У межах проєкту Тижня «Skovoroda auditorium» продовжуємо говорити на тему «Чому треба вивчати історію Росії». Новий цикл відеолекцій від історика Олексія Сокирка, який незабаром буде опублікований на нашому сайті та ютуб-каналі, має назву «Історія імперії “скрєп”». У вступній розмові до циклу лекцій Олексій Сокирко міркує про це разом із кураторкою проєкту Юлією Олійник.
Повну розмову можна переглянути тут
— Пане Олексію, за роки війни українці все ж переглянули своє ставлення до російської культури. Вочевидь настав час переглянути й наше розуміння і ставлення до російської історії. Чому, на вашу думку, сьогодні ми не повинні боятися говорити про російську історію? Чому мусимо деконструювати її?
— По-перше, сучасна українська інтелектуальна традиція мусить мати свою думку про все на світі, зокрема й про Росію. Це аналітичні знання, які нам однозначно знадобляться, а коли — це вже питання часу.
По-друге, є більш прагматична причина: історично/географічно/геополітично ми приречені на Росію поруч і мусимо пам’ятати про це сусідство. По-третє, маємо й інструментальну причину: нам потрібно успішно провадити війну, маємо здобути перемогу, причому не тільки мілітарну, бо це один із компонентів. Не треба забувати й про інші чинники, пов’язані з економікою, світоглядними цінностями, культурою. Нам потрібен глибокий аналіз того, чим є Росія, «російськість» як певний історичний цивілізаційний феномен.
Маємо розуміти, якою мірою ми були інтегровані в їхню візію, як можемо блокувати їхні міфи, ідеологічні та світоглядні впливи, які завжди тягнули нас назад. Це потрібно, не просто щоб зняти банальщину про «адін народ». Це чіткіше оприявнить те, ким ми є насправді, і не тільки щодо Росії, а й щодо всіх інших культур.
— Під час вивчення історії Росії ми ризикуємо потрапити у пастку її викладу за канонами російського бачення, так званими російськими лекалами. Як українським фаховим історикам уникнути цього?
— Тут є пастка для дослідження і викладу нашої власної історії. Чому? Тому що за інерцією в багатьох хронологічних періодах, у багатьох ділянках галузевої історії, історії культури, державності ми часом наслідуємо російський спосіб мислення. Цього маємо позбутися у першу чергу.
Візьміть постать Івана Мазепи — здавалося б, найбільш непримиренного антиросійського гетьмана. В якому ключі історики, які спеціалізуються на постаті Мазепи, висвітлюють набір питань до нього? Найперше питання — «зрадник чи не зрадник». На щастя, останніми роками ситуація змінюється. Бо таке питання вочевидь не є спробою глибокого й аналітичного осягання Мазепи як політика чи державного діяча. Мазепу щонайменше необхідно поставити в ряд з іншими ранньомодерними правителями тогочасної Європи. А спроби довести, що Мазепа не зрадник, — це дослідницькі проєкти, які грають на російському полі, бо такі питання взяті з російської історіографії.
Потрібно синхронізувати наші підходи у дослідженнях так, як це роблять у світовому ідеологічно здоровому академічному співтоваристві. Сумніваюся, що російський академічний світ належить до нього, бо має колосальну кількість травм, успадкованих як із імперсько-радянського часу, так і з теперішнього режиму.
Наша версія і наша спроба прочитання історії Росії має виходити з нашого набору питань, а не з того, як звикли себе презентувати росіяни.
— Коли немає свободи думки, з’являються служиві інтелектуали, які зараз за російською традицією називаються «руская інтєлігєнция». Така інтелігенція ніколи не зможе мислити інакше, аніж в рамках «вєлікой росії». Зрештою, за що сьогодні бореться так звана «російська опозиція»? За міф про велику культуру, яка, як з’ясувалося, є найдієвішою і найреальнішою зброєю Росії в захопленні світу.
Наскільки сьогодні ми здатні деконструювати це? І якою є в цьому роль українських істориків?
— Насправді у версіях прочитання Росії мусимо виходити не з емоційних реакцій, страхів чи нав’язаних переживань. Усе це має поступитися місцем тому, що в медицині називається «терапевтичною позицією», коли включаються лише холодний розум і аналіз.
До прикладу, Захід тепер не дуже довіряє голосам українських інтелектуалів, вважаючи їх заангажованими. Вам болить, вас принижували, вас вбивають, ми співчуваємо, але ви є емоційними та необ’єктивними. Тому вихід на «терапевтичну позицію» поглядів на Росію — наше домашнє завдання.
