Цього року Нобелівка повертається в офлайн-формат. Після дворічної коронавірусної перерви нагороду знову вручатимуть наживо 10 грудня у Стокгольмі. Нобелівський фонд планує запросити і лауреатів 2020-го і 2021-го років, адже вони не мали можливості взяти участь у традиційному банкеті. Неясно, як всіх розсадять, адже й раніше на одного учасника за столом відводили десь зо пів метра. Та Анні Ерно, цьогорічній нобеліатці з літератури, місце точно знайдеться.
Тож чому не Сергій Жадан і не Салман Рушді, а французька романістка?
Якщо переглядати заголовки українських видань, видаватиметься, ніби у фінал нобелівського «мортал комбату» вийшло два претенденти: Сергій Жадан, якого і представляти не треба, і британський письменник індійського походження Салман Рушді. Красиве і корисне, молодість і досвід, письменник країни, яку атакує сусідня імперія, і автор, на якого полюють релігійні фундаменталісти.
Чому не Жадан, як сильно ми всі його не любили б? По-перше, для премії він все ж надто молодий. 48 — Умберто Еко тільки-но написав свій перший роман! Нобелівка — рятівне коло, кинуте тим, хто, за словами Бернарда Шоу, і сам давно дістався берега, тобто увійшов в історію та забезпечив собі безсмертя. Наймолодший нобеліат, 41-річний Кіплінґ, забрав свою медаль ще у 1907-му, і більше комітет у бік «молоді» не дивився. «У нас немає вікових обмежень, але на те, щоб стати хорошим письменником, іде чимало часу, роки, ціле життя. Ось чому більшість лауреатів немолоді… Дуже мала ймовірність, що нашому лауреатові буде 30 чи 40… Я сказала б, що нобеліати радше мого віку, а часто й трохи старші», — прокоментувала в інтерв’ю членкиня журі Еллен Меттсон. Їй, до речі, 60. По-друге, і це важливіше, хай в Україні Жадан і є культурним феноменом, за кордоном його перекладів, на жаль, поки замало. До того ж важать переклади не лише англійською, а й шведською. А от кількість саме романів, збірок чи оповідань ролі не грає: Еліс Манро — авторка короткої прози, Луїз Ґлік — поетка, а Боб Ділан — лірик, і єдиний його роман читати неможливо. Нарешті, нобелівський комітет показово дистанціюється від аж наскільки актуальної політичної ситуації, вкотре підкреслюючи: «Наша премія не така, як інші, наша — про високе». Втім, для нас це навіть добре: коли Жадан та Забужко дістануть свої Нобелівки, буде менше криків про те, що це «за політику», і більше — уважного читання їхніх текстів.
Читайте також: На культурному фронті без змін. Але вони на часі
А як щодо Рушді? Тут ще простіше. По-перше, англомовні кроскультурні автори останнім часом уже були: тут і Кадзуо Ішіґуро з його східною меланхолійністю, і Абдулразак Ґурна — англомовний автор танзанійського походження і один з головних рушдезнавців Британії. Про останнього, до речі, писали, що він торік отримав премію за двох — самого себе і Рушді, яким відкрито захоплюється. Фраза «учень перевершив вчителя» ще ніколи не звучала так буквально. Є ще один важливий нюанс: попри те, що нобелівський комітет, вочевидь, намагається пройти вузькою доріжкою найтолерантнішого й найвідкритішого літературного журі в історії, його члени постійно наголошують, що йдеться про literature first принцип — нагороджують за блискучі тексти, а не бездоганну репутацію. Так, із цим можна сперечатися: обпікшись на Гандке і відгрібши від усіх, включно з PEN-America, нобелівський комітет, здається, дмухає навіть на ледь тепле. Але все ж нагородити Рушді саме того року, як на нього було здійснено напад, — надто вже в дусі принципу «премія за вибите око». А такої репутації «безсмертні» точно воліли б уникнути.
