В Україні 2023 року було приблизно 220 тисяч абітурієнтів, які планували вступити до вишів. Це означає, що через 5–6 років університети випустять приблизно 200 тисяч спеціалістів, які будуть працювати у сферах журналістики, інженерії, наукових досліджень. Залишаться в Україні або емігрують, розбудовуватимуть сильне громадянське суспільство тут або деінде. Звісно, в умовах воєнного стану ми всі маємо акумулювати сили й зробити все задля збереження державності та протистояння ворогу. Однак чого чекає молоде покоління від влади натомість? Які реформи мають відбутися просто зараз?
Я поговорила зі своїми друзями 20–35 років, поколінням, яке вже встигло почати будувати кар’єру та створювати родини, про те, що можна змінити вже сьогодні, щоб життя стало комфортнішим завтра.
З приятелями ми часто збираємося на каву на Русанівці. Цей майже ідеальний мікрорайон, замислений як утопічний проєкт, сьогодні приваблює людей з усіх околиць. Парки, кафе, прогулянкові зони, Дніпро — що ще треба? Однак дістатися до самої Русанівки непросто. Нещодавно Ірина й Володимир стали батьками, і тепер вони їздять на ці зустрічі на таксі з власним автокріслом: дістатися з немовлям до нас пішки непросто, зважаючи на всі ями й бордюри, а громадський транспорт ходить нерегулярно. «Мені болить брак нормального планування міст, зокрема Києва, та інклюзивної інфраструктури для маломобільних груп населення, до яких належу і я як мама з візочком. Також у нас безліч ветеранів та ветеранок, що внаслідок травм не можуть пересуватися самостійно, і для них Київ — це пекло», — розповідає Ірина. Хаотична забудова, незручні підземні переходи, де можуть просто на сходах продавати їжу, мафи, що проростають усюди, ніби цвіль, загромаджені тротуари, брак паркувальних місць, високі бордюри, сходи без поруччя — усе це перетворює міський простір на складний і не дуже приємний квест. Що довше триватиме війна, то гострішим буде питання мобільності.
І тут Ірина має рацію: молоді батьки також є вразливою групою. Ми постійно чуємо про демографічну яму, у яку ризикуємо впасти, однак публічний простір і громадський транспорт не пристосовані до потреб родини, що хоче вийти з дитиною за межі власного мікрорайону. «Мені хочеться, щоб місто повернулось обличчям у наш бік, а до того погодувати чи переповити дитину в центрі — це проблема», — зазначає Ірина.
Олексій — айтівець із Донецька, що мешкає в Києві вже вісім років: «Гадаю, для містян, особливо молоді, що вже почала жити окремо, важливе підвищення доступності кредитування, насамперед іпотеки». Були спроби запровадити такі програми на кшталт розробленого Мінфіном проєкту «5–7–9 %», а також програми «єОселя», якою можуть скористатися науковці, викладачі, медики й військові, однак проблема досі лишається нагальною. Середній клас не може дозволити собі придбати житло, а умови оренди часто вкрай невигідні. Ірина додає: «Також хотілося б прозорих умов оренди з офіційними договорами», — і кожен господар домашньої тварини міг би підтримати цю тезу. Знайти квартиру щасливим власникам котів украй складно, навіть якщо вони самі готові до повної компенсації збитків, завданих улюбленцями.
Ще одна проблема нашого міста — легальна чи напівлегальна забудова: ЖК виростають навіть там, де їх, згідно із законом, не мало б бути, а комісії затверджують заздалегідь нежиттєздатні проєкти. Андрій, літературний редактор, звертає увагу на забудову парків і брак спільної концепції збереження зовнішнього вигляду історичних районів і додає, що «треба заборонити надто щільну забудову, а міські рекреаційні зони зберігати й примножувати».
Зі статей у місцевих медіа знаємо про численні випадки того, як історичні будівлі навмисне доводили до аварійного стану: «Замість збереження історичного обличчя міста, реконструкції відбувається знесення пам’яток, і нам як свідомій молоді це дуже болить», — каже Ірина. Давно настав час для розробки цілісної концепції збереження архітектурної спадщини, щоб плекання нашої історії було справою не лише активістів, а й влади — хай як утопічно це звучить сьогодні.
