Щосереди о восьмій вечора на американському каналі PBS (суспільний мовник) показують фільми зі спільною назвою Nature. Як указує назва, це фільми, присвячені різноманітним аспектам життя тварин на різних континентах, у різному кліматі, у різних умовах. Часом я дивлюся ці фільми, бо вони довершено зроблені й варті уваги. Як виявилося, це улюблена програма нашої собаки. Щойно з’являються перші кадри з тваринами, Яра вистрибує на диван, займає місце поруч зі мною і, задивлена в екран телевізора, уважно стежить, що відбувається. Іноді вона гарчить, а коли з’являються пси, коні чи слони, її шерсть наїжачується, вона зіскакує з дивана та починає голосно гавкати й дивитися на мене, чекаючи схвалення, але натомість я її лагідно заспокоюю. Тож вона знову лягає біля мене і далі дивиться на екран в очікуванні чергової жертви, яку варто обгавкати. Важко в це повірити, але наша собака дуже любить дивитися телепрограми про тварин. Нещодавно ми дивилися цікавий фільм, присвячений щорічним міграціям птахів через континенти, моря, гори, пустелі.
Я живу за кількасот метрів від озера Онтаріо, і ми з Ярою щодня ходимо на прогулянки в парк, спроєктований понад 30 років тому на насипаному півострові, що на 1500 м врізається вглиб озера. Штучний півострів — це улюблене місце тамтешніх жителів для прогулянок у вихідні, а в будні — передовсім собачників і — в певні пори року — бердвочерів / орнітологів-любителів, які спостерігають за міграцією птахів. Як я дізнався від цих аматорів «полювання» на птахів з фотоапаратами в руках, у нашому парку можна побачити понад 320 видів птахів під час їхніх перельотів з півдня на північ і назад.
Можливо, це помітила і Яра, тож коли птахи з’являються на екрані телевізора, вона почувається зобов’язаною уважно стежити, що там відбувається. А відбувається багато цікавого. Усім нам відомо, що птахи мігрують, щоб десь там, на кінці світу, висидіти потомство, яке, щойно зіпнеться на ноги, розправить крила й підівчиться літати, повертається в місця, з яких примандрували їхні батьки. Так було завжди, що б це «завжди» не означало, точно задовго до того, як на Землі з’явилася людина. Коли настає відповідний момент, деякі види птахів, які живуть на північному узбережжі Антарктиди, вирушають у подорож у напрямку Аляски, а це відстань понад 10 тис. км.
Здатність птахів повертатися після далеких мандрівок точнісінько в ті самі місця, з яких вони прибули, відома завдяки проведеному в 50-х роках ХХ ст. експерименту: випущений у Бостоні (США, Массачусетс) буревісник звичайний повернувся до своєї колонії на острові Скомер (Велика Британія, Вельс), подолавши відстань 5150 км за 13 днів.
Нині за цими міграціями стежать за допомогою супутників і систем GPS.
Перед тим як вирушити в дорогу, птахи помітно збільшують запаси жиру, а також зменшують деякі зі своїх внутрішніх органів. Подорожі дуже виснажують, якщо йдеться про потребу в енергії, особливо якщо птахи мусять перелітати над пустельними теренами чи океанами без можливості відновити сили.
Найвіддаленішу річну міграцію приписують буревісникові сивому, який гніздиться в Новій Зеландії і в Чилі, а літо проводить у Північній півкулі, харчуючись в Тихому океані на узбережжях Японії, Аляски й Каліфорнії. Його подорож за рік становить приблизно 64 000 км.
Птахи можуть летіти безперервно до тижня, використовуючи запаси жиру, а часом навіть зменшуючи власну м’язову масу для утворення потрібної енергії. Деякі види можуть відключити частину активності свого мозку, коли одна частина «відпочиває», а інша — активна й керує трансконтинентальним польотом.
Під час міграції птахи використовують різні способи орієнтування. Для видів, які мігрують удень, орієнтиром є сонце, для нічних мандрівців — зірки. Птахи, які орієнтуються за допомогою сонця, вимірюють зміни його положення в небі внутрішнім відчуттям часу. Натомість у нічному орієнтуванні птахи керуються положенням зірок навколо Полярної зорі. До того ж здатність читати зірки в деяких видів підсилюється чуттям геометризму за допомогою спеціальних магніторецепторів.
Я не знаю, що, окрім рухомих картинок, зчитує мій пес, можливо, цього достатньо, щоб зацікавити тварину стежити за пташиними мандрами.
Ми, люди, маємо здатність чи радше потребу творити метафори. У першому виданні книжки «Метафори в нашому житті» Джордж Лакофф і Марк Джонсон ставлять метафору в центр міжлюдської комунікації, відкидаючи в такий спосіб теорію Ноама Чомскі й лінгвістичний структуралізм, які маргіналізували метафоричні вирази. До того ж Чомскі помилився, не лише недооцінивши метафори, але це тема для іншої розповіді.
Я ревно вірю в силу метафор і, коли дивлюся на невпинні мандрівки птахів, не можу не думати про нас, адже ми у своїх подорожах земною кулею не керуємося геометризмом. Ми створили складні соціальні системи, що керують нами й нашим життям, але коли я дізнаюся, що «є види птахів, серед популяції яких мігрує лише частина (до 40 %) — найчастіше це самиці й недомінантні самці», це навіює думку, що нас із птахами, можливо, об’єднує певна схожість дій.