«Чому ти повернулася?» — постійно запитують мене в Україні з моменту, як я перетнула кордон 30 грудня 2023 року. З обережною чи щирою цікавістю, усмішкою чи напруженим очікуванням, а іноді навіть, здається, з легкою підозрою в божевіллі. Батьки, колеги, волонтери, друзі дитинства, близькі й нові знайомі, ведучий радіо та чоловіки з тіндеру. Лише прикордонники не поставили цього запитання, байдуже повернули паспорти мені, жінкам з дітьми й без, кільком бабусям та чоловікам.
«Що спонукало приїхати тепер, на війну?» — запитують задумливо колеги провідної правозахисної організації. Де працюють, не шкодуючи сил і вихідних, нерідко після власного вимушеного переміщення, щоб надати допомогу постраждалому населенню та переконати іноземних донорів фінансувати українські, а не міжнародні організації, що розгорнули діяльність в Україні. Де про «відпустку» в три дні відповідально попереджають всю команду, коли в нас у Франції довгий триденний вихідний чи, ще краще, чотириденний «міст», коли четвер або вівторок випадає на святковий день, — це звичайна практика на додаток до щорічних три- або чотиритижневих відпусток.
«Чому ти туди їдеш?» — схвильовано запитали мене французькі й українські друзі ще у Франції з різними емоціями. Французи, малюючи у своїй уяві лінію фронту одразу за прикордонним контролем, українці з ноткою світлих заздрощів. «Ти бачила російських солдатів?» — запитує один французький друг після мого повернення з України в серпні 2022-го. «Якби бачила російських солдатів, я це повідомлення не прочитала б», — подумала й написала щось стримано-політкоректне.
Були моменти, коли відчувала заздрощі від українців-діаспорян. Бо багато з нас хоче бути там, де болить, де батьки, де пройшло дитинство. Радше здригатися всім тілом від вибуху балістичної ракети над головою в Києві, ніж переповнюватися панічною хвилею за 2300 кілометрів у Парижі, читаючи стрічку новин.
10 жовтня 2022-го, збираючи свій намет у парку Меркантур на півдні Франції, я замріяно уявляла наступні чотири дні в Долині чудес. Аж раптом та клята стрічка новин. Дзвінок мамі в Суми. Вона бере слухавку, задихається, розмова обривається. Дзвінок тату. Не відповідає. А потім задихатися почала я. Приблизно 100 ракет, перших із серії масованих обстрілів, убили 23 людини. Мої батьки живуть за 30 кілометрів від кордону з росією на Сумщині, яку регулярно обстрілюють.
Французькі друзі пишуть мені з Парижа, Ліона, Марселя, Гренобля: «От думаю, що я зробив би, якби сюди прийшла війна. Якби я та мої сини мали взятися за зброю», — пише юрист Паскаль, який допоміг зареєструвати наш фонд, прихистив у себе українку з двома дітьми, та в батьків якого живе мама моєї подруги, двічі переміщена: з Луганська до Дніпра й з Дніпра в Ліон.
«Мені здається, що якби на мою країну напали, я взяв би із собою сім’ю, спробував би переконати своїх друзів зробити те ж саме й сховався б у кінці світу, далеко-далеко від цього невіддільного й спільного для кожного конфлікту насильства. Вибір, який ти зробила, мене зачепив», — каже Рафаель, з яким ми вчилися в кіношколі. Моє рішення змушує задуматися над власними.
Через місяць після переїзду оновлюю свій статус у фейсбуку: «Переїзд до Києва — 2 січня». Хвиля запитань, на яких я не маю відповіді, збиває мене з ніг: «Ти назавжди оселилася в Україні?», «Ти більше не повернешся до Франції?». Ці запитання мене дратують. Хто сьогодні може сформулювати речення, яке закінчується словом «назавжди»? Бути хоч у чомусь певним? Я не знаю, чи повернуся до Франції та якщо повернусь, то коли. Але знаю, що сьогодні мушу бути в Україні.
«Життя, мабуть, не склалось у Франції?» — зауважив на тіндері один, скажімо як є, ватник з пострадянським незнищуваним менталітетом. Роблю внутрішній облік. Та ні, ніби все було: робота, квартира з балконом, друзі, творчі проєкти, захоплення, гори й море, пристрої для раклету та фондю, килим для йоги, два велосипеди. Але ці речі втратили сенс.
Ще 2014-го вони почали втрачати кольори, але в якийсь спосіб утрималися на плаву, а життя в рівновазі. Я рвалася повертатися в розхитану Україну попрацювати рік чи два, долучитися, але не зробила цього. Тижнями щовечора безсило спостерігала через вебкамеру Еспресо TV життя Майдану, не наважившись кинути важливий професійний проєкт, який утілювався за тим самим календарем, що й революція на Батьківщині: перша подія в листопаді 2013-го та кожна наступна щомісяця.
