Нещодавнє рішення про розширення переліку навчальних закладів, до яких вступники з окупованого Донбасу та анексованого Криму можуть бути зараховані не за результатами ЗНО, а після іспитів з української мови, літератури, історії України та профільних предметів, складених у освітніх центрах, викликало неабиякий ажіотаж. Люди, які доти не дуже цікавились, як саме діти з окупованих територій вже чотири роки потрапляють до вишів на підконтрольній території, обурювались цим “нововведенням”. Хтось помилково почав називати це “пільгами”, хоча жодних пільг при вступі такі абітурієнти не мають. До цього року вони мали право після іспитів змагатися за бюджетні місця в окремо визначених навчальних закладах: в основному — у вишах-переселенцях та навчальних закладах, розташованих у прифронтових регіонах. Цьогоріч їм дозволили змагатися за місця в усіх вишах країни, що значно розширило простір для вибору.
Але особливе обурення викликав дозвіл для дітей з окупованих територій навчатися, наприклад, у військових вишах: мовляв, у такий спосіб Україна буде вирощувати майбутніх зрадників. Але якщо цікавитися історією питання, то з’ясується, що можливість вступати до військових закладів існувала й раніше. Але для цього дитина, що проживає на окупованих територіях, паралельно мала навчалась екстерном у школі на підконтрольній території, отримувати там атестат і складати ЗНО. Відняти таке право у будь-якого громадянина України було порушенням Конституції. Наказом № 248 від 11 травня 2016 року Міноборони затвердило порядок прийому на навчання до військових вишів та військових навчальних підрозділів у вишах в умовах особливого періоду. У документі, зокрема, йдеться про те, що такі абітурієнти, у випадку неможливості оформлення особової справи у військовому комісаріаті за місцем проживання, мають право подати заяву на вступ безпосередньо в приймальні комісії ВНЗ. А ще — усі кандидати у студенти проходять не тільки обов’язкове медичне обстеження, а й повну психологічну діагностику. Тож справа відбору, оцінки патріотизму та інших якостей майбутніх офіцерів насправді залежить радше від професійного рівня працівників, які студентів діагностують, навчають та виховують, аніж від місця їхньої реєстрації та способу оцінювання знань для вступу.
Читайте також: Вирватися за колючий дріт
Історії родин, які розділила війна, різноманітні та дуже часто трагічні. Нерідко діти стають заручниками не лише сімейних сварок, а й війни, яку відчули на собі. І отримати можливість навчатися на вільній території для них не пільга, а єдиний варіант вибратися, фактично, з полону. “Мій син від першого шлюбу, який залишився з мамою у Донецьку, свідомо готувався до вступу на вільній території, – розповідає Антон, переселенець, військовослужбовець, який проживає на підконтрольній території Донеччини. – Родина в окупації не схвалювала його рішення виїхати звідти, пропонувала навчатися у Донецьку в політехнічному університеті. Але ми з ним підтримували зв’язок, я допоміг оформити екстернат в місті, де зараз живу, син самостійно вчив програму старших класів з історії та літератури, здавав контрольні, проходив іспити. Так, він хотів вступити на технічну спеціальність у виш з військової підготовки, бо має сильну родинну мотивацію, гарні навички у програмуванні, бажання приєднатися до звільнення рідної землі. Але карантинні реалії цього року поламали нам все: український атестат про середню освіту, юридично, він матиме, але йому просто не дали дозволу на перетин КПВВ, тому на ЗНО він не потрапив. Сподіваюсь, найближчим часом він зможе переїхати, і тепер вже спробуємо скласти іспити через центр “Донбас-Україна” та податися на навчання. Якби не було такої можливості, довелося б чекати ще рік. Або, що дуже сумно, навчатися йому в окупації”. Сам Антон, який виїхав з Донецька у 2014, є українським військовим, тому поїхати на окуповану територію, звісно, не може. Але каже, що знає: за молодь там йде боротьба. Місцеві та російські виші пропонують всілякі пільги, безкоштовне навчання, особливо для дітей, родичі яких вступили до лав бойовиків чи працюють в органах влади. Тому боятися, що діти ідейних прихильників “русского мира” для чогось поїдуть навчатися в Україну, взагалі не варто. Це набагато складніше для них та й відверто не заохочується окупаційною владою, якщо не сказати — забороняється. А сам Антон мріє, що нарешті витягне сина, як каже, “з мороку” та побачить, як він складає присягу Україні.
Читайте також: Витратний матеріал
З 2016 року певна кількість молоді вступала до навчальних закладів на підконтрольних територіях України без ЗНО, складаючи іспити та підтверджуючи свої знання українським атестатом про повну освіту. Треба зазначити, що їх було не дуже багато — близько 1,5 тисяч кожного року. Наприклад, за офіційними даними, у вступну кампанію 2018 року студентами через Центри “Донбас-Україна” та “Крим-Україна” стали 1749 людей. Можливо, 2020 року таких стане на кілька сотень менше, бо за даними прикордонників, проїхати для участі в ЗНО змогли лише 700 випускників. Цьогоріч вступають у магістратуру перші студенти, котрі потрапили до навчальних закладів заклади саме за цією програмою. Інга — одна з таких студенток, яка закінчила бакалаврат, навчаючись у Горлівському інституті іноземних мов, що переїхав до Бахмута. Вона приїхала з міста Первомайськ Луганської області під час найгарячіших подій початку війни, до цього навчалась у педагогічному коледжі, який опинився в окупації. “Так й вийшло, що атестат про повну освіту у тому коледжі отримати не вийшло, бо ми вірили, що скоро місто звільнять, тому я довчалась дистанційно. Але у 2016 документи цього закладу вже були незаконні. Як здавати ЗНО без атестата? Випадково дізналась, що у Бахмуті можна скласти іспити та підтвердити атестат, а потім вступити до інституту через центр “Донбас-Україна”. І все вийшло! Я отримала доволі високі бали, тому за результатами рейтингу вступила на спеціальність “Українська та іноземні мова та література”. Зараз планую вступати на магістратуру, а потім працювати педагогом — навчати мові та літературі”.
Читайте також: «Оптимізація» освіти в «ЛНР»
Інга — беззмінна ведуча всіх студентських заходів. Познайомитися з нею довелося, до речі, на заході, присвяченому Героям Небесної сотні, який вона вела. Друзі говорять про неї як про людину з активною життєвою позицією. В неї підростає донька, яка у вересні вже піде до школи, де буде навчатися українською мовою. Звісно, є геть інші приклади, коли діти продовжували жити “на два доми”, і врешті повертались на окуповану територію, бо там, наприклад, жили їхні батьки. Але, попри все, вони мають вибір. Чи не втратило б наше суспільство, наприклад, родину Інги, якби їй не надали можливість вступити до українського вишу? На жаль, часто ми дискутуємо про рівні умови, але забуваємо згадувати про рівні можливості. Яких, якщо говорити об’єктивно, у абітурієнтів з окупованої території немає вже шість років. То, може, продуктивніше — не навішувати ярлики, а витягати якомога більше дітей з мороку окупації?