Альфою і омегою радянської геополітичної пропаганди виступало постійне звинувачення Заходу в намаганнях розколоти СРСР, нацькувати один на одного дружні соціалістичні народи, внести в їхні згуртовані лави вірус буржуазного націоналізму. Насправді Захід якщо використовував чинник багатонаціональності комуністичної російської імперії, то мінімально, значно менше, ніж він на те заслуговував. Крах москвоцентричної надпотуги західні лідери, політики та експерти уявляли як апокаліптичний процес неконтрольованого розпаду, як хаос у ракетно-ядерній державі з несанкціонованими запусками ракет, із купою анархічних і деспотичних водночас нових псевдодержавних утворень, із військово-бандитськими угрупованнями, що здійснюють експансію у всі боки, з мільйонами біженців, які атакують кордони заможної Європи, з громадськими війнами всіх проти всіх, із морем крові, суспільною ентропією тощо.
Жах та й годі. Яскравим проявом цих фобій Заходу була горезвісна промова 1991 року в Києві президента США Джорджа Буша-старшого, яку кореспондент The New York Times Вільям Сефайр назвав «Chicken Kiev speech». Свідок візиту відомий письменник і дипломат, колишній посол України в США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі Юрій Щербак стверджує: «…спічрайтери Буша заклали в текст промови речі, які були неприйнятні для київської аудиторії. У ній містилися солодкі компліменти на адресу Ґорбачова, популярність якого на той час упала в Радянському Союзі та Україні до критично низького рівня. Ключовим пасажем промови став заклик (фактично погроза) до відмови від курсу на незалежність, яким прямувала Україна: «Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не підтримуватимуть тих, хто досягнув незалежності для того, щоб змінити віддалену тиранію на місцевий деспотизм. Вони не допомагатимуть тим, хто пропагує самовбивчий націоналізм, що ґрунтується на етнічній ненависті».
Читайте також: Дрейф Вашингтона. У чому причина бездіяльності американців
Та промова викликала хвилю обурення не тільки в Україні, а й у самих Сполучених Штатах, особливо серед американців українського походження, які традиційно підтримували кандидатів у президенти від республіканців.Постріл Буша в мішень «самовбивчого етнічного націоналізму» був сприйнятий в Україні як прикра політична осічка, адже тут не було проявів етнічного націоналізму: ні Рух, ні тим більше націонал-комуністи, що обережно виводили Україну зі складу СРСР, не мислили категоріями агресивного шовінізму, який розквітав кривавими подіями в іншій частині Європи – у Югославії. Іронія історії полягає в тому, що величезний імперський монстр – СРСР – розпадався доволі спокійно на відміну від балканської «міні-імперії» Югославії.
Розвал Радянського Союзу не був хаотичним, він відбувався по кордонах союзних республік, які були своєрідними «протодержавами» й про які один західний політолог сказав, що «радянські республіки мають усі ознаки незалежних держав, що втратили свою незалежність». Побоювання виникнення агресивних етнократичних деспотій, принаймні в європейській частині колишнього СРСР, не справдилися. Литва, Латвія та Естонія вийшли зі складу СРСР у найкращому західному стилі, бездоганно обґрунтувавши юридично своє унезалежнення. У Білорусі практично ніяких ексцесів не було. В Україні якихось зіткнень не сталося, навіть у Криму переважна частина населення проголосувала за самостійну державу на референдумі 1 грудня 1991 року.
Придністровська епопея стала проявом деструктивної активності силових структур і спецслужб Росії в союзі з місцевим «червоним директоратом» цієї частини Молдови. Якби не втручання Москви, то Придністров’я цілком могло б задовольнитися автономним статусом у складі єдиної Молдови.
Сепаратизм Абхазії та Південної Осетії в Грузії був цілком витвором російської політики і випробуванням військової потуги РФ, що тоді вже почала відновлюватися. Що ж стосується Нагірного Карабаху, то це конфлікт із надзвичайно давньою історією ще з часів Османської та Іранської імперій. Загалом апокаліпсису не сталося, побоювання були явно перебільшені. Що ж стосується ядерних зарядів, то на теренах України, Білорусі та Казахстану протягом кількох років спільними зусиллями РФ і США їх було вилучено. Як тепер стало зрозуміло, то був не найвдаліший крок американської зовнішньої політики.