Ми почали збиратися на мітинги підтримки в Ліоні, ошалілі від подій пішли на марш 16 березня. До нас приєдналися ворожі режиму росіяни. У серпні 2014-го таки приїхала в Україну й безслівно спостерігала за розфарбованими в жовто-блакитний парканами, читала написи на стінах, намагалась осягнути досвід пораненого з Айдару, що лежав у військовому госпіталі. І повернулася у своє мирне заколисане життя в Ліоні.
Аж тут після 24 лютого сталося сильне внутрішнє знекровлення, яке призвело до шоку, як нас тепер учать на курсах такмеду в Києві. І ніби вид на Сакре-Кер із четвертого поверху музею Помпіду такий же магічний, Альпи втішають величчю, а друзі наливають витримане червоне вино до смачних страв, але чому ж хочеться бути там із цими людьми, у країні з такою нелегкою долею. Може я мазохістка?
Тому що мені краще, коли я тут, ніж коли їду, каже мені Девід Рієф, син Сьюзен Зонтаг, який від початку повномасштабної приїжджає в країну кілька разів на рік працювати над книжкою про інститут пам’яті.
Україна має велику здатність закохувати в себе, каже французький журналіст, який уперше приїхав в Україну для репортажу про лікування ПТСР.
І власне тому що тут війна, треба було повернутися. А щодо першого запитання «чому повернулася?», то це довга розмова. Тут потрібна кава або келих вина. А кава в Україні смачна, з вибором рослинного молока навіть у селі на Верховині в затишному кафе біля річки й вино українське, хоч і втратило території, але покращило смак та якість, розповсюдилося навіть до Сумщини, де вирощують сорти «Йоханітер», «Цитронний магарача», «Перлина Саба», «Лівадійський чорний», «Левокумський» та «Мускат чорний». Я намагаюсь надолужити час, проведений ці 17 років за розпиванням французьких вин і завжди беру українське, коли мої друзі обирають французьке чи італійське.
Серпень 2022-го. Вперше з початку повномасштабної, яку «пропустила» виїхавши з країни за чотири дні до початку, я повернулася відвідати батьків, яких попередила про приїзд, перетнувши кордон. «Чому ти приїхала? У нас тут війна», — відповіла стурбовано мама. Уже тоді я почала збирати свідчення про пережите. Студентка, яка сіла на сусідньому місці у Варшаві в автобусі до Києва, була з Маріуполя, пригостила пивом і під ліхтарями нічного Львівського вокзалу на перерві розказувала про долю її будинку, вулиці, друзів і про сни, у яких вона безрезультатно намагалася когось врятувати.
Квітень 2023-го. Удруге я повернулася з польовим дослідженням для проєкту документального фільму й дописувала в друзів на Оболоні свою першу книжку, яка мала вийти у Франції напередодні Дня Незалежності. Після важкої зими з відключеннями й генераторами Київ і ботанічний сад квітнули, люди відновлювалися, хоча війна вже обіцяла затягнутися. У парку Шевченка студент-медик з Індії грав у шахи з місцевими дідусями. Мені пощастило потрапити на один з останніх іфтарів Рамадану, а Зеленський за кілька днів узяв участь у прикінцевій вечері. Макрон на такій був один раз, 2017-го, хоча мусульманська меншість у Франції пропорційно набагато більша (6–8 %), ніж в Україні (1 %).
Травень 2023-го. Я повернулася втретє й далі записувала інтерв’ю, розмовляла з людьми, ходила вулицями. Тоді й застала початок травневих атак на Київ. Чомусь страшно було не від ракет, а від того, що можна вмерти наодинці, отак банально, у коридорі сталінського планування й ніхто не знатиме. Витягнувши себе з імпровізованих ліжок у ваннах і коридорах, після ночей під звуки вибухів люди йшли на роботу виснажені, але рішучі на противагу всьому.
Кожного разу повертаючись до себе у Францію, я все обдумувала. Почуття провини насичує всі прошарки нашого мислення й буття. Почуття провини з’їдає всіх: мене, емігрантку в Парижі, гризе провина перед друзями в Києві й батьками в Сумах. Мої київські друзі відчувають провину за свій комфорт перед солдатами. Солдат у тилу чи на другій лінії відчуває провину перед побратимом у бліндажі під обстрілами, той, хто вижив, — перед тим, хто загинув.
Здається, це почуття є однією зі складових національного фундаменту й рушійною силою одночасно. Хтось писав, що це від нашого радянського минулого, яке десятиліттями знецінювало людину, звичайний гвинтик у системі з великою кількістю обов’язків, але без прав.
