2024-й став роком не тільки нових звершень, а й нових розчарувань. І не лише тому, що ворог не відступає, війна триває, а й через зміну ставлення до російської культури в країнах, яких ми вважаємо нашими найближчими союзниками. Відчувається нова хвиля зацікавленості «русскім міром», що опосередковано підтвердили, зокрема, провідні нагороди важливих міжнародних премій і фестивалів. Золоту пальмову гілку на Каннському кінофестивалі здобув фільм «Анора» про стриптанцівницю (у стрічці її звуть то повією, то ескортницею) та сина російського олігарха; Букерівську премію присудили за роман про космічну станцію, де росіяни ностальгують за радянською епохою; Владімір Кара-Мурза здобув Пулітцерівську премію за свої колонки, написані з вʼязниці, тощо. І як це сприймати? Як продовження попередньої традиції благоговіння перед «заґадочной руской душой» чи вже оновлено-зацікавлене вдивляння в культуру країни-агресора крізь призму певної туги за її минулим?
Насамперед треба уточнити, яка частка поневолених національних культур і скільки апропрійованих митців становлять основу цієї російської культури, і чи справді, дізнавшись про це, можна вважати її такою вже багатою і самобутньою, щоб варто було наслідувати її та вдивлятися в неї, як у спокусливу прірву. Звичайно, популяризація цієї культури, на яку багато років працювали російська економіка й КДБ-ФСБ, призвела до того, що такий «навальний» (каламбур свідомий) вплив важко було ігнорувати. Ще й куплені популяризатори по всьому світу, продажні журналісти та корисні ідіоти (філософи, професори, лектори) невтомно бомбардували російською культурою медіа й студентські спільноти. І так культурою минулого цікавилися, бездумно шануючи незрозумілу й багатослівну класику просто за те, що вона класика, її популяризують, ще й переклади значно покращували нерівний стиль тих же Толстого та Достоєвського, однак новітня російська література досягла помірного успіху у світі, попри всі витрачені ресурси. Поступово Захід вписав російську культуру у свій канон, як той же Гарольд Блум у «Західному каноні», який виокремив Льва Толстого як важливу персону літературної традиції. А вплив того ж Достоєвського визнавали такі різні постаті, як Фрідріх Ніцше, Франц Кафка, Альбер Камю, Вільям Фолкнер, Донна Тартт. І з класикою все більш-менш стабільно: її заведено поважати, але не читати або ж читати поверхнево без розуміння всіх імперських підтекстів, ксенофобії, антисемітизму й нетолерантності. Зрештою, імперським країнам (США й Англії, скажімо) це непросто побачити, бо в дзеркалі власних особливостей уже давно не зауважуєш. А в сучасній російській культурі майже немає конкурентних і важливих явищ світового рівня, за винятком, можливо, кількох режисерів (наприклад, Звяґінцева чи Сєрєбрєннікова), та й ті нині опинилися в еміграції.
Цікаво, що для світу чомусь значно легше заплющувати очі на злодіяння Росії, розділяючи ставлення до неї на творче й політичне. Західний світ визнає велич російських авторів і митців, але переважно представників ХІХ століття. Серед знакових авторів минулого сторіччя на Заході виділяють Владіміра Набокова, Івана Буніна, Боріса Пастернака, Іосіфа Бродского, Міхаіла Шолохова, Сєрґєя Довлатова, Алєксандра Солженіцина — і, що іронічно, значна їхня частина була емігрантами. Виїхали з країни й нинішні знакові літератори, такі як Сорокін, Биков чи Ґлуховскій (Пєлєвіна не рахуємо — він давно у внутрішній еміграції), книжки яких забороняють у РФ через статус іноагента. Ті ж, хто залишився й пише далі, — це постаті, важливі лише для читача всередині країни. Однак це вже зовсім інший рівень авторів та їхнього впливу на західну культуру. Знаково, що сам титул «вєлікой русской культури» відчутно потьмянів і вже давно, а нинішня інтернаціональна любов до неї тримається лише на її попередніх заслугах.
