Відповідно до Указу Президента України «Про День працівників дипломатичної служби» від 21 листопада 2005 року українські дипломати щорічно відзначають своє професійне свято. Подібні свята існують в інших країнах. Наприклад, польські дипломати відзначають День працівників закордонної служби 16 листопада, започаткувавши урочистості 2009 року. 24 жовтня 2017-го вперше відзначили Міжнародний день дипломатів у Бразилії. Відтоді святкування поширилося в різних країнах. Відомо, що кожна така ініціатива зазвичай завдячує конкретній особі. Зокрема, запровадження професійного свята польських дипломатів ініціював директор Дипломатичного Протоколу МЗС Республіки Польща Маріуш Казана (Mariusz Kazana), який невдовзі загинув у катастрофі президентського літака Tu-154 під Смоленськом 10 квітня 2010 року. Міжнародний день дипломатів ініціював пакистанський дипломат з Бангладеш Камар Аббас Хохар (Qamar Abbas Khokhar). Промотором професійного свята українських дипломатів став дипломат Данило Лубківський. Його ідею підтримав міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.
Як згадує Данило Лубківський, до формулювання такої відповідальної пропозиції підштовхнула документальна знахідка з конкретною датою. З люб’язного дозволу автора наводжу тут фрагмент його спогадів:
«Наприкінці 90-х років у Міністерстві закордонних справ України точилися дискусії про заснування професійного дня дипломатів. Пропонувалися різні ідеї більшої і меншої серйозності. В той час я щойно розпочинав дипломатичну кар’єру і працював на початкових позиціях в офісі Міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. Під час з одного вечірніх чергувань, що було достатньо нудним обов’язком молодших дипломатів, мені потрапила до рук книга репринтів архівних документів Центральної Ради, яка опинилася в небагатій бібліотеці нашого секретаріату.
Майже випадково я розкрив її на сторінці з фотокопією законопроєкта про створення Генерального секретарства міжнародних справ. Під законопроєктом стояли два підписи – Володимира Винниченка та Олександра Шульгина. Схваленим рішенням засновувалося перше українське зовнішньополітичне відомство в ХХ столітті. На аркуші було чітко вказано дату – 22 грудня 1917 року.
Законопроєкт про створення Генерального секретаріату міжнародних справ. 22 грудня 1917 р.
З великим захопленням за найближчої нагоди я звернувся до Міністра Тарасюка з пропозицією обрати цей день за символічне свято. Аргументів було чимало, та найважливішим було те, що такий вибір виводив сучасну українську дипломатичну справу за вузькі і штучні рамки радянської традиції, яка за інерцією ще зберігала тверді позиції, і відновлював її зв’язок з реальним першоджерелом в сучасному розумінні повноцінної і суверенної дипломатії.
Борис Тарасюк підтримав цю ідею без вагань. Він доручив підготувати всю необхідну документацію й особисто звернувся з таким поданням до Президента Леоніда Кучми. Ініціатива виглядала переконливою. Йшлося не про якусь абстрактну чи напівміфічну історію, а про дуже конкретну точку координат національної дипломатії. Яким же великим було наше розчарування, коли ініціатива Михайлівської зустріла глухий опір та роздратування Банкової. Саму ідею впливові радники в адміністрації, звичайно, перекреслити не могли, але офіційно «узаконити» не захотіли. Причина, в принципі, була проста і зрозуміла: це був черговий епізод конфлікту двох світів – російсько-радянського та українського.
Треба віддати належне Борису Тарасюку, якого така відмова не налякала і не зупинила. За його рішенням, в грудні 1999 року українські дипломати вперше відзначили день свого «цеху» і присвятили його попередникам часів першої державності століття. Через шість років цей день набуде офіційного державного статусу за указом Президента Віктора Ющенка…».