Ми не повинні впадати в інтелектуальні пастки, які зазвичай виникають, коли дослідники стикаються з процесами, сутності яких не можуть зрозуміти. І тому вони не можуть запропонувати їхню типологію, класифікацію, а відтак заміняють це ілюзорною штампованою картинкою. Цього треба уникати, бо є ризик, що якщо візія і картинка складатиметься з таких ілюзій, то працюватиме на ідеологію та пропаганду.
— Періодом вашої фахової зацікавленості є XVII–XIX століття. Коли говоримо про цей час у російській історії, мабуть, не вдасться використати періодизацію, притаманну європейській, у тому числі українській історії: середньовіччя, пізнє середньовіччя, ранній модерний час, модерний час… Події в Російській імперії, вочевидь, мали інші причинно-наслідкові зв’язки. Як нам поєднати ці два канони?
— Думаю, що вони цілком органічно корелюють між собою. Адже не треба забувати, що для Росії, особливо з кінця XVII століття, входження в Європу до певної міри стає цивілізаційною ідеєю-фікс. Якщо доти вони декларували свою самодостатність і відособленість, «дух візантійского благочєстія і літургічєскоє государство», то тепер включається ще один голос — «ми хочемо взаємодії з Європою».
По-друге, як у ранньомодерний період, так і в класичний новий час через контакти із Заходом Росія спробувала засвоїти той набір модернізаційних інструментів, який дозволив їй не просто виношувати геополітичні амбіції, але й реалізовувати їх.
Зрештою, повертаюся до тези, що ми мусимо представити свою, українську картину бачення Росії. Це ще одна причина, чому ми не повинні відмовлятися від стадіальної періодизаційної рамки.
Умовно кажучи, з XVI по XIX століття, якщо говорити про світову історію, світ стає європоцентричним. І все, що відбувалося в Європі — скажімо, кризи, потрясіння чи інші тенденції в економіці, культурі, — рано чи пізно відбувалися й у інших частинах світу. Таким чином європейська цивілізація здобула статус лідера як економічно, політично, так і культурно. Тому ми мусимо лишатися в цій хронологічній сітці. Однак треба пам’ятати, що періодизація для історика завжди має прикладний характер. Вона потрібна не так на фініші, як на старті нашого дослідження.
— Якщо XVII–XIX століття — це час, коли Росія найбільше зближується з Європою через Україну і Балтику, через Річ Посполиту, частиною якої були і українські території, то чи не виглядає так, що російська історія цього періоду і не тільки історія, є похідною від української?
— Я маю попередні умовиводи, які базуються на спостереженні за тим, як Гетьманщина інтегрувалася з Російською імперією. Виглядає так, що від середини XVIII століття частина української еліти дивилася на Російську імперію як на власний перспективний геополітичний проєкт, де є шанс отримати домінантні позиції не тільки нагорі, а й у середній ланці імперського чиновництва.
Справа в тому, що українська еліта на той момент мала об’єктивний набір можливостей, щоб стати панівною елітою в Російській імперії. Но-перше, вона була самодостатньою з точки зору свого світогляду. Вона ніколи не була «государєвимі слугамі», елітою рабів, покріпаченою шляхтою чи тим паче князями. Впродовж поколінь у неї сформувалася світоглядна рамка, де еліти, на відміну від московсько-російського дворянства, вважали себе володарями життя. Це і надавало їм харизми, амбіцій та масштабів мислення. По-друге, на відміну від російського дворянства, яке завжди залежало від державної служби та волі государя, українські еліти були заможними. Заможний український козак удвічі багатший, ніж типовий російський дворянин, який мусить служити, і то переважно в армії, тому що інакше не матиме засобів до існування.
Тобто матеріальний фактор дуже важливий. І такий висновок, до речі, є результатом досліджень останніх років. Ті ж російські офіцери і генерали, які приїжджали служити в Україну, умовно кажучи, після Переяславської ради, не мали нічого. Вони прагнули потрапити в Україну, щоб наростити статки.
Тобто в українців була об’єктивна інтелектуальна готовність розвивати політичні проєкти нашої еліти. Вони мали досвід політичної боротьби. І, власне, наша еліта потрапляє в орбіту російського впливу, будучи інтегрованою в західний світ.
Кому ж, як не цим людям, замахуватися на імперський проєкт? І вони є його розробником. Подивіться на керівників дипломатії, на архітекторів адміністративних реформ Росії кінця XVII — початку XIX століття. Це німці, українці, частково поляки.
— При цьому на сторожі збереження «руского міра» завжди стояли дві речі: специфічна церква та силові структури. Чому саме церква та армія?
— Тут я підкреслив би, що вони важливі в історії кожної країни. Але дійсно, в російській історії їм приписано специфічні функції. Ці інституції — більше ніж захисники, гаранти, важелі чи механізми, які захищають територію чи дбають про духовне спасіння.
