Про важливість історії для суспільства після 24 лютого було сказано і написано все, що тільки можна. Здавалося б, є всі підстави очікувати на відповідні практичні кроки з боку влади та профільних державних органів. Проте днями МОН оприлюднило документ, згідно якого ЗНО з історії України залишається в категорії необов’язкових, тоді як обов’язковими й надалі будуть лише українська мова та математика. Хочеш – здавай історію, а не хочеш – не здавай. І це промовисто свідчить про фатальне небажання чиновників щось змінювати – навіть тоді, коли потреба змін очевидна. Мова, звісно, не про те, що обов’язковим не має бути ЗНО з математики. Такі знання в сучасному світі потрібні і сперечатись із цим безглуздо. Проблема в тому, що аргументів на користь обов’язковості ЗНО з історії України не менше, але вони чомусь розбиваються об глуху стіну нерозуміння тих, хто має ухвалювати рішення.
Цьогорічна відмова від ЗНО на користь Національного мультипредметного тесту (НМТ) викликала чимало нарікань від тих, хто не планував здавати історію України. А тут довелось терміново вчити хоча б історію ХХ і початку ХХІ століття. Цікавий факт: викладаючи в поточному семестрі історію України новоспеченим студентам Інституту комп’ютерних наук Національного університету «Львівська політехніка», автор цих рядків відзначив, що їхні знання новітньої історії України в середньому на помітно вищому рівні, ніж у першокурсників попередніх років. І справа не лише у знанні фактажу, але і в кращому розумінні причинно-наслідкових зв’язків, без яких вивчення історії взагалі позбавлене сенсу.
Читайте також: Для чого історія в часи, коли лунають гармати
Хоча НМТ і був вимушеною необхідністю (повноцінне ЗНО – все ж значно ефективніший інструмент), він продемонстрував, що тріада обов’язкових предметів «українська мова, математика, історія України» краще сприяє загальному розвитку учнів, ніж лише українська мова з математикою чи українська мова й історія. То чому б не скористатись цим досвідом і цими результатами, якщо позитивні наслідки очевидні? До того ж, з огляду на загальновідомі події, цього року більшість майбутніх випускників та їхніх батьків були впевнені, що історія стане обов’язковим предметом.
Те, що тест з історії залишається необов’язковим для випускників закладів середньої освіти, яскраво характеризує теперішнього міністра освіти Сергія Шкарлета і загальний стан справ у МОН. Без якісних змін (зокрема кадрових) складно сподіватись на прогрес. Втім, пересічний український бюрократ відрізняється від російського тим, що вразливий до громадського тиску. І тут виходить дивна ситуація. Коли навесні МОН оголосило, що на НМТ в частині історії України буде винесено лише теми за 10-11 класи (від Першої світової війни і до сьогодення) лунало чимало обурених голосів – мовляв, як це так, вивчати лише «жалюгідний обрубок» нашої історії? А як же козаки, Русь і вся решта?! У цьогорічних реаліях введення до НМТ лише тем за 10-11 клас було єдиним раціональним рішенням. Дивною ситуація є тому, що цих «глибоко стурбованих» голосів геть не чути тепер, коли більшість випускників історію не здаватимуть взагалі.
Читайте також: Чому історія — на часі? Пояснюють науковці
Нагальна необхідність підвищення рівня обізнаності українців (хоча б випускників шкіл!) щодо власного минулого полягає не лише в тому, щоб суспільство стало невразливим до російської пропаганди і позбулося колоніальних уявлень про себе. Це все самоочевидно. Але ЗНО з історії – це ще й про еволюцію й метаморфози шкільного курсу цього предмету протягом останніх років. Стараннями вчителів, методистів та науковців історія України в школі відходить все далі від стереотипів, нав’язаних імперською пропагандою чи нашими власними народницькими забобонами ХІХ століття. Все більше учнів відкривають для себе історію, яку можна вивчати і без брому, і без відчуття власної національної неповноцінності. Аудиторія казкарів, які плетуть псевдоісторичні нісенітниці про вождя гунів Богдана Гатила чи чернігівське походження Будди також, до речі, зменшується.
Так, сучасні шкільні програми з історії України все ще далекі від досконалості. Але за умов якісного викладання (а вивчення будь-якого предмету в школі впирається у постать конкретного вчителя/вчительки) шкільний курс цілком здатен сформувати адекватне знання та розуміння нашого минулого. А отже – закласти ґрунт для адекватного розуміння сьогодення. Наприклад, навіть базові знання зі школи вже не дозволяють вважати всю нашу ранньомодерну епоху «втраченою добою», протягом котрої українці не зробили нічого, окрім як потерпали від гніту – польського, панського, католицького і далі за довгим списком. Вже зараз школа може підвести учня до розуміння того, що доки Московське царство перебувало в ізоляції і на всіх інородців (навіть з «братніх православних» земель) там дивились як на єретиків, українці разом із Європою переживали Реформацію та Контрреформацію, Ренесанс, Бароко й Просвітництво. Зрештою, саме українські інтелектуали творили перші освітні заклади «за порєбріком». Повторимо: так, теперішні програми ще не ідеальні. Але навіть вони допомагають не купитись на міфи про «історичну велич» Росії та одвічну «безсуб’єктність» України. Тож який такий державницький сенс в тому, щоб обтинати функціонал цього дієвого інструменту, переводячи історію в категорію «необов’язкових» предметів? Предмет, звісно, залишається обов’язковим у школі, але якщо на виході не передбачений контроль, його статус в очах учнів автоматично знижується, хочемо ми цього чи ні.
Читайте також: Маєстат традиції. Чому нам потрібна кафедра середньовічної та ранньомодерної української літератури
І last but not least. Що б там не відбувалося у світі протягом останніх десятиліть, зокрема винайдення інтернету і всюдисущої Вікіпедії, значення загальної ерудиції не зменшилось, а навіть зросло. Йдеться не про механічне запам’ятовування імен чи дат, а про розуміння навколишнього світу, без чого не можна стати повноцінним громадянином держави і членом національної спільноти. Ще давні греки та римляни чудово розуміли, що громадянство – це про обов’язки, а не лише про права та привілеї. Навіть голосування на виборах потребує принаймні базової здатності орієнтуватись в політиці, економіці, соціальних чи історичних питаннях. І тут без знань про минуле не обійтись – так само, як без знань з математики та низки інших наук. Вилучення бодай однієї галузі з мінімального набору матиме негативний вплив. Бо айтівець, який є профаном в історії, є не меншою проблемою, ніж фаховий історик, який зовсім не розуміється на економіці чи не здатний провести елементарні арифметичні розрахунки. Фрази про те, що людський капітал є головним ресурсом ХХІ століття вже не перший рік кочують із презентації у презентацію. І це не далеко від істини. Але це знов повертає нас до питання, чому контроль знань школярів з історії раптом виявився не таким вже й необхідним?
Чутки про «кінець історії» не просто виявились перебільшеними. Вони вже давно не актуальні. Оскільки наша українська сучасність гучно нам усім про це кричить, можна сподіватись, що колись це дійде і до тих, хто визначає освітні пріоритети в Україні. Колись, але, на жаль, не сьогодні.