Ідея про те, що військові поразки Росії похитнуть, а може й зруйнують режим Путіна, народилася ще на початку повномасштабної війни. З тих пір сталося багато всього: розгром окупантів під Києвом, їхня втеча з північних регіонів, відступ з Харківщини, а потім – звільнення нашими Збройними силами Херсона, єдиного обласного центру, який росіянам вдалося захопити після 24 лютого. Проте режим Путіна чомусь ще стоїть. Була ще теорія, що Путіна «поховає» мобілізація – мовляв, пересічні росіяни звикли отримувати ін’єкції «державної величі» через телеекран, але не готові заради цього помирати. А ще раніше були сподівання, що Путіна скинуть російські олігархи, які втрачають шалені кошти через санкції… Але все це не спрацювало. Звичайно, якщо вірити певним телеграм-каналам, режим вже ось-ось впаде, але поки що явних ознак його слабкості не видно.
Вочевидь, прогнозисти припустились однієї фундаментальної помилки, переоцінивши здатність спроможність росіян впливати бодай на щось у власній державі. Невдоволення, звісно, існує. Скоріш за все, його рівень навіть більший, ніж фіксує тамтешня придворна соціологія. Однак, Росія – зовсім не та країна, де невдоволення негайно виливається у протестні дії, хай навіть суто вербальні. Для того, щоб таке сталося, потрібне громадянське суспільство і політична опозиція, котрі зможуть організувати обурених і надати їхнім діям політичної форми. В цьому відношенні становище Путіна лише зміцнилося: гайки закручені, репресивний інструментарій розширено, а значна частина активних громадян чкурнула на еміграцію. Причому й невдоволені маси розділились на два непримиренні табори: на тих, хто проти війни, і тих, хто хоче, щоб Росія «нарешті почала воювати всерйоз». Можна пофантазувати про те, що невдоволення нарешті здетонує після втрати Донецька чи Севастополя, але й це зовсім не факт. І тим більше не факт, що ймовірний вибух буде достатньо сильним, щоб повалити вибудувану Путіним вертикаль.
Читайте також: Путін – учень Солженіцина
А поки що тамтешній «глибинний народ» покірно пре до військкоматів, терпить зниження рівня життя і не подає жодних ознак активності, які можна було б сприймати всерйоз. Навіть якщо повірити деяким персонажам і припустити, що систематичні пожежі на різноманітних об’єктах у РФ – це робота місцевих партизанів, що з того? У Російській імперії революційний терор (!) тривав майже півстоліття, але всерйоз похитнули її не «бомбісти», а програна війна з Японією. Але й очікувати повторення 1905 чи 1917 року – це більше про наші бажання, а не про обґрунтовані прогнози. До речі, якщо вже говорити про революції, 1917-й рік імперія також пережила, відродившись у значно більш загрозливій більшовицькій формі. Революційна ситуація сталася, однак вповні скористатись нею змогли зовсім не ті, від кого ми могли очікувати чогось хорошого. Так, сьогодні Україна знаходиться зовсім не в тому становищі, що в часи Перших визвольних змагань, але давайте вже спустимось з висоти теорій на грішну землю.
А тут, на грішній землі, все виглядає приблизно так. Те, що Росія програє цю війну – безсумнівно. А от те, що це спричинить до краху режиму (він, до речі, може функціонувати і без Путіна) чи навіть розпаду Російської Федерації – зовсім не факт. Варіанти можуть бути дуже різні. Питання в тому, який сценарій майбутнього потрібний нам і, відповідно, що треба зробити для його реалізації. На думку автора цих рядків, оптимальний сценарій полягає в тому, що Україна вийде на власні кордони 1991 року, а Російська Федерація припинить існувати як єдине політичне та економічне ціле, а те, що постане на її теренах, буде демілітаризоване та денуклеаризоване. Сподівання на те, що все це станеться внаслідок певних внутрішніх процесів у Росії, котрі запустяться у певний час за певних обставин – надто хистка основа для планів на майбутнє. Ключову роль у реалізації описаного вище сценарію мають зіграти зовнішні сили, які відформатують постросійський простір належним чином.
І саме тут ми вже можемо перейти від сподівань на диво до постановки практичних питань, список котрих можна починати з таких:
- Чи усвідомлюють еліти провідних країн Заходу, що деконструкція Росії необхідна?
- Наскільки вони в принципі готові до активності в цьому напрямі?
- Чи володіють вони достатнім рівнем знань про Росію, щоб розробити дорожню карту такого проєкту?
Втім, перш ніж задавати подібні питання нашим союзникам та партнерам, ми повинні сформувати власне бачення того, який формат постросійського простору найкраще відповідатиме нашим національним інтересам. От тоді розмови про майбутнє Росії стануть справді предметними, а питання, чи впаде режим Путіна після звільнення Донецька – не таким важливим, як здається зараз. Не треба гадати, куди вчергове вильне історична доля Росії – долю Росії нам треба брати у свої руки.