Таким чином, знайдений майже випадково документ став каталізатором процесу повернення української дипломатії до своїх справжніх джерел і відсторонення від нав’язуваної радянським керівництвом тези про те, що до приходу більшовиків до влади в УНР ні дипломатії, ні дипломатичних контактів з іншими країнами не було. Насправді перший в Україні державний орган у сфері зовнішніх зносин було створено 22 грудня 1917 року шляхом реорганізації з Генерального секретаріату міжнаціональних справ. Він дістав спершу назву – Генеральний секретаріат міжнародних справ, а від січня 1918-го – Народне міністерство закордонних справ УНР. Дипломатія, що формувалася в боротьбі за державність у час Української революції 1917 – 1921 років, була справою молоді – середній вік високопосадовців зовнішньополітичного відомства складав менше 30 років.
Будинок, у якому розташовувалося Міністерство закордонних справ УНР (вул. Терещенківська, 7-9)
Першим очільником зовнішньополітичного відомства (від 26 грудня 1917-го до 22 січня 1918 року – генеральним секретарем, 22-24 січня 1918 року – міністром) став 28-річний Олександр Шульгин. Від 20 січня до 3 березня 1918 року посаду керівника уряду та глави МЗС поєднував 32-річний Всеволод Голубович, упроваджуючи в життя програмну тезу свого уряду – використати «всі засоби до негайного заключення зовнішнього миру». Саме він очолив делегацію Центральної Ради у складі Миколи Левитського, Миколи Любинського, Михайла Полоза, Сергія Остапенка, вислану для участі в мирних переговорах у Бересті-Литовську. Статус делегації змінив IV Універсал Центральної Ради 9 (22) січня 1918 року, який проголосив Українську Народну Республіку «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною держави українського народу». Група переговорників у Бересті увійшла в історію як перша офіційна українська дипломатична делегація. Підписаний Олександром Севрюком, Миколою Левитським та Миколою Любинським 27 січня (9 лютого) 1918 року у Бересті-Литовську основний акт Берестейського мирного договору з представниками країн Четверного союзу мав захистити українців від більшовицької загрози. Він передбачав негайне встановлення дипломатичних та консульських зносин, звільнення військовополонених, започаткування товарообміну. До договірного пакету входили також додаткові договори, підписані окремо з усіма державами-підписантами. Договір передбачав ратифікацію всіма державами-підписантами та обмін ратифікаційними грамотами у Відні. Підписаний 3 березня 1918 року державами Четверного союзу подібний договір з радянською Росією передбачав визнання Росією незалежності України і проведення українсько-російських мирних переговорів. У травні переговори почалися в Києві, навіть було підписано прелімінарний мирний договір, але вже жовтні Росія відмовилася від участі в переговорах.
Перший очільник українського зовнішньополітичного відомства, Генеральний секретар міжнародних справ УНР (26 грудня 1917 р. – 22 січня 1918 р.) Олександр Шульгин (1889 – 1960). Скульптор – Михайло Паращук
З 14 березня до 28 квітня 1918 року відомство очолював учасник мирних переговорів у Бересті 26-річний Микола Любинський. У часи Гетьманату зовнішньополітичне відомство з 20 травня управителем МЗС став 36-річний Дмитро Дорошенко. За час його каденції протягом червня-липня 1918 року відбулася реорганізація міністерства: створено департаменти чужоземних зносин (для керівництва діяльністю закордонних установ, з консульським відділом у його складі) та загальний департамент (для організації роботи відомства), організовано канцелярію міністра, сформовано Раду МЗС. У жовтні 1918 року міністр Дорошенко першим здійснив закордонне відрядження до Австрії і Швейцарії задля пошуку міжнародної підтримки України. Після відновлення УНР зовнішньополітичним відомством керували Володимир Чехівський (одночасно був головою Ради міністрів) та Володимир Темницький, Кость Мацієвич, Андрій Лівицький, Ян Токаржевський-Карашевич, Андрій Ніковський.
