Чому історія — на часі? Пояснюють науковці

Історія
19 Липня 2022, 18:15

 

Читайте також: Історія – на часі!

 

Лариса Якубова, докторка історичних наук, завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України НАНУ:

Так сталося, що природа людська невблаганно конечна. Так само конечними є декорації кожної окремої людської долі – конечні населені пункти, держави й навіть цивілізації. Вічні (та й то відносно) лише смисли, цінності та дискурси, які навколо них виростають. Саме дискурси перетворюють людське життя на осмислений і позірно смисловий (тобто не позбавлений сенсу) процес, що виводить особистість за рамки банального фізіологічного існування як відтинку між народженням і смертю. Поява приватної власності додала до дискурсів сенсу життя – переважно містичних на той час – контексти успадкування плодів праці, атрибутів влади та духовних цінностей. Саме ця обставина мала революційний за своїми наслідками вплив на людську цивілізацію: прагматична потреба доведення спорідненості з могутніми/заможними померлими вивела свідомість людини на межі формату існування тут і тепер.

Відтоді не лише ознакою гарного тону, належності до елітарних верств, а й психічного здоров’я є темпоральна свідомість у межах власного родоводу. Вона є засадничою основою формування особистості як соціальної істоти, такою само базовою, як мораль та право. Вона також є обов’язковою ознакою людини/соціальної спільноти, що подолала щабель дикості та варварства. А крім того – ознакою психічного здоров’я і спроможності підтримувати суспільні зв’язки: варто лише подивитися на тих, хто потерпає від амнезії чи деменції, аби зрозуміти, що стається з людиною, яка втрачає зв’язок між минулим і сьогоденням.

Виникнення держави як феномену людської цивілізації і його вигадлива трансформація впродовж тисячоліть вивели темпоральну свідомість на якісно новий рівень – із багатьох розрізнених людських доль, через залучення дискурсів Божого промислу (в тому чи тому вигляді), звичаєвого/унормованого права й початків наукових знань народився дискурс спільної історичної долі і спільної історичної місії. Це також була революційна подія порівняно з уявленнями племен про своє місце в нескінченному космосі. Відтоді історичні дискурси – спочатку певних політій, а згодом імперські та національні – є основною формою узагальнення історичного досвіду великих мас населення планети. Фактично йдеться про нескінченний процес самопізнання та уточнення своїх знань про всесвіт, який відбувається не інакше як через «лупу» мікрокосму історика. На цьому рівні постановки питання необхідність історії самоочевидна: як і кожне наукове знання, вона є інструментом самопізнання людської цивілізації, отже, забезпечує її вчасну трансформацію відповідно до новітніх викликів. Це той глобальний рівень, який робить історію вічною академічною наукою, назагал не зрозумілою пересічному обивателю. Зрештою, це й не потрібно – квантова фізика чи генетика йому також не зрозумілі, але ж без них рух у майбутнє зупиниться.

Проте існує і прикладний рівень історії. Отже, чому тут (в Україні) і саме тепер (у стані гострої фази війни Росії проти України) історія на часі?

Країни, що мають тривале спільне минуле (не плутати зі спільною історією!) та чимало дотичних історичних дискурсів, наразі перебувають у зоні історичної біфуркації – путінській Росії ідеться про поглинання і знищення України, Україні ідеться про повноцінну суб’єктивізацію і утвердження власного історичного шляху. Україна, що стараннями російських ЗМІ перетворена чи не на alter ego Росії (у викладі Путіна – «анти-Росія»), три десятиріччя перебуває в самому центрі війн історичних дискурсів, які правдиво є лише проєкцією війни за ідентичність. Власне, колишній метрополії ідеться про те, аби не втратити Україну ментально чи знищити її фізично, щоби вона не дісталася нікому.

У стані війни (а вона триває понад вісім років) національна історія стає зброєю і таким само символом національного суверенітету, як територія, гімн, стяг, герб, Конституція. Відвернутися від неї – означає втратити частину суверенітету й суб’єктності.

