Донбас, який вважався на той час одним із головних вугледобувних районів СРСР, брав у страйках активну участь. Тут піднялося понад 200 тис. гірників. Стільки само, скільки збирається сьогодні на Майдані в Києві, от тільки тоді ніхто в Донецьку не наважувався назвати своїх земляків «ледарями». Всі розуміли, для чого потрібен страйк.
Результатом шахтарських акцій протесту став Закон «Про економічну самостійність УРСР», ухвалений Верховною Радою 3 серпня 1989 року. Таким чином Донбас зробив свій внесок і в майбутню політичну незалежність усієї країни. Гірники стали локомотивом змін, а пізніше підтримали й незалежність від Москви, що допомогло Україні безболісно та мирно піти у вільне плавання після століть боротьби за самостійність.
Утім, як виявилося, то був тільки початок, і страйковий запал Донбасу не згасав ще довго – всі наступні 10 років. Глибока криза у вугільній галузі та перехідний період в економіці зробили шахтарські регіони осередком нестабільності в Україні. Борги із зарплати тут накопичувалися роками. Масові акції протесту гірників у 1990-х відбувалися майже щороку, часом набираючи навіть кривавих форм. У 1998-му краснодонський шахтар Олександр Міхалевич, якому два з половиною роки не платили зарплати, здійснив акт самоспалення. Того самого року «Беркут» по-звірячому побив у Луганську 22 страйкарів.
Як і в СРСР, в Україні вимоги шахтарів не обмежувалися суто меркантильними інтересами. Були й політичні лозунги, які змінювалися залежно від політичної ситуації в країні. Наприклад, якщо в 1989-му гірники виступали за економічну незалежність України від центрального уряду, то в 1990-х, навпаки, за максимально тісний союз із Росією та автономію Донбасу. Щоправда, про ці вимоги відразу забували, тільки-но уряд починав закривати борги із зарплати.
Читайте також: Дике прикордоння. Як вижити в східних районах Донбасу
«Ковбасне питання» завжди було основним у шахтарському страйковому русі Донбасу. Зокрема, в 1993 році масштабна хвиля протестів здійнялася через підвищення цін. Подорожчання напівкопченої ковбаси до 20 тис. крб (зарплата шахтаря становила 120–180 тис.) призвело практично до повстання регіону, яке уряду вдалося погасити зі значними труднощами.
Гірники були, по суті, єдиною силою, що наводила жах на українську владу. Вони билися з міліцією, перекривали залізниці, автотраси і мости, прямували на Київ, стукали касками під Кабміном, щоразу змушуючи керівництво йти на поступки. Сучасний Майдан, напевно, знайшов би дуже гарячий відгук у їхніх серцях і поповнився б 30–40 тис. донецьких хлопців, які в разі зіткнень із «Беркутом» поводилися б куди брутальніше, ніж столичні студенти. Однак сталося так, що на межі тисячоліть хвиля шахтарських протестів досить швидко зійшла нанівець. І сьогодні колишній молодечий запал Донбасу перетворився на дивовижну й нетипову для цього краю апатію. Якщо лише 15 років тому Схід України вважався найбільш неспокійним і бунтівним регіоном країни, то сьогодні він тотально реакційний і його менталітет відкрито називають «рабським». Дійшло до того, що тепер замість тисяч страйкуючих робітників він відправляє до Києва тисячі штрейкбрехерів, які слухняно махають прапорами на підтримку уряду та начальства.
Чому це сталося?
Головна причина такої метаморфози – розпад вугільної галузі. Реформи, що призвели до ліквідації шахт та звільнення десятків тисяч робітників, зламали хребет шахтарському руху, кардинальним чином переформатували економіку Донбасу. Страшна криза 1990-х та економічне лихо, що спіткало міста регіону, спустошили їх, втомили та деморалізували населення, призвели до того, що найменший перепочинок у нескінченному страйковому марафоні люди сприймали як велике благо.
