Їх і нині використовують «ортодоксальні» регіонали, хоча безпосереднє оточення Януковича вже намагається до них вдаватися, щоб самим не розхитувати трон під собою.
Поміж країн, досвід яких мала б наслідувати Україна, зазвичай називають Бельгію, Канаду, Швейцарію. При цьому чи то через незнання, чи зумисне замовчують ті особливості цих країн, що свідчать про цілковиту неприйнятність їхнього досвіду для України.
По-перше, названі приклади часто не є позитивними. Так, Бельгія уже досить давно перебуває на межі розколу (див., наприклад, або ), а в канадському Квебеку на періодичних референдумах голосують за вихід зі складу країни більше, ніж у нас на останніх виборах за Януковича, – 49,5% (!!!) (див., наприклад, або ).
По-друге, згадані країни є або межовими (буферними) між основними мононаціональними державами, або їхніми колишніми колоніями. Так, Швейцарія – конгломерат німецькомовних, франкомовних та італомовних кантонів, мешканці яких мають свої базові національні держави – це відповідно Німеччина, Франція та Італія. У Бельгії такими державами є Франція для франкомовних валлонів та Нідерланди для фламандців. Канада вміщує у своєму складі низку англомовних провінцій, що мають «материнську» англомовну національну державу – Велику Британію, а також франкомовний Квебек, для якого відповідну роль відіграє Франція. Інакше кажучи, якщо уявити, що національній ідентичності окремих народів у Бельгії, Швейцарії чи Канаді з’явилася реальна загроза, а проблема її збереження вийшла на перше місце, то їм завжди є куди емігрувати «до своїх». У нашому ж випадку потенційна (якщо не вже реальна) загроза українській ідентичності просто не залишатиме, «куди тікати». Адже в українців іншої батьківщини, крім України, немає.
Хто кого годує?
Проте спроба сфокусувати увагу суспільства на споживацькому інстинкті «об’єднання заради добробуту» у дійсності теж вразлива, адже логічно регенеруватиме питання на кшталт «хто кого годує?». Воно поставало під час розпаду СРСР, і відповіддю на нього багато хто був розчарований. Адже вона не така однозначна, як здається на перший погляд. В Україні південно-східні регіони справді виробляють левову частку промислової продукції та ВВП, проте:
· рівень оподаткування експортоорієнтованих галузей незрівнянно нижчий, аніж рівень оподаткування галузей, що працюють на внутрішній ринок (і локалізовані в центрально-західних регіонах). Відтак частка надходжень до бюджету значно нижча;
· махінації з фіктивним експортом дають змогу отримувати левову частку «відшкодування» часто не сплаченого ПДВ підприємствам галузей, сконцентрованих саме тут;
· промислові гіганти цих регіонів отримують із загальнонаціонального бюджету преференції на енергоносії. По-перше, це дотації вугільній промисловості. По-друге, недонадходження до бюджету внаслідок нижчих ставок транзиту на російський газ (який транспортується майже виключно територією центрально-західних регіонів) та «віртуальності» оплати базування ЧФ РФ у Криму (в обмін на «знижку» в розмірі $100 на газ).
Крім того, хоч і парадоксально, але факт, що з економічного погляду інтеграція з Росією та іншими державами ЄЕП ризикована саме для Донбасу, адже його вугілля явно не витримає конкуренції з видобутим на Кузбасі чи в Карагандинському басейні. А сотні тисяч шахтарів матимуть або перекваліфіковуватися, або їхати освоювати шахти «братніх» країн.
Про важливість освіти
Останнім часом у зв’язку зі світовою економічною кризою став популярним вислів «криза в головах». Це саме стосується й «кризи» спільної української ідентичності. Але до кожної голови має бути свій підхід. Тим часом основним інструментом подолання відчуженого ставлення населення до держави, громадянами якої вони є ось уже 20 років, весь цей час була освітня система. За даними згаданого вище опитування центру «Соціс», згодних фактично відмовитися від державного суверенітету поміж осіб із вищою освітою виявилося лише 32%, а без неї – 48%.
Цей показник, з одного боку, вкотре загострює проблему нинішньої узурпації ключових посад у Міністерстві освіти людьми на кшталт Дмитра Табачника, а з іншого – демонструє нездатність освітньої системи вирішити поставлене перед нею завдання самостійно, без потужного впливу на суспільну свідомість інструментами масової культури. Тут варто пригадати Ібн Рушда і переосмислити його ідею про те, що різні люди по-різному пізнають істину (хтось через філософію, хтось через релігію). Галузь традиційної освіти в умовах заповнення ніші масової культури іноземним продуктом сама по собі ніколи не вирішить проблеми інтеграції населення різних регіонів нашої держави в єдину спільноту.
Тому нехтування можливостями культури у вирішенні проблеми масової свідомості, що впродовж останніх десятиліть часто переходило у зневажливе самоусунення української «еліти» та свідомого загалу від використання можливостей цього «низькопробного продукту», треба відкинути, інакше це матиме згубні наслідки для майбутнього держави.