Дехто ж вважає, що нова Рада виявиться ще гіршою за свою попередницю, отож «бєспрєдєл» стане справді безмежним. Ну, а більшість громадян (вони ж виборці), схоже, передусім переймається тільки тим, щоби до Ради обов’язково потрапили «їхній» кандидат, «їхня» партія.
Але, якщо виходити не з чиїхось суб’єктивних політичних побажань, а з суто об’єктивних українських національних інтересів, то головним сподіванням на цих виборах є сподівання на перетворення Верховної Ради на бодай недосконалий, але не декоративний парламент.
Останнє словосполучення не є метафорою – це усталений термін політичної науки, який означає інститут, що імітує публічну законодавчу діяльність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують зовсім інші інстанції: чи то керівництво тоталітарної партії (як сьогодні на Кубі чи у Північній Кореї), чи то повновладний диктатор (як у Білорусі), чи то монарх-самодержець, як-от в еміратах Перської затоки.
Нинішнє зібрання нардепів у будинку зі скляною банею на Грушевського,5, де без обговорення, ба, без «обсмоктування» законодавчих актів учасники більшості слухняно тиснуть на кнопки (за себе і 4-5 «хлопців») за помахом руки «диригента», – це не парламент, а його муляж, обманка, владна забавка для обдурювання лохів.
Адже насправді нардепи не виконують ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляють не групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо як ліва рука контролює праву?) місії.
Зовсім не випадково з волі більшості Рада наразі працює в сесійному режимі лише один день на тиждень, остаточно начхавши на нею ж ухвалений Закон про регламент. Як там Ленін визначав диктатуру? Як необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон, що не зумовлена жодними законами, в тому числі й виданими собою ж?
Так, от, завдання-максимум демократично налаштованого електорату на цих виборах (нехай воно й виглядає неймовірно, але…) – турнути нинішню більшість. А от завдання-мінімум, куди більш реалістичне, хоча й не таке феєрично-привабливе, – мати у Раді бодай 10-15 справді грамотних та моральних депутатів і не менше 170 «твердих» опозиціонерів, щоб надійно заблокувати можливість утворення провладної конституційної більшості (чи треба докладно пояснювати, який «букет» небезпек для країни тягне за собою формування такої більшості?).
Разом із тим навіть 170 енергійних та дисциплінованих опозиційних нардепів (для певних позитивних справ досить і цих якостей…) можуть домогтися відновлення реального парламентського статусу Верховної Ради. Хай це буде, як й у часи Кучми, недосконалий і не надто ефективний, але все ж парламент, що виконуватиме свої основні конституційні завдання і буде головною ареною публічної політики.
А для цього передусім слід заблокувати антиконституційне голосування чужими депутатськими картками і відновити ту процедуру ухвалення нових законопроектів, яка відповідає Законові про регламент. Якими способами це зробити? Нехай над цим мудрують лідери відповідних партійних фракцій; але, як на мене, навіть найрадикальніші акції з протидії остаточному перетворенню Ради на подобу нацистського Рейхстагу чи більшовицького Верховного Совєту знайдуть розуміння як в українському суспільстві, так й у світовому співтоваристві.
Треба тільки добре роз’яснити суть своїх акцій і небезпеку, що її тягне за собою намагання остаточно поховати український парламентаризм, який, до речі, мав би наступного року відсвяткувати свій ювілей – якраз 1763 року останній гетьман Наддніпрянщини Кирило Розумовський для затвердження судової реформи на Гетьманщині зібрав у своїй столиці Глухові Генеральні збори, які мав намір зробити постійно діючими, перетворивши на шляхетсько-старшинсько-міщанський парламент.
Щоправда, з того наміру нічого не вийшло – у відповідь російська імператриця Єкатерина ІІ скасувала Гетьманщину як таку, а разом із тим поступово зійшла на пси й ідея Генеральних зборів, хоча її відлуння відчутне в цілому ряді шляхетських документів кінця XVIII століття… Так от, чим стане цей ювілей – чи символом відродженням парламентаризму в Україні, хай і недосконалого, чи «другим виданням» самодержавної сваволі? Наразі це залежить від виборців: кого вони оберуть своїми представниками.
І не тільки в цьому залежить доля майбутньої Ради від українських громадян. Залежить вона і від постійного тиску з боку громадянського суспільства, його структур – від правозахисних до природоохоронних організацій, – і від активності журналістської спільноти, і від позиції середнього та малого бізнесу (раптове порозумнішання олігархів сподівання дуже мало…). Адже проблема не в тому, щоб «хороші» нардепи витіснили «поганих», а в тому, щоб докорінно змінити сутність діяльності Верховної Ради. Ясна річ, не вийде з Ради ідеалу європейського парламентаризму, але ж бодай на рівні парламенту сусідньої Молдови українські депутати працювати можуть?
Отож 28 жовтня 2012 року – день, дуже важливий для долі українського парламентаризму, але цього дня не закінчується боротьба за його реанімацію. Бо ж якщо в Україні й надалі на Грушевського, 5 у Києві функціонуватиме така собі «демократична булька», Верховна Рада УРСР, то відкочування до тоталітарних часів (щоправда, вже без мінімального гарантованого владою добробуту) посилюватиметься й посилюватиметься. І винні в тому будуть не так політики, як самі пересічні громадяни.