У той самий час світ, змушений похапцем шукати відповіді на рашистський виклик, втрапив у зону історичної сингулярності, коли не відомо: втримаються смисли попередньої історичної епохи чи виникне щось абсолютно нове, яке будуватиметься на фундаменті інакших історичної свідомості, права й моралі. Усе, що реально нині має людство і Україна, – це попередній досвід і правдива історія (як осмислення попередніх практик та правил існування). Якщо Росії не вдасться нав’язати людству існування без правдивої історичної свідомості, моралі і правил, світ майбутнього вибудовуватиметься на дієвому досвіді минулого. Так, неочевидно для ока обивателя, зануреного в життя тут і тепер, історія будує майбутнє, власне, вона є його проєкцією. Що чіткіше ми знатимемо нашу минувшину, то менше помилок робитимемо сьогодні, тим меншою стає вірогідність «танців на граблях», тим більше в нас людського. Аби зрозуміти, на що перетворюється народ, що практикує вибіркову історичну амнезію, варто подивитися на сучасних росіян. Подивитися, жахнутися – і не робити таких помилок.

 

Тетяна Водотика, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка е-журналу урбаністичних студій «Місто: історія, культура, суспільство»:

Моя відповідь може здатися банальною, але, втім, вона вистраждана. Відколи почалося вторгнення, буквально в перші години, я гостро відчула свою непотрібність – не вмію стріляти, в окулярах і з травмованим коліном, врешті, мені було просто страшно бути десь далі за межами знайомого простору. То яка з мене користь моїй країні, що воює?

Історія потрібна, щоб знати, навіщо воювати, страждати, радіти та взагалі бути. Жити не заради героїв минулого, але спиратися на їхні плечі.

Жити не в музеях запилюжених звитяг та речей, а надихатися ними. Не страждати від почуття вторинності, а визнати важливість для світу – свою та свого народу. Не мати історію за нудний та беззмістовний перелік дат, місць і облич, а черпати натхнення з історій успіху, рішень, емоцій, перемог, виживання.

Ми складені з історій – про перший велосипед, книжку, морозиво. Наша держава – теж: про першу перемогу, конституцію, про костюми та заводи. Ми розказуємо милі історії дитинства новим знайомим, конструюємо свій образ, щоразу по-новому перекладаючи цеглинки. Буде прикро завтра забути все про себе.

 

Ігор Стамбол, кандидат історичних наук, доцент Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського:

Насправді, обговорення питання, навіщо українцям їхня власна історія, схоже на обґрунтування необхідності води для риби. Очевидно, що молода політична нація, з постколоніальними комплексами та провінційною психологією, за бажання вижити й закріпитися в сучасній цивілізації має насамперед плекати та розвивати мінімум три основи свого єства: мову, культуру (це поняття є значно ширшим, ніж мистецтво) та історію. Звісно, на ділі бачимо, що суспільство періодично «купується» на дешеві пропагандистські та популістські трюки про «історію не на часі», і не лише тому, що йому ближчий холодильник, а ще й тому, що рівень «інтелектуальної ліні» пересічних громадян – надзвичайно високий.

Доводилося чути неодноразово, як чимало дорослих людей сприймають історію як типовий шкільний предмет: «не вчив», «не любив», «мав поганого вчителя» – тому й «не знаю». І їм непогано, ніби, живеться. Аж поки не виникає хоч якогось суспільного руху (а в Україні це часте явище), і тоді ці люди, без історичних знань, не мають вибору, окрім як безпорадно озиратися на всі боки. Або ж заперечувати культурні, деколонізаційні, декомунізаційні чи релігійні зміни безглуздою мантрою: ми проти змін, бо «так було завжди». Скільки це «завжди» тривало й чому вони його захищають – їм невідомо.

Без розуміння історичної канви люди не лише не можуть усвідомити, чому відбувається певний суспільний рух у сучасності, вони навіть не розуміють, що певні зміни можливі та необхідні. Бо закономірні. Але це неможливо осягнути, коли прогуляв, або й зовсім не вивчав предмета, що пояснює всі приклади закономірностей розвитку суспільства – тобто історії.

Відома Шевченкова універсалія «чужого навчайтесь і свого не цурайтесь» значуща і в тому, що неможливо повноцінно пізнати світ, не розуміючи власної культурно-історичної належності. Один тільки крок за кордон – і людина свідомо та несвідомо починає порівнювати. А з чим порівнювати, якщо своє невідоме? Залишається вірити тому історичному наративу, який довелося почути. Навіть якщо він вороже до вас налаштований. Історію дійсно варто сприймати як вакцину проти внутрішніх та зовнішніх напастей. Важливо, щоб наше суспільство надалі менше хибило в таких фундаментальних питаннях, адже ціна занадто висока.