Росія в літературі та кінематографі вже давно не продукує чогось справді глибокого чи великого, особливо такого, що могло б викликати резонанс у західному світі. Здебільшого це лише вливання коштів у сучасні проєкти й надмірне просування чогось із минулого. І питання не в тому, що автори не можуть створювати нові твори, а в тому, що в країні чудово працюють обмеження, і поступово, але стабільно зменшуються свободи. Звідси і самоцензура, і бажання писати тільки те, що не викликатиме підозр, бо й сама країна цурається сучасного: їй краще далі популяризувати старе, ніж шукати таланти серед молоді. РФ просто не вірить у своїх сучасних митців, що чудово вкладається в загальний підхід до існування країни. Консерватизм домінує над розвитком. Проте це були б лише їхні внутрішні проблеми, якби не агресивне імперське мислення. Для нинішньої Росії має значення лише прогрес в озброєнні, а розвиток культури навпаки вибивається з ідеології, бо тільки послаблюватиме режим, у якому не потрібні ті, хто думає оригінально.
Читайте також: Культурний реванш «русского міра»
Росія в медіа — країна, яка щодня в новинах із різними провокативними заявами. Сьогодні війна й брязкання ядерною зброєю, до цього були замовні отруєння людей за межами країни, ще раніше — втручання у вибори, а до того — анексія Криму та вторгнення на Схід України. І все це знаходило місце у творах сучасних письменників. Наприклад, війну Росії проти України згадують такі першорядні автори, як Дон Делілло в романі «Зеро К» (2016) і Стівен Кінґ у збірці «Вам сподобається і похмуріше» (You Like it Darker, 2024). Росія встигла проникнути в культуру інших країн на різних рівнях: це і реальні люди, і вигадані персонажі, і суто російські теми та лейтмотиви. Нав’язлива присутність, яка вимагає до себе уваги, і це, мабуть, по-своєму тисне на творчу атмосферу й культуру загалом, змушуючи не забувати про наявність цієї держави на мапі світу.
Росія — країна, яка через свої дедалі кривавіші геополітичні плани змушує про себе говорити, навіть коли цього не хочеться. І, як виявляється, саме ці згадки створюють для неї окреме місце в інформаційному полі. Її вплив можна порівняти з тим, що відбувалося під час «мирних» повоєнних часів і в епоху холодної війни, коли острах ядерного конфлікту став у центрі світової уваги, навіть породивши цілий жанр постапокаліптики. Тоді за СРСР почали уважніше спостерігати, а тому зацікавились історією та культурою країн Союзу. Цей вплив, як і сьогодні, визначався не лише безпосередньою політичною агресією, а й постійною присутністю в глобальному світі, хай і в ролі поганого хлопця.
Загалом захоплення агресором — парадоксальний феномен. Тут не працює проста ідея «знай свого ворога в обличчя». Навпаки, ми спостерігаємо якесь сором’язливе захоплення сильним, хоч і незграбним злодієм. Так Чарльз Буковскі у своєму автобіографічному романі «Сендвіч із шинкою» згадував, як деяким американцям першої половини ХХ століття були близькі нацистські ідеї: «Іноді, коли викладачі заводили про небезпеку нацизму (нас змушували писати слово „нацизм“ з маленької букви, навіть на початку речення) і фашизму, я зривався на ноги й заявляв: „Виживання людської раси залежить від вибіркової відповідальності!“».
Джулія Бойд у своїй книжці «Мандрівники в Третьому рейху: розквіт фашизму очима звичайних людей» (Travellers in the Third Reich: The Rise of Fascism Through the Eyes of Everyday People, 2018) проаналізувала, чому в період між двома світовими війнами так багато молоді подорожувало й навчалося в Німеччині. Вона також запитувала, чому британський істеблішмент вважав за потрібне відправляти своїх нащадків у таку країну, що була під владою огидного тоталітарного режиму. І частково пояснювала це наявністю таких фігур, як Ґете, Кант і Бетговен, підкреслюючи, що культурна спадщина Німеччини залишалася важливим фактором впливу, що вона привертала до себе увагу й захоплювала інтелектуальну молодь.