Були й інші непомітні на перший погляд підказки. Так зранку дня вручення в офіційному твітері Нобелівської премії з’явилося вже згадане відео письменниці, представниці Шведської академії Еллен Меттсон, в якому та пояснює нюанси вибору літературного лауреата: хто має право номінувати і кого можуть висунути на здобуття найвищої нагороди. Меттсон кілька разів підкреслює, що номінувати можуть будь-кого, хто пише «блискуче й неординарно», і єдиний критерій для журі — якість текстів, а особистість автора журі «не враховує». «Та у світі багато блискучих письменників, і для лауреатства треба ще дещо. Що саме — пояснити складно. Це щось, із чим ти народжуєшся. Голос, який можна почути лише у книжках цього автора, і ніде більше», — веде далі Еллен. Ймовірно, йдеться про талант, що переростає у геніальність. Втім, тут є ще одна важлива деталь: для нобелівського журі важить унікальність авторського голосу. А це означає, що ідентичність також важлива, адже голос формується не лише завдяки літературній вправності, а й досвіду. Такі короткі самопрезентації членів комітету — ще одна ілюстрація того, як нобелівське високочоле журі намагається все ж наблизитися до широких читацьких кіл — якщо не через діалог, то бодай через розлогий коментар. Якою мірою вдається, це вже інше питання.
Читайте також: Нора Гомрінґер: «Я не знаю, як можна аполітично реагувати на цей світ – поетичне завжди політичне»
Є ще один не дуже приємний нюанс: у заяві секретаря Нобелівки Адерса Олссена прозвучали слова: «У нас багато різних критеріїв вибору, і задовольнити геть усі неможливо… Але минулого року ми нагородили неєвропейського автора, Абдулразака Ґурну. Цього — жінку. Раніше, як на мене, було замало і перших, і других лауреатів», — що певною мірою підважує виважене інтерв’ю Меттсон про те, що єдиний критерій для журі — література, а не особистість автора (не те щоб ми цілком повірили, але осад залишився).
Та все ж Анні Ерно — хороший варіант, як не крути. Та чому саме вона?
Сильний жіночий голос. Після гучного скандалу із французьким фотографом Жаном-Клодом Арно у 2018-му читачі чекали на підсвічування сильних жіночих голосів. І Анні тут — ідеальна кандидатка. Вона репрезентує насамперед жіночий досвід, повертає жінці тіло, заземляє і дає змогу героїням пережити весь спектр відчуттів: від одержимості, що поглинає тебе цілком, як-от у романі «Пристрасть» (Passion simple), до похмурої ненависті й розчарування у «Зовнішній щоденник» (Journal du dehors).
Автобіографізм. Автофікшн посідає все міцніше місце на літературному олімпі: тут і «Аргонавти» Меґґі Нельсон, де авторка перевертає жанрові правила, і більш масові тексти про травми минулого, як «Моя темна Ванесса» Кейт Елізабет Расселл. Майже всі тексти Ерно автобіографічного характеру. «Себе я оспівую» — вдалий епіграф до половини романів. Втім, Ерно не егоїстична, самозакохана прозаїкиня, що ставить собі за життя паперові монументи. У текстах вона нещадно препарує власну тілесність й оголює свої стосунки зі світом. «Писати гостро, як ніж» (L’écriture comme un couteau) — так називається її спільна з Фредеріком-Івом Жанне книжка, по суті, листування, в якому авторка аналізує різні аспекти власної творчості. Так, часом її бажання зафіксувати своє життя може видатися нав’язливим, як у, наприклад, норвезького прозаїка Кнаусгора, що кави не вип’є, аби не зафіксувати цього в романі, однак Ерно рятує її чутливість і чуттєвість.
Гранична відвертість. Тут знаковим є текст «Інша дівчина» (L’Autre fille) — лист, адресований сестрі, що померла ще до народження письменниці. Ця книжка постала з поради редактора написати щось на кшталт Кафкового листа до батька. Провина тієї, що вижила, неможливість контакту, образа — на основі цього сповідального сюжету Донна Тартт могла б написати ще один хороший роман. Важливими стають мотиви двійництва, дзеркала, впізнавання себе в Іншій. Не менш відвертим є видання «Напиши життя» (Écrire la vie), де поєднано уривки зі щоденника, фотографії і художні тексти. «Писання мені не заміняє кохання, воно є дечим більшим за кохання чи життя», — зізнається авторка. Ерно відчуває гостру потребу писати, досліджуючи власне тіло, сексуальність, хвороби, втрати, докопуватися до якоїсь «чуттєвої істини».
