“Падіння Києва — це справа декількох годин,” – просторікували французькі колеги-телевізійники в перший день наступу. І коли чули від українців, що Київ вистоїть, а Україна переможе, глузливо уточнювали: “Та ви що, сподіваєтеся протистояти російській армії?” На слові “російській” робився виразний інтонаційний наголос. У перші дні повномасштабної агресії найбільше було чути тих, кого звикли вважати “фахівцями з російського питання”.
Направду, більшість з тих всіх популярних коментаторів варто було б назвати “спеціалістами з питань колаборації”. Або капітуляції, якщо мова заходить про Україну. Тема “українського уряду в екзилі” та “маріонеткового режиму в Києві” як “найбільш імовірного розвитку подій” також була однією з провідних у перший тиждень війни. “Україна мусить капітулювати!” – чомусь упевнений журналіст Le Figaro Рено Жірар, відомий москвофіл та регулярний учасник численних ток-шоу та прямих ефірів. “Не порівнюйте, будь ласка, Путіна з Гітлером, бо це — спрощення, – радить він же. – Путін, можливо, божевільний, але його принизили, не чули, спровокували…”
Читайте також: Чому на Заході вважають, що проблема не в Росії, а лише у Путіні
Перекладати відповідальність за війну з Кремля на Сполучені Штати, НАТО, Польщу та українських “правосеків” — популярна фігура дискурсу тих промосковських кіл, які в Парижі завжди почувались дуже комфортно. Нині вони принишки перед очевидністю варварства, що його чинить в Україні російська армія. Але наївно було б думати, що ці кола остаточно склали свою інформаційну зброю. Вони підживлюють заздрість до симпатій, що виникла до українців, давлять на жалість до “хорошого російського народу, який потерпає від русофобії”, лякають третьою світовою війною і тиснуть на давні французькі комплекси щодо США.
“Упродовж останніх 30 років наші еліти, як ліві так і праві, жили міфом про Кінець Історії, – пише на своєму твіттері французький євродепутат Рафаель Глюксманн. – З цієї постмодерної коми треба якнайшвидше виходити, треба зупиняти цей німецький сомнамбулізм, що концентрує на собі загальний стан душі європейців… ”. Що означає весь цей пост-модернізм на практиці? У двох словах: підміну співчуттям до наших біженців реальної військової допомоги Україні. Замість дієвої збройної допомоги — тимчасове розміщення в готелях, замість повного ембарго на російські газ та нафту — право на роботу на півроку. Колективний Захід реагує на наслідки зла та недостатньо бореться з його причинами.
Біженців дійсно прибуває багато, і це дуже різні люди. Хтось справді втратив домівку, вибіг з хати, у чому був, схопив дітей та приїхав навіть без змінного одягу, з самими лише документами. Таких, безперечно, більшість, і вони заслуговують на підтримку та повагу. Але є й інші. Ті, хто використовує ситуацію, щоб зачепитись на Заході, як, скажімо, родина з Дрогобича, яка потрапила, всім нам на сором, до прямого ефіру французького ТБ. “Такий собі досить здоровий пан Руслан, дружина Тая та маленький синочок”, – уточнила на своїй сторінці у фейсбуці українка Оксана Протас. “На питання ведучої, як чоловік міг покинути Україну у воєнний час, він на досить хорошій українській відповів, що має паспорт громадянина Румунії… Чоловік навіть поплакав у студії, що лишився без дому, без нічого. Я спочатку не зрозуміла, бо ніби Дрогобич не розгромлений. Але наступна відповідь жінки мене просто вбила!! – пише пані Оксана. – На питання про найбільше зараз бажання, пані відповіла: “Ми дуже хочемо, щоб Франція нам дала бодай однокімнатну квартиру, щоб ми могли тут працювати, а наші діти вчитись… бо в Україні нам вже не буде що робити, роботи нема, економіка розвалена”.
Читайте також: Український лакмус французьких виборів
Телебачення працює на емоціях, тож персонажі, подібні до Руслана з Дрогобича, надзвичайно затребувані. Вони чудово відповідають кліше західної людини про бідних східних сусідів, про розчавлених лихом «маленьких людей», яким не треба нічого іншого, крім кусня хліба. Про силу російської зброї. Про страшного Путіна, з яким не варто й починати боротися. Безстрашні воїни та звичайні цивільні люди, які голіруч зупиняють бронетранспортери, відверто збивають публіку з пантелику, бо це — очевидний розрив шаблону. Відчайдушні самотні українці в самому пеклі війни апелюють до почуття провини, змушують суміватись у безгрішності місцевих гуру, вибивають зі стереотипів… Та кому воно треба? Краще витерти скупу сльозу, віддавши стару куртку біженцю, і враз відчути себе сильним, заможним, успішним та розумним.
“Ви вважаєте, що Захід робить недостатньо? – питають французькі колеги на телеефірах. – Ми тут всі впевнені, що навпаки для українців робимо дуже багато, аж забагато, порівняно до сирійців, афганців, іракців та всіх інших жертв локальних та регіональних воєн”. Адепти комфорту не завжди розуміють тих, хто нині заради свободи ризикує життям, але війна в Україні змушує просинатися всю цю безжурну публіку. Хто вже прокинувся, той зрозумів: залишитися “понад битвою” не зможе ніхто.