штучного інтелекту така постійна, неспішна робота набуває нових значень. ШІ може миттєво творити — з великою майстерністю — картини, спираючись на прості письмові інструкції. Науковці з Університетського коледжу Лондона помітили, що коли учасників досліджень просили визначити, показані їм картинки людських облич справжні чи згенеровані комп’ютером, то вони були впевнені, що зможуть це зробити. Однак кожна правильна відповідь ґрунтувалася переважно на випадковому виборі.
У випадку мистецтва після початкової непевності глядачі мають шанс піти з галереї переконаними, що із цього автентичне.
«Коли події відбуваються надто швидко, ніхто ні в чому не може бути впевнений… навіть у самому собі», — підсумував свої роздуми в романі «Повільність» незабутній Мілан Кундера.