На місці історичної забудови в центрі постають нові житлові комплекси, однак поруч немає відповідної соціальної інфраструктури — ані шкіл, ані дитячих садочків, ані лікарень. Згідно з Державними будівельними нормами від 2018 року на тисячу мешканців має припадати 135 місць у школі й не менш як 38 місць у садочку, тобто кожен великий житловий комплекс на кілька будинків потребує окремої школи. Однак через «відсутність актуальної містобудівної документації та контролю відповідності детальних планів територій генплану» норми не виконують, як пишуть в Мінрегіоні. У перекладі людською мовою з бюрократичної це означає, що міська влада затверджує план без огляду на ці правила або без контролю їхнього дотримання. Крім того, сьогодні більшість шкіл не мають власного укриття, тож навчання перетворюється на регулярні пробіжки учнів до сусідніх будівель з підвальними приміщеннями. Так у нас на районі місцеві гімназисти ходять в укриття під церквою за десять хвилин від будівлі. Побудова обладнаних укриттів, без барабанів, але із чистими лавками й водою мала б уже два роки бути пріоритетом міської влади.
Режисер монтажу Володимир пересувається містом здебільшого на велосипеді, що теоретично допомагає покращити ситуацію із заторами й автомобілізацією. Він зазначає, що в Києві немає ані хорошої велоінфраструктури (це справа не одного дня), ані навіть ПДР, що враховували б рух велосипедистів. Велодоріжок обмаль, і вони часто запарковані або засніжені. Журналістка Олена, що працює в Будинку Українського радіо на Хрещатику, також часом добирається на роботу велосипедом: «Хочеться сісти біля дому й доїхати без проблем, а не вибирати суперника: з машинами чи пішоходами сьогодні буде протистояння».
Ірина додає, що розвантажити міську систему допоможе реформа громадського транспорту: його слід не урізати, а робити доступним для всіх, зокрема ветеранів, ветеранок і мам з дітьми. Сьогодні людина на кріслі колісному не може потрапити в більшість трамваїв, не на всіх станціях метро є підіймачі, отже, маломобільні групи замкнені в межах власних мікрорайонів, коли не квартир. Володимир зазначає, що одна з головних проблем київської транспортної системи — маршрутки, які не підпадають під законодавче регулювання як комунальний транспорт. В ідеалі замість них мала б постати розвинена система тролейбусів та автобусів, які можна відстежувати через мобільні додатки. «Львівська система міського транспорту показує, що це цілком реально: там є навіть інтеграція з Google Maps».
Андрій додає, що варто зберегти й модернізувати трамвайну мережу, а також «обладнати захищені від негоди зупинки та поставити на них актуальні робочі табло». Окрема проблема — блокування автомобільних смуг і паркування в заборонених місцях. «Поліпшити ситуацію допоможе більш жорстка система покарання за ці порушення, контроль паркування, особливо на вузьких вулицях, і створення мережі паркінгів, які не заважають городянам», — каже Андрій.
Журналістка й книжкова оглядачка Олена помічає, що влада не враховує думки молоді, не лише коли йдеться про міський простір. Так «кіноспільнота вже довгий час вимагає звільнення Марини Кудерчук і наводить вагомі аргументи для цього, однак влада нікого не чує. Я боюсь, що через цю байдужість за 2–3 роки мені не буде що подивитися в кіно, бо гроші дали на якісь “Скажені весілля”». Проблем чимало, зокрема й на рівні комунікації:
«Я хотіла б отримувати інформацію людською мовою напряму від людей та установ, які ухвалюють рішення», — каже Олена. Ще одна нагальна потреба — це державні програми підтримки молодих митців і науковців, додає журналістка. З власного досвіду скажу, що наука справді в нас лишається радше хобі, для оплати якого варто знайти ще одну роботу.
Олеся, головна редакторка науково-популярного видання, також пише про потребу державної підтримки: «Звісно, хотілося б грошей на науку й культуру, а ще я не почуватимуся в безпеці без реформованих судів і поліції». Олеся помічає небажання влади чесно комунікувати із суспільством: «Системні зміни складні, вони потребують досліджень, тестувань і комплексного підходу, тож час згортати “офіс простих рішень”». Нарешті має працювати система делегування повноважень компетентним, а не просто наближеним до влади дієвцям. «Якщо ти не цікавишся якоюсь конкретною сферою, це не означає, що вона не є важливою на державному рівні», — зазначає редакторка.
