Сучасна українська держава святкує 34-ту річницю відновлення незалежності. І вже понад третину століття це чорний день для московитів, адже вони втратили основу свого політичного та історичного міфу — Русь. Цієї втрати боялися чорносотенні монархісти початку ХХ століття, Лєнін-Сталін у свої диктаторські часи і навіть демократи часів перебудови. З 24 серпня 1991 року і до перших агресивних дій з боку Кремля багато українців вірило, що давні протиріччя вичерпали себе. Натомість московські політики не уявляли відриву від України, а інколи й прямо казали, що війна неминуча. Красномовні свідчення про це знаходимо у мемуарах перших незалежницьких політиків, зокрема першого українського дипломатичного призначенця і першого посла до РФ Володимира Крижанівського.
Єльцин зробив «гамбіт» Україною, але вірив, що поверне її
Як відомо, Україна отримала аж три документи про незалежність в останньому десятилітті ХХ століття. Декларація про державний суверенітет уже відкривала дорогу до власної держави, але 24 серпня 1991 року було важливим, аби закріпити цей курс. А фінал цього юридичного забігу відбувся 1 грудня з тотальною підтримкою незалежності на Всеукраїнському референдумі. 24 серпня важливе, зокрема, і тому, що через невдалий путч потужний блок київських комуністів відчув гільйотину на своїх шиях і фактично обрав проукраїнський бік, адже проти незалежності проголосувало тільки 4 комуністи. Якоюсь мірою День Незалежності став і днем припинення гегемонії комуністів — хоч їх і не заборонили, що могли б зробити.
Як розповідає перший посол України до РФ Володимир Крижанівський, Галіна Старовойтова — до речі, єдина, хто привітала посла зі здобуттям незалежності Україною, — після 24 серпня зайшла у кабінет до малотверезого, хоч і хитрого ватажка московитів Єльцина і намагалася переконати його, що потрібно щось робити, бо «вони підуть». Тобто українці створять власну державу і покинуть Москву. Перший президент РФ її заспокоїв, адже вгледів у параді суверенітетів небачену доти можливість для своєї карʼєри. Навряд чи Єльцину колись вдалось би подолати всі щаблі до комуністичної верхівки, а от в умовах демократичної анархії його шанси суттєво зростали. Він сказав Галіні не хвилюватися, бо тоді, у другій половині 1991 року, було найважливіше прибрати з Кремля Міхаіла Горбачьова. А щодо українців Єльцин показав їй жест двома кулаками, що імітували жорна: з ними розберемося пізніше, зітремо на порох.
Прес-аташе Єльцина Павєл Вощанов у 1991 році теж не соромився вголос говорити про незалежність України як про «чортзна-що». Великою мірою це передавало і думку першого президента РФ. Проте його жага влади зробила його напрочуд лояльним до українців, які великою мірою легалізували його становище у Біловезькій Пущі. Тільки ставши заручником президентських амбіцій, Єльцин змушений був грати роль «а що я хорошого зробив для України».
Чи взявся він за «місію» розчавити українців одразу? Скоріше ні. Йому вистачало інших проблем: і Білий дім з танків обстріляти, і вільних чеченців окуповувати, та й зловживання алкоголем не додавало сил. Крім того, Україна демонструвала цілковиту лояльність. Під час візитів в Україну московські чиновники не відчували, що приїхали на чужину. Але щупальця різних московських силових органів, мафії та церкви готували підґрунтя до нападу.
Розподіл для московитів означав неминучу війну
Володимир Крижанівський розповідає, як у 1993 році до нього в у присутності інших осіб підходив заступник голови державної думи РФ Сєргєй Бабурін і за розмовою казав: «Або ми (Росія і Україна) об’єднуємось, бо я не бачу іншої альтернативи. Або об’єднуємось, або ми воюємо. По-іншому я не бачу, як вийти з такого положення».
Уже доєднаний нині до фанатів Кобзона одіозний російський політик Владімір Жиріновскій ще у час відносної співпраці України з Росією пропонував послу очолити одну з «губерній», на які прагнув поділити незалежну Україну. Це тоді, коли в російських магазинах не було достатньо продуктів харчування, а економічно федерація виглядала не краще за умовне Сомалі. Лише спрямований екстенсивний розвиток, загарбництво і жодного бажання конструктивного діалогу з власними сусідами. І так триває вже декілька століть.
Фраза «зачєм вам ета нєзалєжность?», причому саме у такому звучанні, не раз зринала з вуст більшості московських політиків початку 1990-х років. Звісно, мало хто з них розумів, чому саме їм так важко сприйняти ідею свободи сусіднього народу. Ймовірно, у московських гуманітаристів ніколи й не підніметься рука описати суспільну фобію в РФ щодо «прощання з Україною». Вони так і не доросли до того, аби визнати Україну «перлиною в короні імперії», радше прагнучи стерти з історії українство як явище. І це не дивно, бо для їхнього імперського міфу, порівняно з Британською імперією, ми не є Індією, а не менше, ніж Англією.
