Український літературно-мистецький рух 1920-х років увійшов у культурний дискурс під назвою «Розстріляне відродження» з легкої руки Юрія Лавріненка. Він упорядкував однойменну антологію, що вийшла 1959 року в Парижі коштом Єжи Ґедройця. З нагоди 66-ліття концепта «Розстріляне відродження» й чергового перевидання антології у видавництві «Смолоскип» 26 квітня відбулася дискусія за участі викладачів Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої і Ростислава Семківа, директорки книгарні «Смолоскип» Ольги Погинайко, поетів Олега Коцарева та В’ячеслава Левицького.
«Розстріляне відродження» (і період, і назва) останнім часом набуло заслуженої популярності серед широкого загалу – читачів численних перевидань класики, поціновувачів співаної поезії гурту «Пиріг і Батіг», глядачів фільму «Будинок “Слово”», слухачів проєкту «Ти [Романтика]», учасників читацьких клубів тощо. Водночас літературознавці вже давно ставляться до цієї назви скептично. Зокрема, потребу її перегляду неодноразово обґрунтовувала Ярина Цимбал (зокрема в інтерв’ю 2020 і 2021 років).
Як наслідок, дискусія на «Книжковій країні» довкола легендарної антології Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», яка свого часу значною мірою сформувала сприйняття цього періоду, викликала значний інтерес публіки.
Історичний контекст та еволюція сприйняття
Як зазначив під час дискусії літературознавець Ростислав Семків, сприйняття концепції «Розстріляного відродження» та антології Лавріненка пройшло кілька етапів. У середині XX століття, коли антологія була вперше видана, вона сприймалася як підсумково-прощальна книжка, що фіксувала трагедію втрачених надій на відродження державності. В еміграції певний час після завершення Другої світової війни ще зберігалася віра в те, що «вільний світ» не змириться з тоталітарною диктатурою, і перемігши нацизм, візьметься й за прискорення краху СРСР. Однак цього не сталося, Радянський Союз опинився в когорті переможців, і поміж представників української діаспори поглиблювалося відчуття поразки. Тож і антологія Лавріненка позначена бажанням вберегти від забуття й зафіксувати тексти і спогади про тих, кого нерідко знали особисто. Книжку таємно підкладали в іноземних готелях радянським громадянам, щоб поширити знання про цей пласт культури – заборонений, недоступний, забутий в СРСР. Кажуть, коли антологію в такий спосіб отримав Максим Рильський, він плакав, перечитуючи тексти найближчих друзів. Однак, імовірно, крім смутку, було й відчуття полегшення, що ці тексти не втрачені назавжди.
У 90-ті роки, з проголошенням незалежності України, антологія була перевидана вже з більш оптимістичним настроєм. Нині ці роки згадують як час бідності й непевності, однак тоді віднайдення таких блискучих текстів та імен було підтримувальним чинником і лягло в основу відновлення національної ідентичності. Однак акцент у назві й далі робили на епітеті – трагічній долі митців, загибелі цілого покоління.
Сьогодні ж наголос зміщується на слово «відродження». Водночас на тлі віднайдення ідентичності, якому дало поштовх повномасштабне вторгнення, стала відчутна потреба протистояти травматичній історії та відчайдушно боротися за те, щоб наше відродження більше не було розстріляним.
Підстави остерігатися цього справді є – надто вже болюче й символічно, та й ворог той самий, що й століття тому. Коли письменниця Вікторія Амеліна спілкувалася з батьком Володимира Вакуленка – письменника, застреленого росіянами навесні 2022 року, вона зафіксувала: «Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного відродження». А 1 липня 2023 року від російської ракети в Краматорську загинула й сама Вікторія Амеліна.
Ключові аргументи критики
Починаючи з 90-х українські інтелектуали у своєму способі самопрезентації активно відмовлялися від віктимної моделі. Образ народу-жертви – креатура ХІХ століття – вже не знаходив відгуку. Отож і покоління «наших 20-х» хотілося назвати по-іншому.
Як зауважив під час дискусії В’ячеслав Левицький, настороженість до терміна «Розстріляне відродження» відчував сам Юрій Лавріненко, коли спілкувався з Єжи Ґедройцем. Однак епітет був у вжитку в різних формах: можна згадати видання «Недостріляні» Семена Підгайного (1949), «Розстріляна Муза» Яра Славутича (1955). Зрештою Лавріненко, як видно з архівів, сам дискутував із собою й додавав нові ракурси, один із варіантів його післямови називався «Нерозстріляне відродження».