Міністр Темницький зібрав у Відні 18 – 22 червня 1919 року першу нараду українських дипломатичних представників та 6-14 серпня у Карлсбаді – першу нараду послів і голів дипломатичних місій. Міністр Лівицький підписав Політичну конвенцію Варшавської угоди 1920 року. Міністр Ніковський очолив комісію для розроблення проєкту Конституції УНР. Усі очільники зовнішньополітичного відомства або залишилися у вимушеній еміграції, або знищені сталінським режимом.
Логічним кроком щодо вшанування пам’яті перших дипломатів була наступна ініціатива Данила Лубківського, підтримана керівництвом міністерства, – встановлення меморіальної дошки Олександру Шульгину на фасаді будинку на вулиці Терещенківській, 9, де працювало МЗС УНР. Тоді ще не було досліджено, що в будинку № 7 теж згодом розташовувалися структури МЗС, зокрема консульський відділ. Однак встановлення дошки виявилося справою непростою через технічних виконавців. Спершу з’ясувалося, що невірно написано по батькові міністра, а пізніше – помилкова дата смерті. Заміна дошки відбувалася вже в ході відзначення століття дипломатичної служби України під ретельною опікою керівниці Галузевого державного архіву МЗС України Лариси Дегтярьової. Автором оновленої дошки став молодий київський скульптор Василь Маркуш. У грудні 2019 року до дошки Олександра Шульгина в співпраці МЗС України і Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин додалася ще одна – з написом: «У цьому будинку від грудня 1917 року до лютого 1919 року працювало перше українське зовнішньополітичне відомство: генеральне секретарство справ міжнародних, народне міністерство закордонних справ, міністерство закордонних справ УНР, міністерство закордонних справ Української Держави».
Перша меморіальна дошка Олександру Шульгину
Цей будинок став центром прийняття рішень у сфері міжнародних відносин, контактів з іноземними представниками, і підготовки перших інформаційних видань для закордону, проведення перших пресконференцій. Діяльність речника в МЗС УНР започаткувала Надія Суровцова, яка на той момент очолювала політичний відділ і була першою жінкою в українській дипломатії на відповідальній посаді.
Закиди радянського часу щодо відсутності дипломатичних контактів УНР/Української Держави з іноземними державами спростовує факт перебування в Києві іноземних консульств, приїзд нових дипломатичних представництв, підписання двосторонніх угод. У цей час у Києві, Одесі, Харкові діяли представництва Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, Грузії, Радянської Росії, Фінляндії, Вірменії, Італії, Іспанії та Португалії, Данії, Греції, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Персії, Бельгії, Нідерландів, новопосталих на руїнах Російської імперії держав. У процесі взаємодії з іноземними представництвами за доби Гетьманату було вперше розроблено церемоніал аудієнції у Глави держави.
Пропагандистські міфи про інституційну неспроможність української дипломатії того часу спростовує заснування першого навчального закладу для підготовки кадрів – Консульських курсів. Слухачі курсів володіли двома-трьома мовами, крім української і російської, отримали вищу освіту в українських і зарубіжних університетах, і мали мотивацію для роботи в закордонних установах. Таким чином в українському зовнішньополітичному відомстві складався відповідний кадровий резерв для дипломатичних і консульських установ.
Гетьман Павло Скоропадський іноземними дипломатами під час вручення німецьким і австро-угорським представниками вірчих грамот 2 червня 1918 р.
Організація перших українських дипломатичних представництв розпочалася від середині березня 1918 року ще за доби Центральної Ради згідно зі щойно розробленим Законом УНР «Про закордонні установи Української Народної Республіки». Для якнайшвидшого доправлення в Київ ратифікаційних грамот Берестейського мирного договору було відряджено «посланників» до Берліна (Олександра Севрюка), Відня (Андрія Яковліва), Стамбула (Миколу Левицького), для «закріплення мирних і дружніх відносин між Королівством Румунією і УНР» – споряджено дипломатичну місію на чолі з Миколою Галаганом, в справі організації в Європі міжнародного українського пресбюро – скеровано до Берна Георга Гасенка. Під час існування Української Держави було засновано посольства 1-го розряду в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, 2-го розряду – в Швейцарії та Фінляндії, місії в Румунії та Скандинавських державах.