Нарешті приїхала в Україну на кілька місяців влітку 2023-го. Ніби звичайне життя своїх знайомих: робота, волонтерство, вихідні в Карпатах і у Львові, підготовчі курси для цивільних та школа операторів дронів — готувалася до можливого вступу до ЗСУ. Багато чула про нестачу людей повсюди: у бізнесі, у неурядових організаціях, в армії, навіть у колах спілкування. На тіндері в Україні люди тепер шукають друзів сходити в бар і кадрів для рекрутингу на вільні посади. Обіймати посади й займати посадки. Усе тут має інший сенс та іншу інтенсивність. На повідомлення здебільшого відповідають в лічені хвилини, щоб сказати іноді «зараз не можу відповісти»… Коли пропонують кіно чи концерт, думаєш не тільки, чи є бажання, а ще й, навіть коли немає сил, що може це востаннє — і часто йдеш.
Повертаючись у Париж наприкінці вересня 2023 року, я ніяк не могла попрощатися з Україною: ходила днями по вулицях Києва, на кручі Дніпра, на могилу Лесі Українки, на Труханів, до Батьківщини-Матері. Подруга з Парижа тричі міняла квиток, щоб відтягнути прощання з Києвом.
За кордоном стара діаспора чи новоприбулі переміщені (яких, не вдаючись в деталі, називають біженцями, але слова створюють нашу реальність, і «біженець» просить притулку, утративши свою батьківщину назавжди), живуть у подвійній реальності. Там — ракетна атака, новини з фронту, постачання гармат «Цезар» та F-16, чутки про новий наступ. Тут — протести проти пенсійної реформи, підвищення цін на олію і каву, зростання соціальної нерівності, склад наступного кабінету міністрів Макрона, плани на зимову відпустку.
Зранку пишеш національний диктант і ридаєш над новинами, а ввечері слухаєш про вигоряння подруги в міністерстві здоров’я, сьорбаючи пунш під різдвяне драгшоу в паризькому Бельвілі.
«Управління Верховного комісара ООН з прав людини зафіксувало приблизно 18 мільйонів осіб (40 % усього населення країни), які вважаються постраждалими від війни, і 17,7 мільйона, які потребують гуманітарної допомоги».
«Дедалі актуальнішими стають запити й певне бачення на структуру програми, яка ефективно сприяла б поверненню в Україну громадян, які виїхали».
Читаючи ці звіти, укотре усвідомлюєш, що це все відбувається з твоєю країною, зі шкільними товаришами й бабусями із села твого тата. Поступово наростає розуміння, що треба бути там. Як і 2014-го. Але тоді я себе не послухала. І взагалі, чому треба бути саме там? «Ти можеш бути корисною у Франції, говорити про Україну, волонтерити, заробляти гроші на донати», постійно чуєш ти як давній іммігрант голоси з України.
Андре Марковіч на одному з дебатів, який ми організували в культурному центрі в Парижі, із зали сперечався з Іреною Карпою, Луї Бодемоном і Гаською Шиян на панелі в розмові про спротив і кенселінг російської культури. Буцімто це все прояви небезпечного націоналізму, тому що він скасовує між нами всіма універсальне й сіє ненависть. 9 травня 2022 року в залі, переповненій переміщеними українцями, проти нього піднялася хвиля протесту.
«Націоналізм — це ненависть до інших. Патріотизм — це любов до своїх», — писав Ромен Гарі в «Європейській освіті». Свій перший роман про польський спротив він написав під страхом померти й не залишити слід, бо саме тоді поляк Ромен Кацев приєднався волонтером до французької армії звільнення.
Улітку чоловік подруги взяв мене на полігон, де він тренується із двома друзями протягом останнього року. Усі троє мають бронь, пов’язану з їхньою роботою, але двоє з них почали процес мобілізації: «Усе-таки ми, чоловіки, відчуваємо провину, але чому ти думаєш про армію?» — запитують мене, коли я ділюся з ними думкою про те, що також готуюсь до можливого вступу в ЗСУ.
Ще влітку я записалася й пройшла школу пілотування дронами. Із чотирьох учасників моя напарниця стала до лав уже через кілька місяців. Один знайомий казав мені про «людей-воїнів» і людей, які не можуть тримати зброю в руках. Я теж не хочу тримати зброю і не хочу навчатися військової справи. Хочу далі вчити іспанську зі своїм річним абонементом у busuu, нарешті серйозно взятися за арабську, але замість цього ходжу в спортивний клуб і на такмед, придивляюсь до тестового табору третьої штурмової, хоча новий закон без термінів демобілізації знизив мою мотивацію.
Ухваливши рішення повертатися, перевіривши свою мотивацію восени у Франції, якось по-дитячому я вирішила, що стара приказка «як зустрінеш новий рік» варта уваги, і зустріла 31 грудня у Львові.
Я не знаю, як довго зможу пробути тут, чи зможу знайти себе й реалізувати свої проєкти та мрії, долучитися змістовно, розвинути коло спілкування, чи буде в мене робота, страховка й житло, чи витримає психіка й мій новий український терапевт. Але коли мене запитують: «Чому ти повернулась?» — я відповідаю: «Щоб бути тут, бути частиною того, що відбувається».