Не коректно (тобто вийде хибний висновок) просто порівняти дві цифри, не порівнюючи кримінальне законодавство і не розглянувши причини появи саме такої цифри. По-друге, необхідно пояснити читачам і іншу позицію щодо довічного засудження жінок (я надам її нижче по тексту).
Довічне позбавлення волі українські суди почали призначати з 2000 року. Питома вага засуджених до цього виду покарання в нашій державі в середньому становить 0,1%. Збільшення кількості призначення до довічного ув’язнення спостерігалося з 2000 року лише двічі – у 2002–2003 та у 2007 роках. Тоді питома вага таких вироків збільшилася до 0,2% усіх засуджених. Усі пам’ятають, що до 2000 року найвищою мірою покарання була смертна кара.
Цікаво, що з 1991 до 1999 року відсоток вироків зі смертною карою становив так само 0,1% усіх засуджених. Тобто ми бачимо, що жодних змін у застосуванні найвищої міри покарання не сталося. Незначне збільшення кількості осіб, засуджених до довічного ув’язнення, відбувається на тлі незначного збільшення загальної кількості всіх зареєстрованих злочинів. Тобто пропорційна частка осіб, засуджених до довічного позбавлення волі за останні 13 років, залишається незмінною.
Якщо порівнювати кількість засуджених до довічного ув’язнення в Російській Федерації та Україні, варто звернути увагу на різницю в межах такого покарання, як позбавлення волі на певний строк, яке передує довічному позбавленню волі.
У Росії максимальний термін позбавлення волі 20 років (ст. 56 Кримінального кодексу РФ), а за сукупністю вироків – до 30 років. В Україні ці межі відповідно становлять 15 і 25 років (ст. ст. 63, 71 Кримінального кодексу України). Вочевидь, у російського суду є змога до того, як застосувати довічне ув’язнення, покарати злочинця на більший термін позбавлення волі, аніж в Україні, за рахунок чого і зменшується кількість «довічних» вироків.
Крім того, пояснити різницю в кількості засуджених до довічного позбавлення волі в Україні та Росії можна порівнюючи категорії осіб, до яких не застосовують довічне позбавлення волі, що також впливає на статистику призначення цього виду покарання. Погляньте уважно на різницю категорій осіб, до яких не застосовують довічне позбавлення волі в Росії та Україні.
У Росії не застосовують довічне ув’язнення до: 1) жінок; 2) осіб, які вчинили злочин до 18 років; 3) чоловіків, які досягли віку 60 років на момент винесення вироку.
В Україні не застосовують довічне ув’язнення до: 1) жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку; 2) осіб, які вчинили злочин до 18 років; 3) до осіб віком більш як 65 років;
Таким чином, кількість засуджених до довічного позбавлення волі в Україні може збільшуватися (порівняно з Росією) за рахунок осіб віком від 60 до 65 років і за рахунок жінок. Це звичайна математика.
Що ж до морально-етичного боку застосування довічного позбавлення волі до жінок, думки фахівців різняться. Зокрема я вважаю, що застосування кримінального покарання повинно ґрунтуватися на принципі рівності всіх громадян перед законом, незалежно від статі. Яка різниця для суспільства, хто – чоловік чи жінка – вчинив жорстоке вбивство? У такому разі і чоловік, і жінка становлять однакову суспільну небезпеку для всіх нас.
Я особисто знаю випадки, коли дружина брала на себе провину чоловіка, знаючи, що їй як матері малолітніх дітей призначать набагато менше покарання, аніж її чоловіку (який насправді вчинив злочин). Крім того, наше законодавство дозволяє звільняти (за певних умов) від відбування покарання жінок, які мають дітей віком до 7 років, натомість, чоловіки, які самостійно виховують дітей, таких привілеїв не мають. Їхні діти будуть направлені до дитячих будинків у разі засудження. Тож не варто порушувати «жіночу» тему настільки вузько – у жінок, які вчинили злочин, привілеїв куди більше, аніж у чоловіків.
Для довідки: довічне позбавлення волі здебільшого призначають за вчинення навмисного жорстокого вбивства (часто кількох) з обтяжливими обставинами. Зазвичай це вбивства способом, який завдає жертві особливих нелюдських страждань.
Справді, в Україні порівняно з європейськими країнами вчиняють більше навмисних вбивств, і взагалі кількість насильницьких тяжких злочинів більша. Цим частково можна пояснити і більшу кількість жорстких вироків.
Водночас світова практика застосування позбавлення волі та смертної кари довела, що жорсткість кримінального покарання не впливає на рівень злочинності і не виконує превентивної функції. Тому з погляду боротьби зі злочинністю довічне позбавлення волі не надто ефективна міра покарання (як і смертна кара свого часу). Держава все ж таки повинна шукати способи соціалізації громадян, які вчиняють злочини, а не просто їх ізолювати.