Читайте також: Українська література в Німеччині: не лише Сергій Жадан
Пам’ять. Про що б не писала Ерно, вона повертається до теми пам’яті — ненадійної, вибіркової, індивідуальної, колективної. Її цікавить не лише те, що ми пам’ятаємо, а й як забуваємо і чому воліємо оберігати себе від спогадів. Ерно часто порівнюють із Прустом, але не менш важливим є претексти Доріс Лессінґ, Марґеріт Дюрас і, звісно, Флобера.
Писання як глобальний проєкт. Кожному етапу і поворотній події Ерно послідовно присвячує по роману. Так у романі «Роби, що вони скажуть абощо» (Ce qu’ils disent ou rie) авторка зосереджується на зростанні у нормандському містечку Івето в середовищі дрібних підприємців. Взаємодія з батьками традиційно не складається. Роки юнацького кохання і дорослішання стають матеріалом для «Змерзлої жінки» (La femme gelée), традиційної «бовуарівської історії», як сказано у рецензії «Нью-Йорк Таймс». Владна мати і майже безвольний батько воліють бачити доньку реалізованою інтелектуалкою, а не щасливою дружиною (до речі, тут можна проводити плідні паралелі з описом стосунків Джун Осборн та її матері в «Оповіді служниці»). Та в школі вона занурюється у романтичні переживання і, відчуваючи пробудження сексуальності, хоче бути бажаною. Прірва нерозуміння між провінційними батьками і студенткою, а згодом і викладачкою коледжу дедалі глибшає. Однак і шлюб виявляється пасткою, куди потрапляє молода і таки досить амбітна жінка. Замість інтелектуального партнерства двох рівних маємо чергову історію про «екзистенційну нудоту перед холодильником». Це дуже особиста, закорінена в момент, але водночас позачасова історія. Так само глибоко Ерно осмислює й пізніші періоди свого життя, часто повертаючись до непроговореного або забутого, як-от у романі «Пам’яті дівчини» (Mémoire de fille).
Складні теми. Здається, немає тем, які для Ерно були б під забороною. Вона пише про аборт у романі «Подія» (L’événement), синдром Альцгеймера і смерть матері у «Зовнішньому щоденнику» і «Жінці» (Journal du dehors, Une femme), власну тяжку хворобу у «Використаній фотографії» (L’usage de la photo). Тут можна згадати болючу відкритість ще однієї нобеліатки високої полиці — Луїз Ґлік. Сповідальність стає основою більшості текстів цих авторок — література як зцілення, проговорення задля осмислення.
Читайте також: Ростислав Семків: «Критика мала б формувати літературний процес, проте в нас її вплив мізерний, але перспективи добрі»
Самокоментування. І тут важливо ще раз згадати «Подію» — роман про небажану вагітність головної героїні. Аборт у часи молодості авторки заборонений, та й навіть тема переривання вагітності є табуйованою. Поступово персонажка усвідомлює, що для неї важливо не лише знайти лікаря, що наважиться їй допомогти, а й переповісти іншим свою таємницю, поставити їх перед фактом, попри релігійні переконання й очікуване несхвалення слухачів. Так слова самі стають дією. Ще одна особливість роману — коментарі авторки на берегах тексту з позиції зрілої жінки, яка переосмислює свій досвід через десятиліття і пояснює, чому вирішила написати роман. Вони утворюють окрему оповідь, що розвивається паралельно з основним сюжетом.