Іван, менеджер освітніх проєктів, згоден з тим, що одна з головних проблем державних інституцій — брак комунікації. Саме тому широка спільнота не знає навіть про ті проєкти, які виявилися напрочуд успішними, як-от онлайн-курси й Хаби доброчесності на базі шкіл від Національного агентства з питань запобігання корупції. Іван наголошує, що головний закид до влади, зокрема Офісу президента, — це поверхове сприйняття проблем, небажання зануритися в суть: «Хотілося б більшої доскіпливості в розв’язанні ключових питань, нехай це буде повільніше, але якісніше». Ще одна функція держави, яку вона поки що виконує хіба частково, — створення умов для того, щоб молодь залишалася в державному секторі. «Після хвилі піднесення 2022-го влада, якби була більш прозірливою, могла б залучити до співпраці активних юнаків і дівчат, які вже працювали в креативній сфері, фандрейзингу, перекладацтві, — і це критично змінило б перебіг подій. Однак умов не було створено, і сьогодні ми часто змушені діяти окремо, долаючи численні перепони, що сильно фруструє», — зізнається Іван.
Ілля, літературний критик, зауважує, що для влади характерний популізм у всьому, що стосується сфери справ молоді: юне покоління не сприймають серйозно, а комунікація лишається на рівні штампів на кшталт «За молоддю — наше майбутнє». Причиною цього Ілля вважає ейджизм, досі поширений у суспільстві, а також корупцію та кумівство:
«Молодим значно складніше обійняти державну посаду чи потрапити в органи самоврядування». Думки покоління не враховують, і це показують протести проти колишнього міністра освіти та науки Сергія Шкарлета, які не принесли сутнісних результатів.
Олександр, шкільний учитель, зазначає, що державній системі бракує прозорості і в політиці, і в оподаткуванні, і в законодавстві. На відміну від багатьох європейських країн у нас немає довготривалих іпотечних програм, зокрема для тих, хто залучений до стратегічно важливої для держави діяльності, а з «єОселею», на жаль, працюють далеко не всі забудовники. Ще одна проблема, на якій наголошує Олександр, — брак підтримки регіонів як на економічному, так і на культурному рівні.
Із цієї причини чимало фахівців з менших міст вимушені переїжджати до столиці, де є можливості для кар’єрного зростання й ширший вибір пропозицій від працедавців. Утім, централізація в нас помітна не лише на рівні країни, а й у самій столиці. Андрій підкреслює, що важливо підтримувати, зокрема й фінансово, відкриття культурних закладів у нецентральних районах Києва «з окремим фокусом на бібліотеки й книгарні як повноцінні простори роботи та тихого дозвілля».
Утім, хай і скромний, але привід для оптимізму таки є. «Насправді, я бачу чимало позитивних змін і вірю, що ми не зупинимося на досягнутому. Якщо порівнювати покоління моїх батьків і мене в контексті діалогу з владою, я бачу великий прогрес. І коли люди скаржаться на те, що деякі погані речі незмінні, пригадую, як українці прогнали Януковича з нашої держави, коли я була малою. І як ми обʼєдналися в лютому 2022-го, коли в наш дім увірвалася росія», — каже Олена. Іван погоджується, що певні позитивні зрушення вже відбулися: «Наприклад, НАЗК, їхній офіс доброчесності, — це інституція нового покоління, де працюють заряджені молоді люди. Попри обмежене фінансування, вони знаходять спонсорів, знімають онлайн-курси, засновують читацькі клуби, працюють зі школярами. І таких інституцій дедалі більше. У регіонах при ОДА та при МЗС з’явилися молодіжні ради, тобто молодь набуває суб’єктності. Глобальна парадигма, у якій ми живемо, змінюється».
В одному всі респонденти погоджуються: поки триває війна, «насамперед важливо працювати на розв’язання системних проблем у війську, покращення військового потенціалу», — каже Олеся. Бо без перемоги неможливі жодні реформи, а без ЗСУ не буде всіх нас.
Матеріал опубліковано у спеціальному випуску “Українського тижня”. Запитуйте журнал у Книгарнях «Є» або замовляйте в інтернет магазині