Віра Агеєва, докторка філологічних наук, професорка Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

Імперії завжди забороняють підпорядкованим націям розповідати про своє минуле. Колонізовані мусять прийняти наратив переможців, а отже, відмовитися від своєї ідентичності. Мантри про «один народ», спільне минуле, «колиску братніх народів» не просто тиражувалися: їхній вплив посилювали терором і масовими розстрілами. Коли виявилося, що українці чомусь не хочуть належати до цього щасливого народу, їх вирішили змусити танками й балістичними ракетами. Російська пропаганда так довго тиражувала розповіді про укарїнців-«зрадників», що, схоже, сама в це повірила.

І тому агресори сподівалися взяти Київ за кілька днів та провести парад на Хрещатику під радісні вітання мешканців столиці. Бо не може обстоювати себе нація без ідентичності. Справді, адже в Києві центральні вулиці були названі на честь російських діячів, пам’ятники їм стояли на майданах наших міст. Але все це було лише спадком радянської доби, від якого  влада все ніяк не зважувалася відмовитися, бутафорією, що не мала вже ніякого символічного значення в концепції нашої колективної пам’яті.

Війна стократ прискорила процеси дерусифікації й деколонізації. Пушкінопад, вилучення книжок, зміни топоніміки… Але водночас мусимо думати про структурування культурного простору.

Порожні п’єдестали і збиті меморіальні таблички – це ще не деколонізація. Потрібна велика всеосяжна програма популяризації української культури.

Потрібно, до прикладу, пояснити, чому українофобські тексти Булгакова не можуть бути візитівкою Києва. І натомість належно представити Підмогильного, Домонтовича, Винниченка як творців потужного київського тексту. Нагальним завданням є розробка нових музейних експозицій, засад формування бібліотечних фондів. Потрібні освітні проєкти. Бо порожні п’єдестали свідчать про відсутність пантеону й пам’яті. А без них нація просто не може існувати.

Юрій Терещенко, доктор історичних наук, академік Української академії історичних наук:

На відміну від європейських колоніальних держав, які зазвичай визискували свої колонії, але водночас і багато в чому їх цивілізували, політика Москви щодо України висувала такі завдання, яких не ставила собі жодна колоніальна імперія світу: повністю зрусифікувати й поглинути український національний організм. Понад 300 років імперія крок за кроком прагнула знищити національно-культурну окремішність України і варваризувати її, нав’язавши свій суспільний устрій і спосіб життя. А сьогодні, прийшовши в Україну вже з відкритою воєнною інтервенцію, армія Путіна має завдання перетворити нашу землю на суцільне згарище. Варто згадати, що в сучасних умовах регулярних інформаційних атак на свідомість українців, зокрема молоді, суб’єктивістські проросійські уявлення про історичне минуле чинять не меншу шкоду.

На превеликий жаль, за роки існування Української держави викладання історичних дисциплін, і насамперед історії України, не набуло стабільності, і це має прикрі наслідки. У 2009 р. широкий загал був шокований несподіваною спробою тодішнього міністра освіти взагалі ліквідувати викладання цієї дисципліни у вишах. На щастя, зусиллями громадськості й викладацької спільноти тоді цей безглуздий намір був зупинений. Але на цьому вороже ставлення до викладання історії України не припинилося. І у 2015 р. дисципліна була фактично ліквідована. Здійснення цього задуму стало безпрецедентним руйнівним фактором у викладанні вкрай важливої для розвитку духовності українського народу дисципліни. І це здійснювалося в умовах, коли наша країна вже зазнавала відвертого військового нападу з боку Москви, що супроводжувалося небаченою ідеологічною та інформаційною експансією. Успішно протистояти цій формі агресії можна лише тоді, коли ідеологічна зброя країни буде утримуватися на належному рівні, спроможна дати відсіч усім ворожим зазіханням.

