Звісно, схильність до політичних маніпуляцій та популізму зумовлена стурбованістю суспільства цією темою, чим часто й користаються політики та просто любителі словесних баталій. Але це, як на мене, викриває більшу, внутрішню проблему, яка безпосередньо не залежить від усього світу. Вимагаючи та потребуючи уваги інших, ми, як маленька дитина, забуваємо, що самі робимо для обстоювання власних інтересів. Це відбувається і на державному рівні (у питанні санкцій та правових дефініцій вимагаємо від партнерів більше, ніж робимо самі), і на суспільному, коли відверто ображаємося, що світ, міжнародні ЗМІ забули про нашу війну й нічого про нас не пишуть.
Читайте також: Стереотипи
Те, що про війну майже забув і український медіа-простір, згадувати зазвичай не хочуть. Хоча, як на мене, це щонайменше обґрунтовано. Нам уже майже нав’язують думку, що постійно говорити про війну — це не бачити майбутнього, гальмувати країну та бути немодним. Начебто від того всі вже дуже втомились. Особливо ті, хто мав до війни вельми віддалений стосунок. Об’єктивно важко порівняти сьогодення з бойовими діями в перші роки війни. Окопна війна під хаотичні обстріли без права атакувати та навіть нормально відповідати. Затяжна перевірка на витримку, завдяки чому в нас щодня є можливість займатися складними, глибинними внутрішніми проблемами й налагоджувати нормальне життя. Звичайно, життя бере своє і війна вже не виходить на перший план в інформаційному просторі. Але слід розуміти, що все це маємо змогу робити насамперед завдяки тому, що воїни на фронті тримають на вогневій дистанції ворога, який не полишає надії набагато більше впливати на наші внутрішні процеси.
У 2014 році в мене був досвід перекладання відзнятого на Донбасі контенту для міжнародного телевізійного проекту. Тоді попит на так званих фіксерів (перекладачів, які знаються на місцевій специфіці та мають якісь зв’язки) був такий великий, що я отримав роботу, ще навчаючись в 10‑му класі.
Професіонали з різних країн та ЗМІ, що мали досвід висвітлення багатьох світових конфліктів, у великій кількості були тоді на українському Сході. Світ цікавила жорстока війна на території Європи в XXI столітті. Самих кореспондентів, які вже звикли до конфліктів на Близькому Сході чи в Африці, дивували передусім перенасиченість усіляким важким озброєнням та велика урбанізація регіону, у якому розпочалося криваве протистояння. А ще, зважаючи на гібридність нашої війни, розмитість та незрозумілість сторони, проти якої виступає Україна. Пам’ятаю, як складно було перекласти деякі слова наших військових, як-от ватніки, яких виділяли окремо від росіян, та інші створені цією війною ідіоми. Звісно, зараз такої уваги міжнародних ЗМІ до війни немає: світ, як і Україна, занурився в інші проблеми й лише інколи згадує про конфлікт, який дедалі частіше хочуть назвати замороженим. Хоча говорять і про сьогоднішні проблеми, переважно пов’язані з корупцією, що стоять на порядку денному. Але ж треба розуміти, що головним фактором тут є саме зацікавленість аудиторії в цій інформації. Впевнений, що ніхто аж так не втомився, але й давати нецікавий та неприбутковий контент тільки тому, що українці ображаються, ніхто не буде.
Читайте також: Відстань: рівний до рівного
Росія вже давно це зрозуміла й тому витрачає шалені гроші, аби хоч якось мати вплив на формування такого порядку денного своїми інструментами. Натомість ми в цьому вже кілька років впевнено буксуємо, час від часу звинувачуючи всіх навколо. Замість іноземних кореспондентів, які на початку конфлікту цікавилися подіями на Донбасі, на четвертий рік війни в нас мало бути вже сформоване державне інформаційне поле, яке транслювало б чіткі меседжі простим людям з усього світу, чого саме в Україні вирішили «надрать задницу колораду» (вибачайте, саме це було найважче перекласти для іноземних журналістів тоді, у 2014-му), у цікавих та чесних прикладах, якісній документалістиці. Але проблема ще й ось у чому: навіть якщо ми намагаємось активно транслювати образ України через власні канали, це, на жаль, образ радше безпомічної жертви. Ніби й не надто вигідний, але по факту дуже зручний, бо передбачає мінімум власної відповідальності. Зрозуміло, що в такому випадку не втомитися від нас просто неможливо.