Можливі сценарії передбачали знайомі балтійські страхи. Усі варіанти починаються із внутрішніх політичних протестів (поза сумнівом, ініційованих ззовні), унаслідок яких утверджується слабка, некомпетентна й неприваблива влада, зокрема корумповані, популістські або проросійські партії.
На наступному етапі Росія, поставивши хрест на західній підтримці, здобуває привід скаржитись і, можливо, втручатися. Один зі сценаріїв: націоналісти-скінхеди нападають на місцеве російськомовне населення й лишаються непокараними. Ще один: ті самі радикали (яких, звісно, таємно підтримує Кремль) підривають газопроводи, електромережі й залізниці в Литві, ізолюючи російський ексклав Калінінград.
Затим Кремль вимагає моніторингу або введення миротворців (у межах завзятої пропаганди), з’являються горезвісні «зелені чоловічки», як у Криму, і зрештою виникає загроза ядерної ескалації у спробі росіян протидіяти НАТО.
Схожий сценарій було розглянуто щодо України. Що сталося б, якби Захід постачав зброю, а Москва намагалася зупинити його? Або якби влада в Києві зазнала краху й Росія втрутилася для надання «гуманітарної допомоги»?
Я працював над цими сценаріями в межах інших проектів, тож можу написати їх мало не із заплющеними очима. Та вони вже не видаються мені реалістичними. Україна не зазнає краху, а Захід не збирається наражатися через неї на ризик війни з Росією.
Що ж до балтійських сценаріїв, то ключове питання в тому, коли Захід нарешті усвідомить, що тамтешні інциденти не є внутрішньополітичними, а йдеться, власне, про російські провокації. Майже в усіх випадках НАТО (і Європейський Союз) розуміє, що відбувається, й негайно вживає заходів для стримування Кремля – завдяки місцевому втручанню й тиску на Москву.
Річ у тому, що фальшиві скандали, вдавана розгніваність і спритні опортуністські випади могли спрацювати 10–15 років тому в країнах Балтії (так само як нещодавно це сталося в Україні). Однак агресивна політика Росії щодо балтійців змусила аутсайдерів усвідомити небезпеку.
Тим часом два інші сценарії видалися мені цікавішими. Перший – за участю Білорусі. Як учинив би Захід, якби протести почались у Мінську, нібито (а може, й справді) на хвилі майданівських у Києві? Обережніші заявили б, що будь-яка підтримка білорусів – це та сама помилка, якої Захід припустився в Україні. Це посилило б параною Кремля й забезпечило привід для контрзаходів росіян у країнах Балтії в контексті мови, громадянства і транзиту. Та чи зможе Захід лишатися осторонь і дозволити розстрілювати проєвропейських протестувальників? Як Заходу підтримувати автократичний, квазінезалежний режим Лукашенки, якщо останній вступить у конфронтацію з Москвою.
Читайте також: Коротка пам’ять поневолених народів
Ще складніше розібратися в тому, як Захід має реагувати на політичну кризу в Москві, що може вилитися в сутички в Калінінграді – скажімо, між місцевими реформістами і прихильниками жорсткого курсу, яким наказано їх зупинити. Якщо точніше: що зробить Захід для захисту запасів ядерних боєголовок у випадку громадянської війни в РФ?
Відповідей дати не можу. Але бачу, що він починає зосереджуватися на проблемах, пов’язаних радше із занепадом Росії, ніж із її гаданим реваншизмом. Москва намагається привернути до себе увагу, однак робить це через злість, а не у відповідь на загрозу.
Читайте також: Солідарність без привілеїв та винятків
У нещодавно опублікованій книжці «Росія і новий світовий безлад» («Russia and the New World Disorder») Бобо Ло з лондонського мозкового центру Chatham House роз’яснює, чому зовнішньополітичні перемоги путінського режиму – це здебільшого провали. Путін перетворив Україну на ворога, розтривожив інші колишні радянські республіки, активізував НАТО і змусив Європейський Союз серйозно замислитися про енергетичну безпеку. Союз Росії з Китаєм, про який так багато говорять, є однобічним, адже пріоритет Пекіна – модернізація, а не конфронтація із Заходом. Натомість Росія намагається відвернути увагу від власної неспроможності модернізуватися.
Заходу, вочевидь, не варто на це зважати.