Нині ж пропагандисти Путіна доводять, що розпад РФ буде ще більшою «геополітичною катастрофою», ніж крах Радянського Союзу. Однак перша катастрофа привела до визволення Центрально-Східної Європи від московського тоталітарного панування і політичної емансипації в’язнів тюрми народів на теренах «внутрішньої імперії» – СРСР. Відчуваючи брак аргументів на користь того, що крах авторитарної РФ буде великим злом і шкодою для людства, агітатори намагаються вразити ніжні душі західних політиків моторошними картинами колективного російського суїциду на тлі загибелі світу, мовляв, усіх зробимо «ядерною пустелею».
Читайте також: Джон Гербст: «Адміністрація не розуміє, що амбіції Путіна не обмежуються Україною»
Постає просте питання: чому розпад Російської Федерації має бути страшнішим за розпад Радянського Союзу? Сучасна Росія значно слабша за СРСР: слабша у військовому відношенні, слабша за своїм демографічним та економічним потенціалом. Це розуміють у Москві й повинні розуміти на Заході. Тому головну ставку в Кремлі роблять на боягузтво, егоїзм, роз’єднаність, емоційно-нервову слабкість західних лідерів. На переконання Путіна, західні державні діячі й політики слабкі, їх можна залякати, позбавити рівноваги, деморалізувати і таким чином звести нанівець здатність скористатися своїм переважаючим потенціалом. Поки що така тактика кремлівського диктатора виявляється напрочуд ефективною. Як розумний і хитрий слідчий КГБ Путін «розколює» підслідного виключно на «психології» (не маючи жодних доказів і аргументів).
До сучасних західних фобій щодо можливого хаотичного розпаду Росії є чимало запитань. Нинішня РФ є доволі структурованим утворенням, яке вже сьогодні поділене на складові частини, що в разі розколу зможуть розпочати автономне або й самостійне життя. Функціонує створена з приходом до влади Путіна система федеральних округів, що мають свої чітко визначені території, адміністративні центри управління, керівні структури, судові, прокурорські, поліцейські, податкові тощо. Це своєрідні протодержави, як і колишні союзні республіки СРСР. На сьогодні в Росії є вісім федеральних округів: Далекосхідний (охоплює практично всю територію колишньої ДВР, а саме Приморський край, Хабаровський край, Сахалін, Курильські острови, Амурську область, Магаданську область тощо), Сибірський (Східний, Західний Сибір), Уральський, Приволзький, Північно-Західний (Ленінградська область, російська Північ, Новгород, Псков, Твер, Вологда, Ярославль, Іваново тощо), Центральний (Москва, Підмосков’я, центральноросійські області), Південний (Дон, Кубань, Ставропілля), Північно-Кавказький (автономії горян Дагестан, Чечня, Інгушетія, Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія). Місцеве керівництво в годину «Х» цілком спроможне взяти управління цими територіями у свої руки і за бажання зупинити там руйнівні процеси. Проблеми виникатимуть лише з автономними республіками, областями та округами всередині федеральних округів. Наприклад, на Північному Кавказі одноосібний лідер Чечні Рамзан Кадиров мріє про «велику Чечню» від Каспійського моря до Чорного, що може не збігатися з геополітичними уявленнями інших північнокавказьких автократів.
Читайте також: Олександр Мотиль: «Україна важлива для США як певна противага Росії»
На Поволжі важко буде протистояти прагненням Татарстану й Башкортостану до незалежності. Справді, потенціал цих республік, розвинена етнічна ідентичність, конфесійна визначеність сприятимуть їх виокремленню зі складу федерального округу. Важко сказати, чи залишиться в межах Північно-Західного округу Калінінградська область, чи вважатиме за краще стати Балтійською республікою, можливо, у складі Європейського Союзу…
Запевнення кремлівських пропагандистів у жахливості розпаду Росії нагадують заяву Путіна про те, що розвал Радянського Союзу «був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Насправді сам СРСР, Європа і людство пережили це доволі легко. Однак сьогодні пропаганда Москви, поєднана з нахабним геополітичним шантажем, успішно актуалізувала західні фобії зразка 1991 року, що паралізують волю Заходу. Хоча збереження тоталітарної ракетно-ядерної імперії із сумнівно адекватним абсолютним диктатором на чолі значно небезпечніше, ніж її зникнення зі світової арени…
Проте мислення сучасних західних лідерів є здебільшого мисленням постфактум, уже після того, що сталося, і це створює людству великі проблеми.