Щоб Україна могла протистояти російській агресії в довгостроковій перспективі, підтримка з боку західних демократій у військовій, політичній та фінансовій сферах не повинна зменшуватися. Однак намагання Дональда Трампа укласти «угоду» з Путіним коштом українського суверенітету, а також постійна нерішучість і дедалі більша нестабільність демократичних урядів у Європі ставлять під серйозну загрозу цю тяглість.
Втім, є ще один потенційний партнер, який фактично ідеально підходить для суттєвого військового посилення України – це Ізраїль.
Адже, як і Ізраїль, Україна є демократичною державою, чиє право на існування заперечує терористична ідеологія, і тому вона є постійною мішенню для тотального насильства. Досі, однак, єврейська держава демонструвала стриманість у питанні солідарності з Україною. Щоб не ставити під загрозу свої відносини з Росією, Ізраїль утримався від голосування в ООН щодо засудження анексії Криму в 2014 році. І хоча Єрусалим проголосував за резолюцію ООН проти повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, він не підтримав санкції, запроваджені США та ЄС, і не спромігся на постачання зброї до України.
Численні російські іммігранти, а також значна присутність російських грошей в Ізраїлі пояснюють таке стійке проросійське або щонайменше амбівалентне ставлення до Кремля. Однак треба також визнати, що значна частина ізраїльських правих близька до авторитарної ідеології Путіна. Зокрема, прем’єр-міністр Беньямін Нетаньягу роками демонстративно загравав з Путіним і плекав близькість до кремлівського автократа, що межувала з кумівством.
Головним стратегічним аргументом проти постачання зброї Україні навіть з боку менш дружніх до Росії ізраїльських сил було те, що Ізраїль змушений рахуватися з Кремлем через російську військову присутність у Сирії. Домовленості з Москвою дозволили ізраїльським військово-повітряним силам (ВПС) регулярно бомбардувати позиції Ірану та проіранської «Хезболли» і шляхи постачання на сирійській території, не вступаючи в конфлікт з російськими ВПС – і таким чином запобігти виникненню в Сирії ще одного військового фронту проти єврейської держави на додаток до Сектора Газа і Лівану.
Однак цей аргумент втратив актуальність після падіння режиму Асада і, відповідно, припинення російської, а також іранської військової присутності в Сирії. Опосередковано Ізраїль сам зробив вирішальний внесок у цей розвиток подій. Своєю інтервенцією в Лівані він настільки послабив «Хезболлу» та Іран, що вони вже не могли підтримувати сирійський режим. Залишившись без допомоги, армія Асада нічим не змогла протистояти просуванню повстанців.
Тож у єврейської держави більше немає жодних об’єктивних причин для відмови від активної підтримки України. Тим більше, що Кремль показав свою справжню сутність після терористичної атаки ХАМАС 7 жовтня 2023 року: він не є неоднозначним «партнером», а підступним ворогом єврейської держави, який навіть після цього кривавого нападу на ізраїльське цивільне населення абсолютно спокійно продовжує підтримувати свої симбіотичні відносини з ХАМАС і «Хезболлою».
Передусім, єврейська держава могла б надати цінні технології для української протиповітряної оборони. Звичайно, можна зауважити, що це занадто – просити Ізраїль надати Україні військову техніку в той час, коли він сам перебуває у стані війни з маріонетковими силами Тегерана, і, можливо, незабаром опиниться у стані прямої конфронтації з Іраном. Але окрім ідеалістичних і моральних мотивів, у безпосередніх стратегічних інтересах Ізраїлю – допомогти Україні перемогти російського агресора в межах своїх економічних і військових можливостей. Адже військова поразка Росії в Україні завдала б важкого удару і по Ірану, з яким кремлівський режим перебуває в тісному військовому союзі.
До того ж Ізраїль не може далі ігнорувати все більш відвертий антисемітизм, що звучить у пропаганді Путіна та його режиму. Скажімо, навесні 2022 року міністр закордонних справ Росії Лавров вже відзначився антисемітськими висловлюваннями, як-от заява про те, що в Гітлері текла “єврейська кров”. На своїй щорічній пресконференції в грудні Путін сам виступив проти “етнічних євреїв”, які, мовляв, керують Україною і переслідують Російську православну церкву. Тим самим він остаточно скинув маску вдаваної приязні до євреїв, яку довгий час використовував для обману не лише світової громадськості, але й значної частини ізраїльського політикуму та суспільства.
Однозначний перехід на бік України та рішучий розрив з російською автократією був би на користь і самій ізраїльській демократії. Адже ідеологічна близькість частини ізраїльських правих до путінізму виражається в їхніх аналогічних спробах зруйнувати демократичну конституційну державу. Чітка прихильність Ізраїлю до захисту України від агресивного авторитарного режиму могла б протидіяти цій небезпечній тенденції. Послідовно підтримуючи Україну, Ізраїль надішле виразний сигнал про те, що бачить своє майбутнє у світовій спільноті вільних демократій. Ізраїльські політичні та суспільні сили будь-якого спрямування повинні чинити масований тиск на Нетаньяху та його уряд, щоб змусити їх піти на цей крок.