Читайте також: Одна Україна. Чого чекати від Сходу?
Відома річ: щоб грамотно відібрати в лоха гроші, потрібно спочатку відняти все, а потім повернути половину. Тоді обманутий, можливо, навіть почуватиметься щасливим. У донецьких шахтарів спершу забрали все. Кинули їх в умови апокаліпсису, коли зарплата $100 вважалася немислимо високою, коли люди просівали породу на териконах, щоб не замерзнути й не померти від голоду, запарювали дітям комбікорм, отримували зарплату борошном і цукром, розбирали на частини непрацюючі заводи. А потім, після всього, дали роботу на копанках. І безробітна маса полізла із задоволенням у вузькі нори, забувши про страйки та протест. Зайнялася дрібними заробітками, розбрелася по інших містах.
Найактивніші поїхали назавжди й облаштувалися там, де для них було хоч якесь майбутнє, або пішли у вугільний бізнес. Відкрили нелегальні шахти й вугільні склади, вбудувалися в кримінальну вертикаль, після чого їм стало не до страйків. Інші влаштувалися працювати на хазяїна або залишилися на державних шахтах, де зарплату з часом стали виплачувати регулярно. І це хитке затишшя в шахтарських містах було сприйняте саме як та довгоочікувана стабільність, про яку так багато говорять і в наші дні.
Монолітність шахтарського руху була знищена на початку 2000-х років. Якщо до цього часу всі шахти в країні були державними й гірники переважно перебували в рівних умовах і виступали єдиним фронтом, то потім величезна кількість людей втратила разом із роботою й можливість страйкувати. Деякі шахти стали приватними, і їхні робітники вже дивилися на колишніх колег-бюджетників як на невдах. Розвал галузі спричинив і розвал профспілок, зникнення того, що було прийнято пафосно називати «шахтарським братством». У низці міст регіону шахт не лишилося зовсім і гірничий фах став таким самим анахронізмом, як професія сажотруса.
Читайте також: За інший Донбас
Без потужного об’єднавчого чинника у вигляді галузевої солідарності протестний рух Донбасу швидко зійшов нанівець, адже металурги з підприємцями об’єднувалися в один мітинг уже не так охоче, як гірники сусідніх шахт. А потім з’явився Янукович, сходження якого на прем’єрський престол у Києві збігся в часі зі стабілізацією економічних показників країни. 2002 року у вугільній галузі вже нічого було руйнувати. І донецький політик став у свідомості місцевих жителів таким собі рятівником, який обіцяв підняти з руїн усе розвалене попередниками. А всі, хто був проти його кандидатури, стали відповідно ворогами трудового народу.
У чомусь розіграна Януковичем політична комбінація в 2004-му і 2010-му нагадує прихід до влади Гітлера в Німеччині. Як і фюрер, він спекулював на озлоблених настроях приниженого й розтоптаного Донбасу, голоси якого забезпечили йому високий результат. Причому зробив це двічі: вперше – оголосивши себе рятівником «регіону-годувальника», спустошеного економічною кризою 1990-х, а вдруге – зігравши на образах уже 2004 року, коли в «шахтарів забрали їхній вибір». Другий раз виявився вдалішим.
І недарма Донбас сьогодні не бунтує проти Януковича. Для більшості місцевих жителів він, як і раніше, фюрер, якому заважають відновити край ворожі сили. Навіть перелік сил майже не змінився: євреї, хижий Захід, продажна опозиція, п’ята колона. Хіба що замість комуністів у тренді тепер «фашисти». Так пише місцева преса. Так кажуть людям кишенькові провладні ЗМІ. Проти фюрера не бунтують.
Ось тільки фюрер із Януковича несправжній. І рано чи пізно ця підробка все ж спливе. А голий фюрер – це ще гірше, ніж голий король. Розчарування Донбасу може бути дуже гірким.