Тож непомітними залишаться тільки ті, хто сидить тихо й не зазіхає, економічно чи військово, на інші країни. Наприклад, нам не дивно, що немає згадок про умовні Нову Зеландію або Чилі. Натомість надмірна кількість новин про Китай та його домінування на світовому ринку породжує зацікавлення китайськими авторами, такими як Юй Хуа, Шен Хей та величезний успіх трилогії Лю Цисіня. Хоча ще нещодавно про китайську літературу майже й не говорили. Та й тепер це поки що здебільшого лише вкраплення і точкове ознайомлення (переважно з фантастами), але можна тільки здогадуватися, як зросте рівень зацікавлення китайською культурою після можливого нападу на Тайвань і потенційних ядерних погроз Китаю або ж введення економічних санкцій.
Отже, згадки породжують згадки. Тож що частіше Росія згадуватиметься в інформаційному просторі, то частіше автори вважатимуть за потрібне писати про неї, відчуваючи тінь режиму, що нависає над світовою культурою. Проте згадки мають різне забарвлення й різний рівень впливу. Одна справа — навести цитату, і зовсім інша — транслювати наративи. В Україні більшість часто сприймає обидва варіанти однаково — відсутність згадок про Росію краща, ніж їхня наявність. Однак західний світ може не помічати цієї різниці, оскільки для них ці згадки матимуть інше забарвлення, вирізняючись за контекстом і впливом. Мабуть, це схоже на те, як українці спокійно читають зі згадками латиноамериканців, хоча американського читача вони можуть тригерити.
Тож реакція світу на згадки про Росію стає дедалі поблажливішою: десь так усі поступово звикають до неприємного родича, якого щоразу запрошують на сімейну вечерю, навіть якщо його присутність створює незручності. Особливо це помітно тоді, коли через утому від війни ставлення до України теж змінюється. Наслідком цього стає те, про що пишуть у статті The Guardian від 26 грудня 2024 року, де навели сумну статистику, що підтримка України до повної перемоги катастрофічно знижується в Західній Європі. Не допомагає з правильною оцінкою країни-агресора й Дональд Трамп, який періодично виражає шану президентові Росії, і його адміністрація, яка заявляє про готовність до діалогу «не через силу». Тому негативне ставлення до Росії поступово зменшується, попри те що погрози цієї держави лише посилюються. І щоб поставити ту на місце та обмежити її вплив у медіапросторі, усе ж треба діяти політично — насамперед позбавляти її можливості транслювати свої наративи у світових медіа, обмежувати не в праві висловлення, а в праві конкурентності й указувати злодію на його місце. Звичайно, культура скасування — важливий крок, але він не розв’язує проблеми остаточно. Росію позбавляють місць на великих кінофестивалях, її культурних діячів не запрошують на міжнародні заходи тощо, проте разом з позбавленням права голосу окремим її громадянам таки дають можливість взаємодіяти із західним творчим світом, наприклад запрошують Юлію Навальную на «Оскар» або кінокритика Антона Доліна до міжнародного журі в Каннах (хоч і від Латвії, але всі все розуміють). Тож маємо справу з вибірковою культурою скасування, яка призвела до розподілу на «хороших» і «поганих» росіян (найновіша книжка Доліна якраз присвячена зображенню останніх у кіно) водночас із тим, що і ті, і ті поширюють у всьому світі ідеї «русского міра», озброєного його смертоносним рашизмом. Свідомо чи ні, але, продукуючи книжки чи лекції російською мовою, вони мимоволі популяризують російську культуру, яка на сучасному етапі вже міцно асоціюється з Путіним і його політикою, що вже давно використовує культуру як ідеологічну зброю, прикриваючи свої танки фіговим листком «вєлікай і маґучєй Расєї». І, на жаль, вимога заборонити всю російську культуру, яку активно висловлюють українські культурні діячі останні кілька років, не завжди працює так, як треба, іноді навіть породжуючи ефект Барбари Стрейзанд. Утім, одного нашого українського бажання мало, і Захід має зрозуміти всю небезпеку димової завіси російської культури, за якою завжди летять російські ракети та їдуть їхні танки. І лише цими консолідованими зусиллями можна досягнути справжньої української мрії — залишити Росію без майбутнього наодинці зі своїм минулим.
