Багато хто пророкував, що цей день стане справді доленосним. Чимало прикростей почують на свою адресу несумлінні будівничі і немало голів міністрів мали полетіти. Дехто навіть ризикнув називати конкретні прізвища жертв президентського гніву. Немилість пророкували і освітянину Табачнику, і вояці Єжелю і бійцю культурного фронту Кулиняку. Журналісти навіть жартували, що гнів президента може бути такий великий, що він розжене уряд і проголосить себе самодержцем, якимось Людовіком І чи навіть XIV.
Звідки ж такий песимізм, і чому би мав гніватися Віктор Федорович?
Це не просто така гра красива, це життя вимагає…
Причин на те, як твердять знавці політичної кухні, достатньо. Це і народні бунти, і тупцювання на місці розрекламованих реформ, і непевна ситуація в економіці, і, звісно ж, падіння рейтингу влади та самого президента.
Втім, прогнози не справдились. Голови залишились на місці, тому що, як справедливо зазначив Віктор Федорович, підсумовуючи щиросердну розмову з міністрами, в паскудній ситуації винні всі.
Чому така армія, яка сидить в цьому залі не працює сьогодні
І от якраз цього можна було не казати. Це «винні всі» виявилось таким промовистим, що перетворило всі потуги великої режисерської групи, яка організувала цей захід, на звичайний водевіль. Відразу стало зрозумілим, навіщо організовувалась вся ця показуха під назвою «засідання уряду за участю президента». Навіщо президент, як добрий батько, журив винних і хвалив слухняних, навіщо розповідали міністри про свої здобутки і каялись у прорахунках, навіщо прем’єр-міністр пройшовся по найнеслухняніших і навіщо, зрештою, проводилась безперервна трансляція всього засідання для преси (пресу зазвичай допускають лише на символічне вступне слово головуючого).
Майже на відмінно склавши іспит, міністри не поспішають розслаблятися. Хто його знає, що буде далі?
Добре спланована та зрежисована вистава була зіпсована однією лише ложкою дьогтю «винні всі». Насправді, у цих словах нічого такого немає. Вони цілком відповідають дійсності, але от лихо – вони вщент руйнують створений титанічними зусиллями імідж справедливого і сильного лідера, якому не дають втілити свої великі державницькі плани халявщики-підопічні.
А все ж так гарно починалося.
Спочатку президент говорив про успіхи, відтак – про проблеми. Аналізував реалії та вказував на помилки. Його промова була по-батьківськи справедливою і великодушною. Народ, до якого через неї за допомогою преси, якраз і мали б дійти ці меседжі, мав би оцінити таке благородство. А також відчути турботу до себе.
І треба було вам Анатолій Михайлович займатися тими котельнями? Тепер всіх собак навішають…
Президент не шкодував високих слів про народ, його добробут, про захист знедолених, обов’язок влади докладати будь-яких зусиль, щоб людям жилось краще. Він майже на пальцях пояснював, що гніватись на владу немає потреби і сенсу, що вона робить все і навіть більше. Як може виправляє помилки своїх несумлінних попередників-популістів, протистоїть світовій кризі і намагається мудро вирішити задавнені проблеми, зокрема з пільгами. Звісно, не все так просто. Дехто з чиновників не надто добросовісно виконує роботу, не надто пройнявся підвищенням добробуту простих людей, а тому президент пожурив їх і покивав пальчиком. Стережіться. Позаяк ледарів і халтурників не терпітимемо.
Що в нас там сьогодні на обід?
Чи не найстрашнішу проблему в ситуації, що склалася, Віктор Федорович вбачає у браку комунікації між владою та народом. Народ, мовляв, навіть не знає, як ми всі стараємось для його блага, і тому ламає паркани. А причина ж проста. Брак спілкування. Треба йти та пояснювати, що не все так погано, що коли б почали виплачувати всі пільги по законах, то потрібно було б на це витратити п’ять бюджетів України.
«Ми підняли на 25% пільги на 2012 рік, – похвалився глава держави. – Доходи бюджету зростають на 12 %, а ми на 25 піднімаємо рівень захисту. Це нормальний підхід? Чому така армія, яка сидить в цьому залі не працює сьогодні і не роз’яснює людям, що від того, що хтось сильніше кричить, ми нічого не отримаємо. Прийняли рішення – треба виконувати і чотири рази на рік інформувати суспільство. А не чекати, коли вони прийдуть під Раду ламати паркани».
