Жизель Пеліко — зараз ім’я цієї жінки звучить не лише у Франції, а й по всьому світу. Начебто її справа відчинила двері до величезного плетива вседозволеності, жорстокості й безкарності сексуального насилля, скоєного чоловіками. Але, як на мене, явища, які показує ця історія, ідуть значно глибше, аніж здається на перший погляд. І особливого значення це набуває в Україні, яка проживає досвід війни й наслідків, які вона приносить, зокрема в темі домашнього насилля.
Нагадаю контекст історії: у вересні у Франції розпочався гучний судовий процес сімдесятидворічної француженки, яку майже десять років накачував транквілізаторами, які вимикали свідомість, і ґвалтував чоловік і ще десятки його поплічників. Ба більше, він і організовував насилля для інших чоловіків, поки його власна дружина була непритомна. Загалом ідеться про сімдесятьох двох ґвалтівників (а можливо, і більше, бо йдеться лише про тих, хто зафіксований на відео). Поліція зафіксувала більше ніж двісті зґвалтувань, у яких фігурує сам Домінік Пеліко, і сімдесят два — з іншими чоловіками. Він фіксував це на фото й відео без жодної підозри дружини, зберігаючи тисячі файлів на комп’ютері. З часом у жінки почалися гінекологічні проблеми, вона відчувала дивний біль і навіть думала, що це, можливо, рак. Та вона не могла уявити, які жахливі речі робить людина, з якою вона в любові жила п’ятдесят років, народила трьох дітей, пройшла стільки різних ситуацій, підтримувала.
Приблизно сім років тому близька подруга несподівано подзвонила мені ввечері, вона була в дуже важкому психологічному стані й розповіла, що чоловік її вдарив, що їхній чотирирічний син бачив це, злякався й що вона розлучається та йде від аб’юзера. В одну мить усе, у що вона вірила в тих стосунках, зруйнувалося. Та важливо також інше: протягом їхнього спільного життя вона помічала певні червоні прапорці — то неконтрольована агресія, то газлайтинг («тобі здалося, не вигадуй»), то емоційні хвилі, які досягали крайніх станів. Усе це свідчило про небезпеку. Та вона мала почуття, у них росла спільна дитина, і начебто всьому цьому було раціональне пояснення. От тільки ситуація не змінювалася. Уже зараз я розумію, що йдеться про справжню жіночу природу, а найголовніше, про голос інтуїції, про тілесні реакції, які насправді завжди кажуть правду. А от довіряти їм виходить не в кожної. Та й уся система з дитинства була спрямована на те, щоб показати жінці, якою їй варто бути, чому відповідати, що терпіти та як догоджати. І нічого про те, як відчувати, як довіряти собі, як бути в контакті з тілом, як не вестися на сексуалізацію жіночого тіла з кожного другого оголошення й не сміятися із жартів, у яких принижують жіноче начало в будь-яких проявах. Тоді я вперше серйозніше подивилася на тему домашнього насилля з погляду «чому це можливо?».
Рік тому ситуація повторилася майже ідентично з іншою подругою: вона також мала на той час чотирирічного сина, у її випадку вона викликала поліцію, вони зафіксували все, чоловіка з часом викликали в суд, і він заплатив штраф. Але ця цифра настільки мала, що навряд чи системно розв’язує питання. У них триває процес розлучення.
Концепція реваншизму між чоловіками й жінками, як на мене, дуже небезпечна стратегія, бо вона будує підхід, хто кращий, сильніший, розумніший. А так поставлене питання неминуче призводить до насилля в один чи інший бік, а коли чоловіча сторона має ще й більшу фізичну силу, чи економічний вплив, чи просто гарно маскується, як у випадку Жизель Пеліко, то протистояти цьому не так легко, як здається з боку.
У справі Жизель для мене є ключовий момент, точніше, навіть кілька моментів. Перше: вона погодилася зробити цю справу публічною, чим підняла велику хвилю протестів, обговорень і змін, які треба ухвалити, щоб протистояти домашньому насильству. Чи варто констатувати, як багато сміливості та стійкості потребує ця ретравматизація? У всіх судових слуханнях вона майже весь час мовчала й слухала ґвалтівників і людину, якій довіряла більше, ніж самій собі, — колишнього чоловіка. Часом доводилося показувати навіть уривки відео, де вона непритомна й нею користуються десятки чоловіків. Друге: Домініка Пеліко впіймали через те, що він знімав інших жінок під спідницями, ховаючи телефон у куртці. І навіть дізнавшись про це, його дружина спробувала пробачити, допоки поліція не почала розслідувати ці випадки й не перевірила його ноутбук. Третє: інші його поплічники в злочині — абсолютно різні звичайні мужчини різного віку, різних професій, з доброю репутацією. Містечко, де все це сталося, у Провансі у Франції, загалом має п’ять тисяч мешканців, а це означає, що всі ці десятки ґвалтівників просто ходили в крамницю, перетиналися в парку, ходили на роботу, а ввечері погоджувалися на пропозицію Домініка Пеліко скористатися його дружиною. Чи не свідчить це про легалізованість і все ще стигматизацію поважного образу чоловіка, який насправді може виявитися ледве не маніяком? Чи має насилля взагалі якесь особливе обличчя, особливу професію? Часом зовсім ні.