Найбільшу кількість дипмісій відрядила Директорія УНР. Упродовж грудня 1918-го – січня 1919 року з метою донесення до світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність виїхали дипмісії до Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Латвії, Польщі, Румунії, Апостольської Столиці, США, Угорщини, Чехословаччини, Швеції, Швейцарії, на Кавказ. Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками дістала делегація до Парижу.
Створення консульських установ розпочалося за доби Гетьманату. Упродовж липня – жовтня 1918 року було сформовано мережу генеральних консульств і консульських агентств 1-го і 2-го розряду на території колишньої Російської імперії. В листопаді – на початку грудня 1918 року були призначені консули до Швейцарії (Цюрих – Олександр Вілінський, Женева – Євген Сокович), Баварії (Мюнхен – Василь Оренчук), Польщі (Лодзь – Сергій Нілус). Організувати повноцінну роботу консульства вдалося лише Василеві Оренчуку в Мюнхені. В листопаді 1920-го розпочало роботу консульство УНР у Гданську на вулиці Elisabethwall (Ягеллонські вали), 9 за керівництва полковника Клима Павлюка. Через брак фінансування він організував товариство «Globus», яке видавало адресні довідники й мало прибуток. Основна діяльність консулів зосереджувалася на організації роботи, пов’язаної з реалізацією права на прийняття українського громадянства і виїзду українських громадян на Батьківщину, допомоги військовополоненим і біженцям, налагодженні торговельно-економічних контактів. При консульствах створювався інститут радників із числа українців, що проживали в місцях акредитації консульств, щодо внутрішнього діловодства консульства і спілкування з українськими громадянами ставилася вимога вести його виключно українською мовою. З розгортанням за кордоном мережі радянських повноважних представництв від 1921 року українські консульства, як і дипмісії, до кінця 1922-го було ліквідовано. Останньою барикадою консульської служби стали почесні консульства, ідею створення яких запровадив Іван Красковський в Грузії для підтримки українських громадян за умови браку державного фінансування. В європейських країнах першими почесними консулами стали громадяни Швеції, Нідерландів, Швейцарії – представники купецтва та промислових кіл: Симон Куоні (Цюрих), Йоганн Гаусшільд (Стокгольм), Вільгельм Хрістіансен (Копенгаген).
Дипломатична боротьба за визнання європейськими країнами незалежності України, забезпечення консульської підтримки українським громадянам, які вимушено опинилися за кордоном, тривали аж до припинення функціонування останніх Надзвичайних дипломатичних місій УНР в Угорщині (реально діяла до 1924 року ) та Швейцарії (формально існувала до 1926 року).
День працівників дипломатичної служби є доброю нагодою згадати тих, хто понад сто років тому закладав українську дипломатію в найбільш наближеній до сучасної формі, протистояв російській пропаганді і розповідав світу правду про Україну і її боротьбу за державну незалежність, а також відчути суголосність думок і почуттів дипломатів, що торували цей шлях боротьби за державність понад сто років тому.
«…Хай судить Нас історія, Ми з радістю приймемо вирок, навіть жорстокий вирок, аби він був винесений вільним українським народом в Незалежній Українській Державі» (Андрій Лівицький, голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Польщі, міністр юстиції УНР, міністр закордонних справ УНР)
«Перед очима всього світу проводиться нерівна боротьба – невелика культурна Україна захищає свою незалежність від великої грабіжної Росії, що ніяк не хоче випустити се золоте джерело з своїх рук» (Андрій Ніковський, міністр закордонних справ УНР)