Йдеться не лише про "помаранчеву" п'ятирічку, коли всі спочатку шалено довіряли політикам – і тому нічого не робили, а потім одразу зневірилися у політиках – і тому теж нічого не робили. Йдеться про останні роки, коли у владі на зміну "революційним" "романтикам" прийшли "стабільні" "прагматики".
Скільки було розмов про те, що між сортами лайна не обирають! Про те, що відверте лайно – це краще, ніж приховане лайно: мовляв, за роки демократії в нас вже створились вільні ЗМІ та всілякі структури громадянського суспільства, тож хвиля народної непокори впевнено змете це саме "явне лайно" за перших спроб зазіхнути на інтереси суспільства.
Говорили про таке не пересічні таксисти чи базарні торгівці, а журналісти, політологи, молодіжні та інші громадянські активісти, популярні блоґери і т.д. Результатом діяльності цього шановного товариства стали переважно різноманітні пікетування органів влади кількістю учасників від 0,001 до 0,01% населення Києва, розпачливі або обурливі записи у Інтернеті, розклеєні де-не де листівкі різного ступеню неякісності, ну і… Ну і ніби все. Революції не сталося. Попередня революція пішла, як вода у пісок, нічого не залишивши по собі, крім, хіба, спогадів.
Найгірше, що з тієї революції не було винесено жодного досвіду. Ті, хто мав би бути елітою (без лапок) народу так і не спромоглися зрозуміти його, народу, логіку. Звісно, я не кажу ніби "народ" – це така безформенна маса з єдиними "поняттями". Є певні соціальні, територіальні та інші прошарки – проте якісної роботи не проводиться із жодним з них.
Натомість чисто по-дитячому копіюються єгипетські "Дні гніву" та американські "Окупації Якоїсь там-Стріт", а потім зі щирим здивуванням оголошується: "Чомусь не спрацювало…"
Для того, щоб рухати суспільство вперед – потрібні ресурси. Не обов'язково гроші: можна й безпосередньо людиногодини волонтерської праці задля суспільства. Так, як в 2004-му.
Звісно, люди не можуть все життя жити революційною боротьбою. В кожного свої проблеми: студентам потрібно здавати сесії, пост-студентам – знаходити роботу, закріплюватися на ній; далі з'являється сім'я, діти, кредити на квартиру та машину, бажання провести відпустку подалі від остогидлого місця заробляння грошей…
А революційна боротьба полягає в тому, щоб посунути усе вищенаведене задля макетування та розвішування листівок, роботи у соціальних мережах, організації справді масових пікетів та справді мистецько-цінних та влучних перформенсів; знаходження ключиків до свідомості різних суспільних груп та здобування авторитету у цих групах, зрештою – ефективній протидії багатомільйонній державній машині, котра прагне загнати суспільство у кошару і тримати у цій кошарі чи то страху, чи то апатії.
Чи здатен на це кожен з нас? Пожертвувати всім заради ідеї. Заради абстракції. Заради свободи і демократії. Заради щастя народу. Кожен може пригадати: що особисто він зробив від останнього Дня Свободи до нинішнього? Чи справді його вчинки змінили ситуацію хоч на міліметр? Кожен може відповісти самостійно.
Я відповів – і тому цього року я не святкуватиму революції. Не заслужив.