Тому сьогодні викладання історії України у вищій школі потребує серйозного протекціонізму з боку держави і, насамперед, встановлення сталих і обов’язкових для всіх вишів регламентацій, зокрема чіткого визначення кількості аудиторних занять, припинення неадекватного збільшення лекційних потоків та інших деструкцій.

Віталій Михайловський, доктор історичних наук, професор:

Історія загалом та історія кожного з нас має сенс. Можливо, саме в історії як зібранні всього, що створило людство, кожен може знайти для себе відповіді на будь-яке питання. Вона, історія, може розповісти про минуле, але не сказати, що буде за мить, за день, за рік, за століття. У цьому її сила та обмеженість, яку чомусь сприймають як слабкість. Але поза сумнівом, історія завжди на часі. Вона вчить і не вчить водночас.

Історику завжди непросто пояснити логіку історичних подій, особливо тоді, коли прямої аналогії в нашому минулому не існує. Його відповіді мають бути зрозумілими та доступними всім. Першою реакцію, або радше рефлексією, є його власний життєвий досвід. Те мірило, яке він, як і кожен, прикладає до будь-яких викликів часу. Для прикладу, сьогодні кількість свідків Другої світової війни є настільки малою, а їхній вік – таким поважним, що їхні спогади, не піддаючи сумнівам їхню щирість та пережиту трагедію, виглядають типово і здебільшого шаблонно. Що робити в такому випадку? Не вірити свідченням людей, які пережили війну? Звинувачувати їх у неправдивості? Ні. Людська пам’ять не є надійним джерелом. Зважаючи на те, що Друга світова війна має чи не найбільшу кількість розмаїтих джерельних свідчень, а разом з тим і величезний обсяг художньою продукції у вигляді тисяч книжок та кінофільмів, це робить із пам’яттю свідків злий жарт. Їхні спогади стають частково надбаними. Власне, тут потрібен фаховий історик, що деконструює ці спогади. Знайде в них раціональне та покаже те, що є найбільш вірогідним, а що ні, що набутим і трансформованим, а що, можливо, і помилковим. Певною мірою це робота слідчого-криміналіста, що ставить усі факти під сумнів і поступово, на основі всіх доступних йому джерел, створює картину злочину.

 

В українському вимірі дискусії та постійні рефлексії про історію є вкрай важливими. Вчора, сьогодні та завтра ми будемо мати сильні виклики долі, що ставлять під удар саме існування української нації. Без розуміння спільного, без свого ядра-осердя нація не має шансу на існування.

 

Власне, сьогодні наша історія, яку засвоїли ми як нація, є тією зброєю, що нас захищає та дає надію на майбутнє. Історія є тим, що об’єднує нас у націю у власній країні. Коли ми згуртовані, нас важко здолати. Без історії, що єднає нас, ми навряд чи змогли б вистояти в тому протистоянні з імперією, що прагне нас знищити. На моє глибоке переконання, історія в Україні має бути одним із пріоритетів, на рівні зі Збройними Силами України та сильною економікою. Який сенс мати найбільший у світі літак, одні з найкращих ракет, родючі чорноземи, якщо ті, хто цим володіє, будуть казати «Яка мені з того користь?» чи «Какая разніца». Саме історія оберігає нас від цього.

Тетяна Осташко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917–1921 рр. Інституту історії України НАНУ:

Сьогодні, в час воєнної агресії з боку Москви, приходить усвідомлення, що історія України – це наша інтелектуальна та ідеологічна зброя. Перемога у війні прийде не лише з фізичним знищенням ворога, а й із викоріненням низки міфологем, нав’язаних ворожими антиукраїнськими силами. Поступово за 300 років окупації Москва перетворила Україну на бідну родичку, прибравши собі разом із землею нашу назву та історію. Не випадково у свій час Олександр Довженко писав: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна».

