Мене сповнює суперечливе відчуття. Ні, не тому, що українцеві нібито властиво заздрити, що в сусіда корова жива, а в мене здохла… Просто наша держава на тлі Польщі бачиться тереном суцільно втрачених можливостей, хоча починали ми свій капіталізм приблизно з того самого рівня.
Отже, я вирішив предметно дослідити природу «польського дива». Чому в Польщі вийшло, а ми досі пасемо задніх не лише на європейському рівні, а й поміж пострадянських країн? І щó саме з її досвіду економічних та адміністративних реформ зарадило б Україні в прагненні подолати кризу, стати справді незалежною, бізнес-орієнтованою та процвітаючою?
Роздержавлення
Либонь, найголовніше: поляки за Бальцеровича та Мазовецького одним розчерком пера ліквідували те, що досі є каменем спотикання для України. По-перше, дозволили банкрутство неприбуткових державних компаній, що не мали ринкових методів виробництва. По-друге, директивно перевели всю державну комунальну сферу в адміністрування самих домовласників. По-третє, враз ліквідували державну банківську систему.
На думку польських реформаторів, держава не може бути суб’єктом комерційних відносин ані у виробництві житлово-комунальних послуг, ані у грошово-кредитній сфері. Чи можливий прозорий ринок за наявності урядових монополій або ж банків, що мають певні преференції Мінфіну? Поляки категорично відповіли «ні» й перетворили всі державні фінустанови на комерційні. Через півтора десятка років те саме зробили грузини. Але не українці…
У нас, як відомо, існує величезний дотаційний державний сегмент реального сектору економіки. Є монопольне управління інфраструктурою – всілякі УЖГ, автодори, трансгази, інші бездонні джерела розпилювання бюджетів. Понад те, функціонують три держбанки, які продемонстрували торік астрономічні збитки – 20 млрд грн із гаком лише за офіційною звітністю. Їх докапіталізують коштом скарбниці, тобто за рахунок наших із вами податкових платежів…
Натомість у Польщі лише за два роки реформ держава була повністю виведена з реального сектору економіки в 50% промислових потужностей. Приватизація відбувалася на відкритих аукціонах без жодної ваучеризації, як звикли в Україні, лише за готівку.
До речі, попри галопуючу інфляцію, уряд Бальцеровича – Мазовецького не відпускав обмінного курсу національної валюти у вільне плавання, як із гордістю заявили кілька місяців тому в українському Нацбанку. Навпаки, поляки вдалися до суворого грошового регулювання, запровадивши фіксований та уніфікований обмінний курс злотого до долара.
Ці та низка інших заходів послужили антиінфляційним якорем країни, мінімізували дисбаланс у її економіці, стали основою створення ефективного грошового ринку.
І ось уже за кілька років, на початку нульових, із вічного боржника Польща перетворилася на респектабельного гравця глобального ринку інвестицій, маючи 2,4–2,9% інфляції та понад $80 млрд власних валютних резервів.
Лише за рік шокових реформ (підкреслюю: рік!) уряд досягнув зростання ВВП, яке не зупиняється досі. У 1992-му воно було на рівні 2,6%, а 1995-го вже 7%.
Чому? Тут я відзначив би кілька причин, які безпосередньо стосуються українського формату перетворень і, як на мене, цілком незаслужено знехтувані «постмайданним» Кабміном у перший рік його існування.
МСБ «рулить»
Польські реформатори зрозуміли: слід максимально використати те, що жевріло в їхніх співвітчизниках на рівні культурного коду: підприємливість, природну повагу до приватної власності. Саме малий і середній бізнес стали локомотивами антикризової кампанії уряду й мінімізували соціальні наслідки масової ліквідації держсектору економіки.
Створення сприятливих умов для бізнесменів стало таким собі втіленням національної ідеї поляків і відбувалося під гаслом відродження нації.
Уже наприкінці 1990-х у Польщі налічувалося близько 3,5 млн малих та середніх підприємств – фактично одне підприємство на кожних 10 громадян включно з неповнолітніми. Це пропорційно більше, ніж на батьківщині сучасного підприємництва: у Швейцарії та Нідерландах.
