Відбулося також багато двосторонніх контактів ― усе, як буває завжди на великих зібраннях лідерів провідних країн світу. Чому ж тоді Генеральний секретар ООН поїхав із Риму розчарований, і чому президент США Джо Байден висловив незадоволення рівнем дискусії та ухваленим планом дій?
На перший погляд, і про це говорили відкрито, розчарування учасників саміту викликала відсутність лідерів Росії та КНР, які протягом майже двох років уникають поїздок за кордон. Онлайн-звернення мало чого варті, оскільки основних домовленостей, як це заведено на найвищому рівні, досягають під час консультацій тет-а-тет, і лише потім оформлюють зваженими формулюваннями підсумкових комюніке. Між тим, у переліку найбільш забруднених міст планети перші п’ятнадцять місць посідають міста КНР (перше та п’ятнадцяте), решта ― Індія. США, Китай та Індія є серед тих, хто найбільше викидає вуглецю в атмосферу.
Читайте також: «Вирішальне десятиліття». Основні тези конференції ООН з питань зміни клімату
Прем’єр-міністр Індії був присутній і виступав своєрідним представником групи країн, що розвиваються. Проте плани Індії звести викиди вуглецю до нуля у 2070 році не тільки нікого не вразили, але й не можуть сприйматися серйозно: до того часу катастрофічні зміни клімату для багатьох регіонів планети можуть стати незворотними. Китай намагатиметься досягти такої ж мети у 2060 році. Між тим, за прогнозами вчених, 2050 рік є крайнім терміном, після якого глобальне потепління стане реальною загрозою виживанню людства. У Римі звучали гучні заяви та заклики, але в реальному підсумку навіть виробники вугілля, спалювання якого і є однією з глобальних проблем, не погодилися на скорочення виробництва, і серед них РФ, Індія, Китай і Австралія.
Дещо схожий вигляд мала ситуація з приборканням коронавірусу. Заяви про виділення коштів для бідніших країн, зняття патентного захисту на формули вакцин, що мало б відкрити шлях до їхнього виробництва там, де відчувається дефіцит, або принаймні справедлива дистрибуція вакцин по світу ― усе це проголошувалося, як і плани досягти наступного року 70% вакцинації людства. З одного боку, навіть маленькі кроки щодо міжнародної координації пандемії коронавірусу, повністю проваленої ВООЗ, на думку провідних експертів, є прогресом. З іншого ― усім цим заявам бракувало реалізму з урахуванням того, що ефективність приборкання епідемії шляхом вакцинації 70% може бути високою, коли вакцинація здійсниться майже скрізь одночасно (тому що щеплення з часом втрачають свою дію) та з урахуванням того факту, що й вакциновані можуть служити джерелом інфекції.
Ще гірше, мутації коронавірусу продовжують відбуватися. Очевидно, що виробництво вакцин мало б доповнюватися цілим комплексом заходів щодо лікування хвороби, створення міжнародної протиепідеміологічної системи за узгодженими та чітко прорахованими стандартами.
Для приборкання COVID-19 потрібні системні рішення, точно як і у сфері боротьби зі змінами клімату. Однією з причин зростання кількості інфікованих у деяких країнах із високим рівнем вакцинації, а також цьогорічної енергетичної кризи, є відсутність саме системності. Зокрема, у питанні кліматичних змін одночасна відмова ключових країн від використання вугілля, припинення інвестицій у видобуток вуглеводнів, запровадження жорстких «зелених» стандартів без створення альтернативних джерел енергоресурсів призвели до різкого дефіциту природного газу, шестикратному росту цін на нього в Європі та чотирикратному ― в Азії.
Паніка, пов’язана з нестачею електроенергії, яка призвела до відімкнень житлових і промислових об’єктів у КНР, спонукала Пекін збільшити, а не зменшити закупівлю вугілля та скрапленого газу, який міг би полегшити ситуацію з дефіцитом блакитного палива в Європі. Зростання цін на електрику неминуче призведе до збільшення комунальних платежів та зростання цін на товари, що означатиме інфляцію.
Читайте також: "Довіра до США під загрозою". Байден з'явиться на Кліматичній саміт ООН без прийнятого Конгресом законодавства
Навіть у технологічно розвинутих країнах світу відчули дефіцит рідкоземельних металів, виробництво яких майже монопольно в руках КНР, а без них неможливо забезпечити електромобілі адекватними акумуляторами. Водневі технології активно розробляють, проте вони все ще не вийшли на рівень масового виробництва та споживання. Далі відбувається розбалансування енергетичної політики: деякі країни повертаються до інвестицій у вугільні шахти, деякі ― роблять ставку на природний газ, частина ― на атомну енергетику. Сьогодні популярно закликати до спільних дій в галузі клімату, проте кожний політик знає, що виборці питатимуть із нього не за міжнародні зобов’язання, а за наявність світла та тепла в оселях.
Насправді системний підхід до кліматичних проблем має включати зміну економічної парадигми нескінченого споживання, в умовах якої живе людство останні 75 років. Зростання ВВП, яке стало самоціллю й за яким оцінюється вага країни у світі, її привабливість та економічна потуга, пов’язане саме зі споживанням: чим більше спалено нафти й газу, вугілля й лісу, чим більше використано сталі й цементу (виробництво яких також потребує значних обсягів енергії) ― тим більший ВВП. Свого часу, під час економічної кризи 2008–2009 років, виробництво американських супертраків «Хаммер» продали Китаю в першу чергу тому, що цей автомобіль споживав непристойно великі обсяги палива. Тоді ж у США значно скоротилося виробництво автомобілів із двигунами об’ємом чотири-п’ять літрів.
Сьогодні таке виробництво поновлено, хоча й кількість електромобілів різко збільшилася. Ситуація має такий вигляд, як на одному фото з КНР, на якому потяг на водні везе вугілля на місцеву ТЕЦ. Має бути вироблена абсолютно нова концептуальна модель глобального зростання, яка ґрунтується не на збільшенні споживання, а на економії ресурсів. Стимулювати інвестиціями треба саме такий напрям технологічного прогресу, а не штучне заохочення щорічної зміни моделей телефонів чи автомобілів.
Саме на такі цілі й варто витратити той 15% податок на прибуток транснаціональних корпорацій, про який все ж таки домовилися. Може, щось із цього й вийде.