В українській дійсності з початком повномасштабного вторгнення кількість випадків домашнього насильства зростає щороку. Наприклад, як порівняти з 2023 роком, 2024-го їх стало на 86 % більше, про це повідомила начальниця відділу протидії домашньому насильству Офісу генерального прокурора Ірина Шурхно. Але за дужками ми розуміємо, що йдеться про зафіксовані випадки, коли людина (а здебільшого жертвами стають жінки й діти) звернулася до поліції або до відповідних служб чи організацій. Але так відбувається не завжди.
Коли повномасштабне вторгнення тільки почалося, у більшості людей не було прямого досвіду війни й усіх її наслідків. Треба було адаптуватися, ухвалювати кардинальні рішення, фільтрувати інформацію та ще багато чого. І, зрозуміло, коли до армії пішли добровольці, то потрібна була велика підтримка від тих, хто залишився в тилу. Образ військового як героя, як дещо романтизованого вояки зі сталевою волею та сексуалізованим виглядом сприймався як знак підтримки. Відео, фотокампанії на той час були помітні в публічному просторі. Та припускаю, що в якийсь момент (попри те що в суспільстві загалом і особливо серед волонтерів цю тему обговорювали) героїзацію мала замінити тверезість. Не мені оцінювати, якими саме мали бути відео чи фото, але точно більш реалістичними. Питання не просто в образі військовика, а в тому, що частково це дало ефект, що якщо ти робиш героїчні вчинки, тобі дозволено все. А це різні виміри. На жаль, частина людей сприйняла це надто буквально.
Я була свідком, коли провідниця в поїзді нелегально продала алкоголь двом військовикам у дуже нестабільному психологічному стані, які їхали з нуля й були в одному купе з моєю сусідкою, яка тоді була на четвертому місяці вагітності. У тому ж купе була і я. Вони поводилися дуже фамільярно й говорили з нами так, що мені не було ясно, чи є межа, коли вони зупиняться? А також я вперше відчула, що не знала, як сказати їм, що ми хочемо спати, щоб не отримати агресивної чи непередбачуваної реакції. Зрештою, я обрала ввічливо звернутися, хоча на той час чоловіки вже були добряче напідпитку. У цьому випадку дивом усе завершилося добре, але коли ми покликали вранці провідницю, щоб з’ясувати, навіщо вона продала алкоголь нашим військовиками, аргументація була приблизно: «хлопчики ж таке пережили». І тоді я сильно замислилася, яку колосальну прірву нам доведеться як суспільству подолати в цій травматичній комунікації, скільки моментів, явищ, реакцій прояснити. Приміром, що, не применшуючи героїзму, можна не продавати алкоголь людям, які пережили неймовірно екстремальний досвід, що це не допомога й не підтримка для них і що в купе були дві молоді жінки, які залишилися наодинці із цими чоловіками. А також що, якщо військовий, повертаючись у тил, вимагає від своєї дівчини чи жінки сексу або примушує її без згоди до таких дій чи будь-чого іншого, то треба про це говорити. І якщо він аргументує це тим, що повернувся з фронту і йому це потрібно, то говорити публічно — тим паче.
Ми як суспільство зараз учимося справлятися з явищами, з якими раніше не стикалися так масово й прямо. Героїзм на фронті беззаперечний, але з нього не витікає, що якщо людині спаде на думку робити якісь насильницькі дії чи примушувати жінку до них, то це треба толерувати. Ця тема ще багато разів виникатиме в Україні, вона багаторівнева й дуже непроста. Та і в інших країнах, які багато років переживають досвід війни, є схожі травматичні досвіди.
Але кордони й превентивні дії будуємо ми самі. Історія Жизель Пеліко дала імпульс багатьом жінкам говорити, не соромитися того, до чого їх примусили, не ставити на собі хрест, не зневірюватися й не толерувати цього. Бо перша й головна наша відповідальність — за самих себе. Відважна француженка не раз ділилася, наскільки важко їй даються ці судові засідання, що в поважному віці вона має відновитися й відбудувати свій світ наново, але завдяки публічності суспільний прожектор знову освітлює тему домашнього насилля та стигматизації жіночої природи, жіночого тіла та її начебто слабкості.