Читайте також: Простий рецепт подолання корупції
Внесок дрібного та середнього бізнесу в економічне відродження Польщі справді важко переоцінити. На сьогодні це близько половини національного ВВП – більш ніж $200 млрд.
Для порівняння: до кризи останнього року в Україні цей показник не перевищував десятої частки національного ВВП, становлячи лише $14 млрд. Хоча економічний потенціал УРСР наприкінці 1980-х був у рази вищий, ніж соціалістичної Польщі. Старше покоління пам’ятає, як в Україну їздили по товари ширвжитку, чай та добрива так само, як сьогодні наші «човники» їдуть по найрізноманітніший товар на гуртовні до Польщі.
Допоки наша країна в рейтингу Світового банку за комфортом бізнесу (Doing Business) посідає «почесне» 96-те місце, тоді як у рядку міжнародної торгівлі ми аж на 150-х позиціях, а за декотрими показниками, як-от корпоративне підключення до енергомереж, узагалі четверті від кінця (серед 189 фігурантів), дивуватися проблемам із курсом національної валюти та відпливом капіталу зайве…
Сьогодні іноземний бізнес не має жодної мотивації приходити в Україну, вкладати в нашу економіку гроші. Вітчизняні металурги та хіміки невпинно втрачають експортні ринки у світі, а прихід валюти в країну дедалі більше тримається на самих лише заробітчанах.
Польський досвід у цьому сенсі для нас неначе ікона: хочеш урятувати країну від економічного колапсу – перетвори захист інтересів малого й середнього бізнесу на національну ідею.
Відкритий ринок
Антикризовому урядові Бальцеровича проблема відкриття національного ринку для іноземного капіталу бачилася чи не найпріоритетнішою. Закон про іноземні інвестиції був виданий одним із перших серед урядових актів. Він повністю скасовував обмеження на частку акціонерного капіталу для іноземців і встановлював податкові пільги для зарубіжних інвесторів.
У воєводствах, де внаслідок роздержавлення реального сектору економіки ринок праці зазнав найбільшого колапсу, ці пільги включали податкові канікули терміном від кількох місяців до кількох років.
Більшість ліцензій на імпорт була скасована. Решта максимально спрощена. Так само одним розчерком ліквідували всі без винятку експортні квоти. Жодних обмежень на вивезення із країни прибутку та обсяги інвестицій. Нічого схожого в Україні немає…
Як наслідок, уже до 1997-го обсяг прямих іноземних інвестицій у Польщу сягнув $20,6 млрд. Ще за 10 років цей показник перевищив $160 млрд. Це майже уп’ятеро більше, ніж за той самий час в Україну.
Крива Лаффера
Під час індустріальної кризи початку 1980-х американські економісти простежили фатальну закономірність: зростання оподаткування в певній точці не збільшує надходження до бюджету, а, навпаки, зменшує, бо фіскальний тиск знищує бізнес як донора скарбниці.
В Україні, попри колапсовий стан економіки та фінансів, за останній рік так і не спромоглися радикально урізати податкове навантаження на корпоративний сектор. У Польщі відповідну реформу провели також не відразу, лише на початку 2000-х. Проте її наслідки мали б стати для нас важливим уроком ефективної економіки.
Читайте також: Курсова атака на державність
Після зменшення податку на прибуток для підприємців від 27% до 19% протягом уже першого року дії нового кодексу бюджет Польщі збагатився більш як на $1 млрд (!) податкових надходжень. Застосування принципу кривої Лаффера дало економіці змогу розвиватися, попри відчутне зниження податкової ставки.
Сьогодні медіанний дохід середнього поляка значно перевищує $1 тис. за місяць. Польща входить у шістку найбільших економік Євросоюзу. ЄС інвестує туди й надалі. Чому? Бо ці гроші збагачують країну, а не статки окремих осіб, наближених до каналів одержання та розповсюдження донорської допомоги, як це було у Греції.