І разом з тим, протягом цих 300 років колоніального поневолення саме українська мова та українська історія були тими запобіжниками, які дали змогу відродитися незалежній державі в часи Перших і Других національно-визвольних змагань. Із перших років незалежності, в умовах радикальної трансформації суспільства, коли народу поверталася його історична пам’ять, було великою помилкою відмовлятися від викладання історії України у вищій школі. Аргумент, який у той час висували чиновники, що, мовляв, університетський курс історії дублює шкільний, не витримує жодної критики. На жаль, подекуди й досі ця теза дуже популярна. Однак, якщо формально вони перетинаються в переліку фактів і подій, то аналіз та інтерпретація в різних вікових групах – неоднакові. Природні психологічно-вікові обмеження дитячого сприйняття не дають можливості викласти школярам історичній процес з усім комплексом протиріч, який був властивий нашій історії на різних її відтинках. Натомість університетський курс дає змогу інтерпретувати всі світоглядні концепції, наприклад, народницьку та державницьку. Зрозуміло, що потрібні інновації та вдосконалення викладання історії України. Враховуючи, що історія стає справжньою зброєю у боротьбі з маніпуляціями національною пам’яттю, об’єднавчим фактором виховання національної самосвідомості та почуття громадянської солідарності, її поглиблене вивчення на всіх рівнях вкрай необхідне.

Водночас варто нагадати, що Україна – єдина держава у світі, яка може й повинна забезпечити вільний розвиток української мови і історії. Українці – єдиний народ у світі, який зацікавлений у популяризації своєї національної мови, культури та історії.

Українська мова та історія є тим особливим, що робить нашу країну унікальною. І ми маємо використати нашу багату історичну спадщину, щоб розповісти світу про свої перемоги та поразки, а для себе зробити висновки з власних помилок.

Владислав Грибовський, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського Національної академії наук України:

Розмірковуючи про шкоду історії, Фрідріх Ніцше зауважив, що надмірне занурення в неї робить людину несвоєчасно старою. Юнак, який уникає відповідного своєму віку гойдання на університетській лаві й надміру цікавиться життям давно померлих людей, живе їхніми життями й прирікає себе на відчуження від свіжих повівів сучасності. Його ніщо не дивує, адже все, що його легковажним одноліткам здається новацією й передовим струменем, уже багато разів було й ось нудно повторюється знов. Однак і майстри серфінгу по новомодних хвилях не лишають на них тривкого сліду та не впливають на їхнє спрямування. Отже, говорити про користь історії можна з того моменту, коли знання минулого дає силу бути сучасним, жити й діяти тут і тепер, спираючись на міцні принципи й цінності.

Погляньмо на дискусію щодо доцільності вивчення історії у непрофільних вишах, виходячи із цього ніцшевського розмірковування. З одного боку, існують аж надто перестарілі міжфакультетські кафедри гуманітарних наук, що досі зберігають кадри, укомплектовані за часів обов’язкового викладання історії СРСР та КПРС, і мають налагоджену систему їхнього клонування. З формального погляду, вони гарно пристосувалися до викладання історії України, політології й соціології, зі змістовного ж – це викладання має невеликий стосунок до всіх названих предметів. Здебільшого це імітація, за якою ховаються некомпетентність, корупція, паразитизм, кругова порука і вперте неприйняття справжнього, пов’язаного з живою наукою. Про користь від такого вивчення історії годі й говорити як у ніцшевському, так і в інших сенсах. Існування цих інституцій суперечить меті, задля якої вони мали б служити; натомість вони лише отруюють інтерес до предмета викладання й несамохіть передають імпульс імітації тим, хто його вивчає. Отож некомпетентність, корупція, паразитизм, кругова порука і знецінення сучасного знання випромінюються в студентський загал, культивуючи в ньому цинічне ставлення до історії й пошляцьке перенаголошення екстрамодерних декорацій, якими прикривають плісняву давно прогнилих конструкцій нашої системи вищої освіти.

З другого боку, сама дискусія про те, чи має бути обов’язковим викладання історії в непрофільних вишах, маніпулятивно заведена в площину виправдання отих імітацій. І, що найголовніше, в цій площині згасає сенс ставити питання про зв’язок між історією як навчальною дисципліною та історією як наукою. Або, інакше кажучи, чи мусить викладач історії бути науковцем і чи має вивчення історії містити в собі елемент навчання самостійному історичному дослідженню, необхідному для формування особистості. Погляд на історію як патріотичну пропаганду в закладах освіти різних рівнів з’явився в другій половині ХІХ століття й покрився пліснявою після Першої світової війни. Навряд чи в умовах несамовито жорстокої російсько-української війни цей погляд треба ставити в один ряд із тими технологічними новаціями, застосування яких є важливим для перемоги. Цей погляд програшний, бо недієвий і відгонить імітацією з усім похідним від неї шлейфом.