Епічність. Здавалося б, історії Ерно — це образки́, увага до малого, зосередженість на проминанні миті. Однак насправді авторці властиве епічне, глобальне мислення. Так «Роки» (Les Années) охоплюють період від 1941-го до 2006-го. Фотографії, уривки зі щоденника, реклама — все це формує панораму епохи. Разом з авторкою ми занурюємося у темпоральність, відчуваємо її на дотик. Так постає новий тип автобіографії — особистий, але водночас колективний, історія самого часу. Ерно зазначає, що звертається до власного суб’єктивного досвіду насамперед для того, аби розкривати загальніші явища. Ще одним показовим текстом є роман «Окупація» (L’occupation), в якому героїня описує свій зв’язок із коханим у військових термінах: «розгромна поразка», «окупація в обох значеннях». Прозора паралель між підкоренням жінки і захопленням країни проростає з того факту, що Францію було окуповано того ж року, коли народилася Ерно.
Університетська література. Можна впевнено стверджувати і, можливо, навіть передбачати тенденцію нагороджувати авторів високої полиці, чиї тексти глибоко закорінені в літературну традицію. Ерно, що викладала сучасну літературу в Бонневільському ліцеї, а згодом у Евірському коледжі, — прекрасний приклад тяглості класичної традиції.
Улюблениця інтелектуалів. Уже традиційно нагороджено улюбленицю європейських інтелектуалів. Так опус маґнум авторки «Роки» дістав просто безліч неймовірно схвальних рецензій і відгуків від колег: ірландський письменник Джон Бенвілл описав книжку як «революцію не лише в мистецтві автобіографії, а й у мистецтві загалом», а репортажистка Капка Кассабова зазначила, що йдеться про «філософську медитацію у темпі американських гірок через десятиліття». Ще безкомпроміснішим був автор романізованих біографій та сценарист Емманюель Каррер: «Одна з небагатьох безсумнівно великих книг у сучасній літературі». Тож до статусу живої класикині Ерно не звикати. Втім, письменницю полюбили не лише критики, а й читачі. Так «Роки» принесли авторці кілька читацьких нагород, з-поміж яких — від видання «Le Télégramme». Попри те що в Україні вже традиційно ім’я нобеліата більшості не знайоме, у Франції її можна назвати серед топових за популярністю та продажами письменників (ще одна причина, чому ім’я лауреатки так часто звучить поруч з іменем Вельбека).
Читайте також: Презумпція потрібності культури
Букмекери вгадали. Так, це дивує навіть більше, ніж щороку Нобелівка з миру. Цього разу саме французи Мішель Вельбек та Анні Ерно очолювали списки фаворитів, ставка склала 5 до 1 (тоді як на Рушді, наприклад, ставили 6,5 до 1). Тож це був один з небагатьох випадків, коли література могла б допомогти вам забагатіти. Звісно ж, я не поставила, бо й минулого року Ерно ходила десь поміж фаворитів.
Українські переклади. Так, насправді вони існують. «Майдан. Жінка» вийшли у перекладі Юлії Аніпер у серії «Любовний роман» («Фоліо»), а «Пристрасть» переклала Євгенія Кононенко у серії «Сучасний французький роман» («Факт»). Втім, сьогодні ці видання можна придбати хіба в букіністів.
Премії. У 1984-му молода прозаїкиня Ерно отримала нагороду Ренодо за автобіографічний роман «Майдан» (La Place). Мемуари «Роки» (Les Années) принесли авторці не лише номінацію на Букера, а й премії Франсуа Моріака і Марґеріт Дюрас. В активі Ерно — також нагорода Гемінґвея і Європейська премія Стреґа, ймовірно, найпрестижніша нагорода іноземного роману, перекладеного італійською. А ще Ерно — членкиня Королівського літературного товариства Британії. Понад те, вже є премія імені самої Ерно — чи багато живих авторів можуть таким похвалитися? Таке загальноєвропейське «преміальне» охоплення відбиває значущість письменниці для західної літературної традиції. Тож маємо черговий випадок преміювання авторки високої полиці, що виправдовує високі очікування. Чи здивує нас Нобелівка найближчими роками різким поворотом? Не думаю. Здається, часи божевільно сміливих рішень минули.