Больовий шок
Так, стрімке роздержавлення економіки було важким соціальним випробуванням, больовим шоком. На ринку праці опинилися сотні тисяч робітників різної кваліфікації. Безробіття, що торкнулося кожного п’ятого економічно активного громадянина Польщі, вже готове було розколоти країну і збурити в ній хвилю лівацьких протестів.
Проте поляки витримали – надто довго вони чекали на лібералізацію, як політичну, так і економічну, й не готові були проміняти свободу на міф соціалістичного добробуту.
Польські реформатори розуміли, що кардинальні перетворення є надзвичайно болісним процесом, доведеться рвати по-живому. Треба було негайно запустити маховик реформ, допоки в перші роки ліквідації радянської диктатури нація жила на особливому патріотичному піднесенні.
Історія показала, наскільки правий був уряд. Уже за три-чотири роки економіка країни почала генерувати значно більше робочих місць, ніж було скасовано внаслідок ліквідації дотаційного держсектору.
До країни повернулося близько третини заробітчан, зокрема й колишні працівники ліквідованих компаній держсектору. Не тому, що в Європі наприкінці 1990-х вирувала криза, і не тому, що працювати в Німеччині ставало невигідно, а тому що німецьке виробництво почало масово пересуватися до Польщі. Саме там було створено бізнес-середовище, сприятливіше в сенсі корпоративного оподаткування, близькості до ринків сировини та збуту, а також із погляду державного регулювання.
Реформатори вповні використали почуття національної гідності поляків, поки воно було підкреслено ейфорійним. Це допомогло притлумити соціальний біль, мінімізувати протестні наслідки, позбавити лівацький популізм вдячної аудиторії, за винятком хіба що явних маргіналів.
А що в Україні? Наші творці реформ цей «героїчний» час, вочевидь, проґавили. За рік, коли запалений Євромайданом ентузіазм природно посилював здатність суспільства до жертовності, практично жодних кардинальних зрушень не відбулося: ні в судовій, ні в податковій, ні в адміністративній сфері. Обличчя й партійні прапори змінювались, але методи управління державною махиною залишилися ті самі.
Читайте також: Диверсифікація в муках
Принаймні бізнес істотної лібералізації так і не відчув. Як наслідок – за підсумками останнього року Україна зазнала провалу на 35% за рівнем ВВП, 70% девальвації, 50% відпливу інвестицій із реального сектору економіки. З урахуванням курсових коливань ми втратили капіталовкладень нерезидентів замалим не на $13,6 млрд. Ефект прямо протилежний тому, що спостерігався в Польщі вже у перший рік реформ.
Отже, шокова терапія була, безумовно, правильним кроком уряду Мазовецького та Бальцеровича. Поступовість і розважливість у цьому процесі, вочевидь, виснажили б соки нетерплячого (в хорошому розумінні) польського суспільства, реанімувавши в ньому ліво-консервативні настрої.
Це ніби зняття лейкопластиру з тіла: можна повільно й довго, перемагаючи біль та дискомфорт, а можна одним блискавичним рухом, застосувавши чимале вольове зусилля. У Польщі все відбулося саме таким-от рішучим способом.
Поляки не казали: «Дайте нам гроші, бо ми зубожілі». Вони говорили: «Дайте нам гроші, бо ми запроваджуємо реформи, змінюємо систему зсередини». Адже європейці знають: забезпечити коштами – це ще не означає вирішити системні проблеми, а тим паче запустити маховик трансформації. Нинішня Греція – яскравий тому приклад.
Яким шляхом піде Україна – польським чи грецьким, стане відомо вже в найближчі місяці. Якщо уряд таки вдасться до сценарію дефолту, отже, у жодному разі не польським…
Про автора
Володимир Поперешнюк народився в 1975 році. Закінчив Харківський авіаційний інститут ім. М.Є. Жуковського, здобув ступінь MBA в Міжнародному інституті бізнесу в Києві. Операційний директор і співзасновник групи компаній «Нова Пошта»