Отож не пропаганда, а плекання світогляду, зіпертого на критичне ставлення до джерел інформації й навички самостійного мислення, має бути наріжним каменем історичної освіти в навчальних закладах усіх рівнів нашої суверенної демократичної держави.

Отже, відповідаючи на питання, чи має вивчення історії та культури України бути обов’язковим у вишах усіх рівнів, варто відповісти однозначно: саме так і має бути. Однак не на засадах позаминулого століття, законсервованих у СРСР і задекорованих у «пострадянській» Україні, воно має ґрунтуватися. Адже війна робить свій безжальний вирок: усе, що не є ефективним, має померти.

Святослав Липовецький, історик та журналіст:

Одразу мушу сказати, що зараховую себе не так до істориків, як до «популяризаторів історії». Тож маю більш розв’язані руки щодо подання матеріалу та часто потрапляю в ситуації, позбавлені академічного характеру, як от ця, про яку йдеться нижче.

Отже, 2007 рік, часи президентства Ющенка. Вирішую втілити видавничий проєкт – історію в малюнках «Україна в боротьбі». У 1970-х її публікував еміграційний журнал Спілки Української Молоді «Крилаті» (а вперше вона побачила світ ще в 1953-му). Її автор – Леонід Перфецький, вояк армії УНР, випускник художніх академій Кракова та Парижа, намалював Другі визвольні змагання, здебільшого УПА.

Кошти для перевидання знайшлися в одній із галицьких ОДА. Кошти незначні, як і сама брошурка: А-5 формат, лише 32 сторінки. Та несподівано, уже в перший тиждень, «Україною в боротьбі» цікавляться одразу кілька національних телеканалів, і лаври слави, які оминули Перфецького, звалюються на мене.

Та не лише лаври. Група обурених депутатів Верховної Ради звертаються до віце-прем’єра Дмитра Табачника, а той – до міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Віктора Коржа. З міністерства їде комісія, щоб дослідити правомірність видання брошури…

Художній витвір Перфецького, створений понад пів століття тому, стає чинником політики, і то найвищої. Та виявилося, що не лише української. Коментарі взяли ЗМІ кількох країн, а російське телебачення зробило сюжет про львівську Криївку і «бандерівські комікси». Хто дійсно приємно здивував – то це відома щоденна польська газета «Rzeczpospolita». Стаття про брошуру була професійною та включала коментарі опонентів: депутата-комуніста та останнього командира УПА Василя Кука (можливо, останній прижиттєвий коментар, бо він помер за якихось два місяці після того). Про газету «Rzeczpospolita» згадую не лише через це. Наступного року я перевидав іншу історію з «Крилатих» – «Вбивства з наказу КГБ» – комікс про Бандеру, намальований бельгійським художником на початку 1980-х. Тож польська газета, яка у 2007 році виважено писала про історію УПА, у 2008-му вибухнула, мовляв «Бандера очолював націоналістичний рух, який відповідальний за волинську різню…». У той час історія була елементом політики. І не лише української, а й міжнародної.

За часів Януковича цього стало ще більше… Причому не лише з боку неадекватної влади, а й громадян, які на задушливу політичну атмосферу відповідали підтримкою історичних гасел та символів. Історія підміняла, а подекуди й повністю заміняла політику.

Із замкнутого кола ситуацію вивела Революція Гідності. Там, на Майдані, я відчув, що минуле тепер дійсно стане історією, адже з’явилися нові герої та епохальні події. Що вже говорити про 2022-й…

«Я колись мріяв стати істориком», – сказав мені при знайомстві, навесні цього року, 29-літній командир одного з батальйонів. Нині він просто творить історію.

Звісно, минуле й далі є частиною боротьби, – про це нагадує як не Росія, то Європа (чого варта реакція Німеччини та Польщі на інтерв’ю посла Мельника). Та сьогодення зміщує акценти. У симбіозі із сучасними подіями історія нарешті ставить усе на свої місця. Розуміння бодай ХХ століття, зокрема Перших та Других визвольних змагань, дають усвідомлення природи сучасної війни. А головне – нашої ідентичності. Без знання минулого сучасні події мало що прояснюють та позбавлені сенсу.

12