У різні періоди російської історії інституції виконували часом фундаментальні ролі: заміняли державу, інтегроване суспільство, цивільну адміністрацію, певні сегменти економіки країни. Якщо ми подивимося на період XVII століття, період після завершення Смути в Росії, коли були зруйновані практично всі головні органи влади і місцевого управління, церква була єдиним локомотивом, єдиним острівцем стабільності, який займав усю територію Росії. Вона мала альтернативну адміністрацію, економічні ресурси, власне судочинство, право, владну ієрархію, збройні сили. Вона стала тією інституцією, яка почала витягати Росію зі Смути, співпрацюючи з тими активними соціальними спільнотами, які претендували на владу.
Армія — це також така собі квазідержава. Це міліарний інститут, наділений не тільки функціями захисту, оборони чи наступу, загарбання, а ще й певним авторитетом у суспільстві. Армія має власну субкультуру, модель мобілізації економічних і людських ресурсів. У цій інституції, з одного боку, багато східних впливів, які походять від сусідства з кочовим світом, від часів перебування московських теренів у складі Золотої Орди. У XVII–XVIII століттях вони були доповнені європейськими практиками, технологіями.
З іншого боку, практично в усі періоди історії Росії армія була головною матрицею державного управління. В армію завжди вкладалося найбільше ресурсів, вона завжди мала найкращу селекцію людей, які туди потрапляли.
— У московській історії не було рицарської верстви як такої. Якою була в такому разі роль армії, яка виникла не з рицарської верстви? З чого вона виникла?
— Вона виникла з того, що в орієнталістиці називається «військовослуживе населення», або «військові слуги».
По суті, в багатьох східних культурах і цивілізаціях воїн не був рицарем з точки зору вільної озброєної людини, наділеної правами та обов’язками. Воїн — це раб і невільник. Це пес, відгодований хазяїном, щоб або охороняти, або вбивати. В Росії очевидно домінантним був саме цей тип. Він абсолютно добре кореспондувався із загальною політичною культурою і не змінювався навіть під впливом західних модернізаційних практик.
— Воєнні кампанії російської армії не завжди були переможними. Можна сказати, й що ніколи не були, а ставали такими лише в інтерпретації російських історіографів. Наскільки можна назвати повноцінними воєнні кампанії Суворова? Чи була перемога російської армії проти Наполеона дійсно перемогою, а не просто фіналом самого Наполеона? Зрештою, так можна говорити і про Кримську війну, і про війни на Балканах у 70–80-х роках XIX століття. Слава «руского оружія» — це всього-на-всього міф?
— Дійсно, це результат саморепрезентації того, що робила Росія. Але я зробив би тут одне важливе застереження. Росія завжди була сильною мілітарно й часто вміла довести свою правоту чи неправоту силою.
Специфікою російських війн та її мілітарних інститутів було те, що вони провадили будь-яку війну за межами людського виду, коли противник перестає сприйматися російською стороною як щось олюднене, цивілізоване, гуманітарне. Це винищення. За умови відсутності можливості фізичного винищення йдеться про винищення ментальне чи культурне.
Це чітко видно, коли дивишся на низовий рівень того, як відбуваються війни. Байдуже, де: чи це закордонні походи російської армії в Європу 1813–1815 роках, чи теперішні бойові дії. Насилля здійснюється систематично та свідомо, а вся військово-політична еліта вважає, що це дієво і тому є нормою.
— Цей звірячий оскал «руского міра» зазвичай залишається за кадром. Його ховають за міфом про силу «руского оружія» чи міфом про священну місію російського солдата. Чому значення міфів у російській історії визначальне?
— Синдром необмеженого насильства, закорінений у російській культурі, транслюється не тільки назовні — у вигляді війн, завоювань, підкорень, знищень. Він також транслюється всередину суспільства, яке перебуває в деспотичній країні і мусить бути готовим до того, що це абсолютно нормальне явище. Адже і до тебе можуть застосувати подібні методи, коли станеш ворогом народу. Це важливо, щоби тримати у страху та покорі своє суспільство.
— Якщо потрібне таке сильне залякування для упокорення, то чи не є це опосередкованим свідченням того, що не такий страшний чорт, як його малюють, і не така сильна і непереможна Росія, як вона так жорстоко і нав’язливо намагається всім показати?
— Мені здається, що найстрашніше — те, що коли стримувальна конструкція починає розвалюватися, спільноти, які її складають, тобто люди, що не звикли до свободи, самовпорядкування, самодостатності, перебувають у стані тотальної розгубленості. В їхньому цивілізаційному досвіді немає соціальних, інтелектуальних, антропологічних м’язів, які дозволяли б їм бути творцями своєї долі та життя.