Українських військових прагнули не помічати
У 1990-ті журналісти з РФ часто питали Володимира Крижанівського як посла від України: «Кажуть, у вас, коли військові приймають присягу, їх питають, чи будуть вони воювати з Росією — у разі чого? Невже таке дійсно питають?». Посол зазвичай відповідав у такому дусі: «Звісно, про такий ідіотизм ніхто не питає, але що має робити офіцер, коли відбувається агресія проти його країни? Захищати її чи казати: “Чекайте, покажіть паспорт — а, росіянин? Тобі можна, вбивай, вбивай!”?».
Поряд із цією пересторогою — а чи не готуються часом українці захищатися проти московитів, — останні постійно демонстрували зневагу до українських військових. Дійшло до того, що тодішній міністр оборони України, «блискучий льотчик», нервував і скасовував заплановану зустріч із московськими журналістами, зупинившись за кілька кварталів до прес-центру. При тому, що московські генерали — переважно невдахи й алкоголіки, ура-мілітаризм у РФ завжди малював їх непереможними супергероями.
Насправді росіяни навіть замовчували існування українських військових. Свідченням на користь цього є їхня масова культура. Аж до 2014 року там можна знайти «хохлів», але не у військовій формі. Але є й інше свідчення — мемуари московських окупантів щодо Галичини із фактами на кшталт «офіцерів упівці винищували методично» або ж «такі гарні українські дівчата вдень — ошатно вбрані, співучі, — зате ввечері в кожної може виявитися граната». Може, тому від сучасних кремлівських пропагандистів не чутно ні слова про окупацію Заходу України?
Було б логічно, щоб зараз росіяни відчули пошану до ЗСУ як до рівного чи й непереможного супротивника. Проте навіть зараз, коли їхня армія зазнає чергової стратегічної поразки й ціною страшних втрат і руйнувань вписує в історію щось між новим Афганістаном, Фінською війною та Кореєю, — навряд чи московити відмовляться від мілітаризму як основи «виховання» молоді. Поразки назвуть перемогами, вбивць, катів і зрадників — героями й готуватимуться до нових авантюрних поразок.
Кремль закладав помилки в державну систему України
Гібридні дії проти України Кремль почав одразу. Якось ми всі незчулися, як стали боржниками за газ. Причому українці ще мають зʼясувати, кому той газ був потрібен і чи можна було без нього обійтися. Про засилля промосковських політиків та урядовців в українських кабінетах годі й згадувати.
Крим московити хоч і віддали, але вже з початку 1990-х активно «відтискали» його в усі можливі на той час способи. І ніхто з їхніх політиків не приховував, що їм хочеться відібрати півострів. Коли ж московитам іще доводилося берегти «дипломатичне обличчя», вони не соромилися спонсорувати бандитів. Володимир Крижанівський згадує, як бачив у Кремлі «братів Башкових» — кримінальних авторитетів, що керували одним із трьох основних бандитських угрупувань Криму.
Військово-морська база у Криму була одним із головних предметів обговорення під час перемовин із росіянами на початку незалежності. Українці, які погодилися на базу, вимагали, аби російський Чорноморський флот був «у Севастополі», а московити наполягали, що база їхнього флоту — «Севастополь». Тобто хотіли одразу все місто. Якоюсь мірою питання флоту призвело до вигнання Януковича й сучасного протистояння з РФ, хоча московити зазвичай не згадують, як прагнули навʼязати Україні саме цю залежність.
Фатальна помилка московський імперіалістів
Якби повномасштабна війна між молодою українською державою і гнилою, псевдодемократичною та голодною РФ розпочалась у 1991 році, наслідки для нас, найімовірніше, були б плачевними. Ба більше, навіть у 2014 році колони московських танків проїхали б Україною значно простіше, ніж намагалися це зробити у 2022 році. Напад путінської РФ страшний, але зроблений із великою помилкою — запізно. Поки вони відходили від демократії до тиранії, збирали газо- і нафтодолари та зомбували населення для війни, в українців було чверть століття. Ні, не щоб кувати мечі та копати шанці, а щоб просто жити своїм бідним, корупційним, часто під московську попсу, але, найголовніше, — вільним життям.
Виросло ціле покоління, що має характерну вакцину проти імперіалізму — воно просто не памʼятає і не усвідомлює, навіщо їм єднання з Москвою. Такої ментальної розкоші зовсім не мали попередні учасники Визвольних змагань, особливо з Наддніпрянщини.
У 2014 році потужний напад московитів припав би на малосформоване громадянське суспільство та зародковий період відновлення Збройних Сил України. Але й московити, за всього показового мілітаризму й солдатчини з пелюшок, тоді не були готові. Ну, а далі час і прогрес довели українців до рівня громадської організації, що на голову випереджає більшість колишніх народів СРСР. Час для путінської Московії втрачено, і його не повернути. І є велика ймовірність, що це остання спроба. Тільки українцям треба лишатися сильними, мудрими та об’єднаними.