Нині серед основних аргументів, які висувають літературознавці проти терміна «Розстріляне відродження», можна виділити такі:
- Неточність терміна: Антологія Юрія Лавріненка, звідки походить назва, включає зокрема й авторів, які не були розстріляні, а продовжили творити й дожили до 1960-х – 70-х років. До того ж у 20-х не бракувало й пролетарських письменників-графоманів, яких, через їхню кон’юнктруність, «відродженням» не назвеш, однак і їх не оминули репресії.
- Зосередження на жертвах: Термін акцентує увагу на трагічній загибелі митців, а не на їхньому творчому внеску. Важливо будувати канон на естетичних, а не лише суспільно-політичних засадах і говорити про вартісні тексти, а не лише про трагічну долю.
- Ігнорування різноманітності: Назва «Розстріляне відродження» не відображає повної картини літературного процесу 1920-х років, різноманіття стилів, течій, літературних угруповань, естетичних та ідеологічних позицій письменників – а 20-ті стали із цього погляду чи не найяскравішим періодом в українській літературі.
- Неповнота канону: Антологія Лавріненка, хоч і є важливою пам’яткою, не може вважатися вичерпним каноном літератури 20-х років. Через відсутність доступу до текстів та власні оцінки вона не включає деяких важливих із погляду сьогодення авторів (наприклад, В. Домонтовича) і текстів (наприклад, «Невеличкої драми» В. Підмогильного) та подеколи переоцінює внесок інших. Проте, як наголосила під час дискусії Ольга Погинайко, антологія Юрія Лавріненка й сьогодні стає гарним дороговказом для тих, хто лише знайомиться з українською літературою 1920-х і може розгубитися перед шквалом пропозицій класики від різних видавництв.
- Ігнорування тяглості: Концепція «Розстріляного відродження» може створювати враження, буцімто українська література 20-х років була ізольованим явищем, обірваним політичним насильством. Насправді ж існувала певна тяглість між поколінням 20-х та попередніми й наступними генераціями митців. Так Леся Українка прочитала першу збірку 15-річного Максима Рильського «На білих островах» (1910) і прокоментувала: «Ось хто напише “Ізольду Золотокосу”». Хоча ця тяглість зазнавала істотних деформацій через радянську цензуру та політичний тиск, деяким шістдесятникам вдалося поспілкуватися з тими, хто пережив репресії й зберіг живу пам’ять про 20-ті.
- Неінклюзивність: У 1920-х існувала не лише підрадянська українська література: продовжували творити митці на Заході України в складі Другої Речі Посполитої, а також в еміграції. Як зауважив під час дискусії Олег Коцарев, донедавна органічним сприймався поділ на радянську гілку («Розстріляне відродження»), західноукраїнську й еміграційну. Одна з важливих змін – нині в нашому сприйнятті ці гілки потроху інтегруються. Класики стоять поряд у серіях перевидань та антологіях незалежно від того, чи вони творили в Празі, у Львові чи в Харкові. Це також почасти підважує концепт «Розстріляного відродження».
- Недосконалість метафори: Якщо 1920-ті – це відродження, то чим тоді були 1900-ті – 1910-ті, ранній модернізм і Леся Українка?
Альтернативні назви
Самі письменники 1920-х років називали свою добу «Червоним Ренесансом» (1925 року вийшли книжка «Ренесанс української літератури» Олександра Лейтеса й поема «Заклик червоного ренесансу» Володимира Ґадзінського). Юрій Лавріненко серед альтернативних назв для антології розглядав варіант «Дорога» (до слова, альтернативним упорядником міг би бути Юрій Шевельов; він відмовився, проте, вочевидь, міг би згенерувати цікаву й концептуальну назву). Віра Агеєва пропонує термін «Високий Ренесанс», Сергій Жадан – «Перші хоробрі». Вживають періодизацію за стилями – модернізм і авангард, за суспільно-політичними орієнтирами – література міжвоєнного періоду…
Зрештою, і саме поняття «міжвоєнного періоду» наразі також потребує уточнення, позаяк для багатьох це вже не період між двома світовими війнами, а час між Другою світовою та нинішньою війною з Росією. Терміни змінюються під впливом поточних подій. У випадку з «Розстріляним відродженням», дискусія точиться не лише про історичну точність, а й про те, як ми хочемо бачити свою історію літератури: як історію трагедії чи історію стійкості та яскравих текстів, які захоплюють і сьогодні.