Будь-який автомобіль має стать незалежно від того, здогадуєтеся ви про це чи ні. Її визначення не залежить ані від потужності двигуна, ані від розміру, ані від прохідності. Скажімо, Maserati з усіма її кінськими силами – безперечно, жінка, а BMW – чоловік, а чому – невідомо. Як полюбляють висловлюватися високоінтелектуальні поп-співачки: «хімія».
Щодо Mitsubishi Outlander XL, який я випробовував, жодного сумніву не виникло. З першого ж погляду, з перших тактів роботи мотора – хлопець. І правильно. З жінками краще мати справу на побаченні, а на дорозі якось спокійніше відчувати лікоть надійного товариша. Без зайвих нервів, без істерики, натомість із запасом міцності.
Нещодавно мав нагоду запитати одну знайому 18-річну дівчину, про якого чоловіка вона мріє. Я сподівався дізнатися щось нове про критерії відбору, що їх сповідує прийдешнє покоління, як-от: сучасність, модність, просунутість, здатність адаптуватися в незнайомих обставинах, знайомство з передовими технологіями, обізнаність у новітніх течіях музики, кіно, блогосфери тощо… зовнішня привабливість, нарешті! А почув напрочуд банальну відповідь: чоловік має бути надійним. Далі йшла розшифровка: сильним, добрим, щоб міг захистити. От тобі й маєш!
Повторюю, Outlander XL має чоловічий характер. Він дивовижно передбачуваний, спокійний, а на старті, як спершу здалося, навіть трохи забарливий (10 із чимось секунд до 100, буває й краще), і лише коли він набирає швидкість, прокидається темперамент – утім, цілком керований і контрольований. Потужності 2,4-літрового двигуна достатньо, щоби не комплексувати, коли на трасі тобі кидають виклик неврівноважені акселератки, що кліпають ззаду ксеноном. Варіатор бездоганно чутливий, і хоча на кермі спокусливо виблискують пелюстки ручної передачі, в них практично немає потреби. Зрозуміти, як саме діє бортовий комп’ютер, що адаптує коробку до звичок конкретного водія, кажу чесно, я не в змозі. Але схоже, що так, адаптує.
Виробники на всі голоси вихваляють дизайн моделі. Нічого видатного, відверто кажучи, я ані ззовні, ані всередині не відчув. Тобто за амплуа це ніяк не Кіану Рівз, а радше Деніел Крейґ. Якщо не обрати топової комплектації, тебе оточує не вельми виразний пластик без жодного виплеску креативного божевілля, яким час від часу може похвалитися навіть дешевенька мікролітражка. Утім, його демонстративна небалакучість має в підтексті запас не лише міцності, а й комфорту. Усе продумано, нічого зайвого, нічого, що відволікало б від керування або псувало нерви. Крісло – принаймні водійське – взагалі, мабуть, найзручніше поміж тих, які останнім часом довелося спробувати. Після восьми годин за кермом (скажімо, дорога Київ – Ужгород без зайвих даішних засідок) поперек не ниє й шию не тягне. Погодьмося, на довгому спільному життєвому шляху більше важить не наявність того, чим захоплюєшся, а відсутність того, що дратує.
На зльоті працівник автосалону мене делікатно попередив: мовляв, Outlander XL нібито офіційно перебуває в класі «паркетників», але має всі якості позашляховика. Приєднуюся до такої характеристики. Звісно, шкода, що прощання з ейфоричним мером може позбавити киян можливості знову відчути драйв пересування вулицями, вкритими суцільною кригою, але в столиці та околицях і без того не бракує ділянок так званої дороги, де потрібен не символічний, а реальний повний привід і високий кліренс. Тож за браком снігу я спробував поганяти хлопця по піску. Відповідь була цілком пристойною: невідомо, як Outlander XL поводиться в пустелі Кара-Кум, а на спорожнілому дніпровському пляжі заритися так, аби не те, що викликати допомогу, навіть діставати з багажника лопатку не довелося. До речі, про багажник: 774 літрів – це кілька рюкзаків, плюс намет, плюс портативний мангал. Може, вистачило б місця ще на ящик пива, якби конструктори не вирішили прибрати з задніх дверцят запаску й заховати її внизу, ніби в звичайному цивільному седані.
Але, повертаючись на асфальт (справжній асфальт, а не показушний «паркет» до Межигір’я), ти розумієш, що маєш справу зі створінням, покликаним задовольняти капризи не якогось там екзотичного бедуїна чи ескімоса, а нормального представника індустріальної цивілізації, якому для повного щастя завжди не вистачає 15 хвилин. У режимі «я спізнююся на нараду» машина поводиться, ніби розуміючи потреби господаря, включно з усіма його неврозами. Від такого фаетона ніяк не очікуєш буквально гоночної спритності, здатності ловити приховані імпульси гонщика. Якщо стоїть завдання влаштувати слалом між неквапними блондинками, Outlander XL розуміє його буквально. В жодному, навіть ризикованому, маневрі машина не втрачає керованості й почуття рівноваги. Виявляється, саме це було пріоритетним завданням конструкторів. Намагаючись забезпечити якомога нижчий центр ваги, вони навіть зробили дах із алюмінію. Саме тому при висоті 172 см автомобіль ніколи не зривається в небезпечний нахил, а, навпаки буквально липне до землі. Якщо на хвилинку забути про його клас (і габарити), може здатися, що керуєш легковиком із легким спортивним акцентом. Зауважень до гальм немає. Справжні чоловіки швидко холонуть.
Якщо відверто, це авто не для піжонів або тих, у кого піжонство, так би мовити, прихованого носіння. Воно не демонструє накачаних м’язів, не спокушає гарненькою мармизою, не вдає з себе переможця. Але не заважає водієві почуватися таким.
Авторові завжди можна дорікнути, що він ідеалізує чоловічий характер як такий. Мовляв, він і надійний, і сильний, і небалакучий, і чутливий, і толерантний до чужих вад – чесно кажучи, таке перебільшення, що навіть не варто про це говорити серйозно. Автор чудово розуміє, що чоловіки трапляються різні (пиво, футбол, телевізор, капці, брехня по телефону). Ми ж говоримо не про конкретного представника чоловічої статі, а про певне ідеальне узагальнення, продукт мрії 18-річної студентки. На жаль, у житті так важко натрапити на ідеал. На щастя, за відносно (ну дуже відносно) невеликі гроші можна отримати друга з ідеальним характером як компенсацію недосконалості цього найкращого зі світів.