Ура! На сьогодні все…
Далі Віктор Федорович геть розчулився і прорік. «Я плачу, що зростання економіки є, але соціальний захист йде випереджальними темпами. І це наша політика, вона має бути спрямована назустріч бідним верствам населення». «Поговорити чесно, що нам заважає? Головна наша мета, щоб люди відчули, що ми це робимо заради них. Це не просто така гра красива, це життя вимагає від нас знайти ключові проблеми, вирішити їх і на практиці досягти результату.
Далі лунала критика. «З 79 законопроектів, які мали бути внесені до парламенту, рощгялнуто лише 39. Головна причина – виконавча влада виявилась недостатньо готовою до впровадження реформ». «Зволікання з важливими реформами знижують їх підтримку, бо люди чекають їх, а чують лише про наміри».
В якийсь момент Віктор Федорович починає хрипнути. Прокашлявшись, він береться за аналіз виконання плану реформ на 2011 рік і, врешті, констатує їх частковий провал.
Наостанок спічу ще встигає торкнутися проблем житлово-комунального господарства, зазначаючи, що люди не радіють, що влада будує автобани, а чекають, коли черга дійде до них безпосередньо. Президент вимагає в уряду виділити щонайменше 5 млрд грн на потреби комунальників у регіонах, відтак дає кілька цінних порад губернаторам і владі на місцях, а також повідомляє, що його дуже «непокоїть ситуація проекту з доступного житла».
На цьому й край.
Далі в черзі на промову віце-прем’єр Клюєв, а за ним міністри. Ніби не почувши виступу свого патрона, вони навперебій хваляться здобутками, сиплять цифрами і обіцяють дотягнути недоробки та в разі чого виправитись. Президент для порядку на закуску ставить кожному кілька запитань, на які вони чемно відповідають і йдуть на місце. Майже на відмінно склавши іспит, міністри не поспішають розслаблятися. Хто його знає, що буде далі? Адже за сценарієм має йти Микола Янович Азаров і очікувати можна чого завгодно.
Міністр оборони Єжель. Цього разу здається пронесло…
Прем’єр і справді слів не добирає. На горіхи дістають чи не всі міністри. Найбільше під гарячу руку Азарова потрапляють Табачник, Єжель і Аніщенко. Не минає він і міністра ЖКГ Близнюка. Дістає по шапці і Каськів зі своїми національними проектами. Здається, от-от впаде дамоклів меч на чиїсь голови, і Микола Янович оголосить про чиюсь відставку. Адже і роль у нього прописана нині саме така і становище вимагає, бо ж із кого найбільше спитають, як не з прем’єра, що не зумів змусити міністрів працювати. Щоби бути аргументованішим, він навіть вдається до цитування власної сторінки у Facebook, де хтось «з народу» радить йому позбутися тих, хто не хоче працювати і брати в команду лише професіоналів, бо біда буде, реформу завалять.
Втім, голови не полетіли і з руки Миколи Яновича.
А коли взяв слово президент, і прорік своє «всі винні», то й останні сподівання на «велику чистку» в уряді зникли як роса на сонці. Звісно, Віктор Федорович натякнув, що хто не почувається надто працьовитим чи талановитим, краще хай сам піде геть, чи обере собі простішу роботу, бо гнів впаде на його голову. Але все це пролунало якось дуже по-соломонівськи.
Власне, на цьому показова екзекуція закінчилася. Чиновникам дали перерву на перекур, доки поїде з уряду президент, а далі мало бути продовження. Втім, його майже не було. Міністри ще щось поговорили за зачиненими дверима і з вимкненими камерами, та й роз’їхались, хто куди. Робота роботою, а обід за розкладом.
Яку мету переслідували організатори дійства, здогадатися нескладно, про це вже було сказано вище, але чи вдалось її досягнути, сумнівно. Дійство насправді мало би адресуватися напряму народу, чиє невдоволення неабияк непокоїть владу. Це чулося і з виправдувальних меседжів чи не всіх доповідачів. Втім, якраз із цим стався прокол. Адже, щоб народ хоч щось почув, треба було щонайменше провести пряму трансляцію на якомусь із телеканалів, а не крутити кіно лише для обраних. Хіба ж не про це саме говорив президент, закликаючи ретельніше інформувати суспільство?
Шкода, що великий режисер Станіславський не був присутній на цьому показовому засіданні уряду під керівництвом самого президента. Його крик «не вірю!» безперечно почула б вся країна. На жаль, Станіславського з нами немає, і хоч він можливо й волає на небесах, споглядаючи грішну землю, своє «не вірю», наша країна-театр залишається всього-на-всього великим театром абсурду.