Всі ми знаємо, що кров мучеників об’єднує будь-який рух і надає йому нових сил. Так було з Гонгадзе, так було з іншими. Але смерть Геннадія Конопльова не сколихнула ані мешканців України, ані мешканців хоча б Донецька. Гріх таке казати, але з точки зору суспільного ефекту прецедент був ідеальним: проста трудова людина загинула при розгоні антивладного пікету! Приміром, убивство активіста патріотичної організації «Січ» Максима Чайки позаторік в Одесі сколихнуло не лише Одесу, а й всю Україну. По країні прокотилися меморіальні (і відплатні) акції, а його ім’я стало символом для всіх українських «правих»: від благеньких «демократичних» націоналістів до найбільш брутальних «нациків»…
По формі ці два «смертельних» індиденти схожі, але суть – діаметрально протилежна. Чайка загинув «за політику», в ході боротьби (нехай абстрактної) за Україну і українців. А за що загинув Конопльов? За чорнобильські пенсії? Чайка був «своїм» для величезної маси патріотично налаштованих людей: для партійних і безпартійних, радикальних – для всіх, хто так чи інакше боровся (чи хоча б вболівав) за Україну. А для кого був «своїм» Конопльов? Для тих, хто вболівав за чорнобильські пенсії. Для решти – пенсіонерів, студентів, підприємців, шахтарів – він був чужим, «їхнім». Зрештою, як і весь цей «чорнобильський» сабантуй. Чорнобильці зі своїми «конкретними вимогами» добилися того, чого добивалися: переконали суспільство в тому, що їхній протест – це приватне «терло» отих мужиків з владою, яке решти українців не стосується. Тому всім і було пофігу.
Ну справді, якщо чорнобильці розраховували «додавити» владу самотужки – вони дуже наївні люди. А якщо вони чекали, що з ними солідаризуються і інші невдоволені групи населення, то як вони це уявляли? Що бабуся з пенсією у 800 гривень допоможе вибивати чорнобильцям пенсію у 5 тисяч? І сміх, і гріх…
А все – від ігнорування очевидних речей. Будь-яка реальна солідарність виникає тоді, коли різні люди усвідомлюють свою спільність і кажуть: «ми всі – українці (і наш спільний інтерес – такий-то)». Або «ми всі – пролетарі». Або «ми – дрібна буржуазія» і т.д. І чим більше людей можуть назвати себе цим спільним іменем, тим більше людей потенційно може підключитися до спільної дії. Грубо кажучи, якщо гукати конкретно Івана Івановича, то відгукнеться лише Іван Іванович. А якщо гукати добрих людей, то може і весь околоток збіжиться – вони ж усі люди і, певно, усі вважають себе добрими…
Конкретні групові інтереси, сформульовані в конкретних вимогах – це дуже гарно. Це корисно для переговорного процесу. Але такий партикуляризм, відосібленість завжди відсікає від участі інші групи. Найбільше, на що можна сподіватися – це ситуативна участь, а не тривала співпраця (як це було під час спільних мітингів чорнобильців і афганців у листопаді – потусили і розбіглися). Тому для створення широкої протестної платформи слід не стулювати докупи дрібні інтереси невдоволених суспільних груп, а синтезувати спільний інтерес всього українського народу.
Ариткуляція цього загальнонаціонального інтересу і є сьогодні головним завданням тих, хто претендує на лідерство в опозиції. Без цього всі протестні імпульси будуть поодинці сходити нанівець.