Презентуючи український театр минулого, який зветься театром корифеїв, нескладно розгубитися. Ким були Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька? Фантастичними акторами, умілими режисерами, кмітливими антрепренерами або ж талановитими драматургами? Авжеж, коли говоримо про український театр минулого, плутанина виникає не лише через трьох братів Тобілевичів, а й через різноманіття їхніх талантів.
Щоб у цьому розмаїтті обдарувань і здібностей усе стало на свої місця, треба хоч загально їх окреслити. Отож, усі корифеї без винятку були кращими чи гіршими акторами: видатний комік Панас Саксаганський, майстер резонерських ролей Іван Тобілевич (Карпенко-Карий), зірковий дует Марії Заньковецької та Миколи Садовського, універсальний артист Марко Кропивницький. І навіть Михайло Старицький, який акторською кар’єрою не переймався, а лише час від часу виходив на сцену, був умілим виконавцем. Наприклад, у драмі «Талан» він спеціально для себе написав роль редактора газети, яку грав зі знанням справи й задоволенням.
Над режисурою також працювали всі без винятку корифеї. Марко Кропивницький взагалі довгий час вважався єдиним фаховим режисером, посідаючи цю позицію в різномовних трупах. Михайло Старицький виробив свій власний стиль і мальовничо вибудовував грандіозні масові сцени. Іван Тобілевич переймався так званою акторською режисурою і ретельно пропрацьовував окремі промовисті деталі. Микола Садовський наполегливо прокладав шлях реалістичній, психологічно-побутовій режисурі, тоді як Марія Заньковецька опікувалася виставами ніжинських аматорів. А Панас Саксаганський, крім того, що першим на українській сцені втілив «Розбійників» Фрідріха Шиллера, ще й підготував кілька теоретичних розробок.
В антрепренерській справі також кожний із корифеїв про себе заявив. Задля створення величезної української трупи, власне її гідного фінансового й матеріального забезпечення, Михайло Старицький продав свій маєток, а гроші вклав у нову театральну справу. Марко Кропивницький першим зважився на безпрецедентні гастрольні поїздки й показ вистав далеко за межами українських етнічних земель. Удосконалюючи організаційні принципи театральної справи Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський відмовилися від традиційної антрепризи та створили товариство, де в акторів було більше можливостей та більше відповідальності. Марія Заньковецька стала керівничкою власної трупи, хоча навіть за підтримки грошовитого спонсора їй не дуже надавалась організаційна діяльність. Але всіх перевершив Микола Садовський, утворивши не просто творчо потужну трупу, а український стаціонарний театр у Києві.
Звісно, для того щоб театр корифеїв жив і діяв цілеспрямовано як багатофункціональний творчий організм, тобто актори грали, режисери ставили спектаклі, антрепренери влаштовували їхній показ на різних майданчиках, потрібні були драматичні тексти, сценарії, лібрето. І за часів корифеїв усі вони мали бути тільки вітчизняного авторства, адже п’єси перекладені з будь-яких мов українцям у Російській імперії забороняли виставляти до 1906 року. А з урахування того, що український театр грав вистави фактично щодня, а в неділю по два спектаклі, до того ж наприкінці ХІХ століття українських труп було кілька десятків, драматичних текстів потребували дуже й дуже багато.
Зрештою, величезний запит на драматургію зумовило те, що п’єс, які потенційно могли потрапити на українську сцену, було тисячі. Їх приблизно підрахував і систематизував одесит Михайло Комаров, якого близькі й знайомі прозвали Комаром. Цей неймовірно захоплений українським театром чоловік підготував унікальний опис «Українська драматургія», над яким працював до кінця життя. Тож те, що складний театральний механізм навіть за участі геніальних акторів і режисерів та вправних антрепренерів без драматургічного фундаменту не функціонуватиме як треба, розуміли всі. Ба більше, упереджуючи репертуарний голод, брати Тобілевичі — самі знані автори, бо, крім Карпенка-Карого, п’єси писали і Саксаганський, і Садовський, — оголосили 1902 року свій драматургічний конкурс і виділили для цього власні кошти.
У нашому сучасному театрі нестачі українських текстів наче немає. За останні тридцять років виросло кілька поколінь драматургів, а їхня діяльність неймовірно масштабувалася від лютого 2022 року. Завдяки ініціативі самих авторів виник також особливий «Театр драматурга». Тобто українські п’єси пишуть, читають, публікують, ставлять і перекладають іншими мовами. Тож начебто всі позиції в сучасному театрі заповнюють майстри своєї справи, як і в корифеїв.
Але ж ні, бо навчають у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого лише акторів, режисерів і тих, хто зветься театральними продюсерами, а драматургів — ні. Ті, хто пишуть п’єси, як і за часів корифеїв, спонтанно зростають у театральному середовищі. Зрештою, автори-самоуки організовуються в гільдії, беруть участь у конкурсах, семінарах, школах, які влаштовують ті ж таки театри, Національна спілка театральних діячів та вони самі. І фактично виходить, що репертуарні перспективи турбують усіх, окрім тих, хто має забезпечувати українському театру майбутнє, тобто професійну вищу освіту.
Мову про те, щоб цю ситуацію відкорегувати, а драматургів навчати, наприклад, разом із театрознавцями в університеті імені драматурга-корифея Івана Карпенка-Карого, вели давно. Навіть найкращий кількатижневий семінар не дасть потенційному авторові системної підготовки. І ця очевидність спонукала до дій Леся Курбаса, який одразу ініціював у мистецькому об’єднанні «Березіль» літературну студію, звідки вийшли письменники й сценаристи Стабовий, Яновський, Ярошенко й інші, а також театральний музей. Але на сьогодні примарна надія щодо професійної підготовки драматургів уже згасає зовсім, бо навчанню театрознавців в університеті імені драматурга Карпенка-Карого приходить кінець. На порядку денному поглинання рідкісних істот — театрознавців — так званими театральними продюсерами без жодних перспектив на розвиток історичного, теоретичного театрознавства та драматургічної творчості. Оптимізатори навчального процесу твердять, що в театрознавцях немає потреби. Імовірно, вони мають на увазі те, що цій спеціальності навчалися засновниця незалежного «Дикого театру» Ярослава Кравченко, керівниця державного театру «Берегиня» Ільїна Генсіцька, сценаристка й кінорежисерка Марися Нікітюк, письменниця Лада Лузіна, драматург і публіцист Віталій Жежера та ще чимало яскравих особистостей, а не тільки музейники, дослідники культури, мистецькі критики.
Утім, з тим, що фахові драматурги українському театрові потрібні, не посперечаєшся. І професіоналізація лібретистів, сценаристів, авторів переробок, драматургів, які працюють з режисерами над текстами, знають сучасну кон’юнктуру, а також історію і теорію театру, уже давно на часі. Про таке, можливо, колись мріялося драматургу Іванові Карповичу Карпенко-Карому, чиїм іменем освячено головний театральний виш України. Але, почувши, що цих перспектив таки немає, Іван Карпович Карпенко-Карий дуже засмутився б і сказав: «Знімайте вивіску. Нехай буде імені антрепреньора Гаркун-Задунайського. Це ж про його продюсування гарно написав Володимир Кирилович Винниченко, теж, до речі, драматург».