Розмови про старіння Європи частіше за все сприймають в економічному сенсі. Через десяток років співвідношення тих, хто працює, і пенсіонерів істотно зміниться на користь останніх. Але важливим є й політичний аспект: старші покоління бебі-бумерів і «покоління Х» значно більше залучені до політики, ніж наймолодші.
Міленіали, народжені в 1980-х і 1990-х, менше цікавляться політикою, вступають у партії чи приходять на виборчі дільниці. Ця тенденція не унікальна для якоїсь окремої країни Заходу, а переважає в більшості держав ОЕСР (клубу заможних країн). Через демографічні особливості покоління міленіалів є найменшим у загальній частці виборців, а їх явка нижча за середню. А це означає, що зараз покоління дає зовсім невелику частку голосів.
Такий стан речей не дуже турбує політиків, що не зацікавлені в зміні статус-кво, і ЗМІ, які здебільшого реагують на запити аудиторії. Більше стривожені дослідники, які кажуть про потенційну петлю попиту й пропозиції: коли молодь не голосує через брак цікавих для неї питань у політичній програмі, а політики не додають цікавих для молоді пунктів, бо це не дає голосів. Одним із таких досліджень є «Діалог із міленіалами» проведений європейським аналітичним центром «Фундація європейських прогресивних досліджень» (Foundation for European Progressive Studies). Автори роботи розглянули залучення до політичних процесів міленіалів у 10 країнах Європи, а також в інших (Канаді, США, Мексиці, Чилі тощо). І, хоча певні моменти суттєво різняться від країни до країни, спробуємо розглянути основні тенденції по Європі.
Читайте також: Молодь без політики. Які настрої панують серед нової генерації українців
Більшість європейських міленіалів оптимістично налаштована щодо свого майбутнього. Цифри коливаються в межах 70–85%, а найнижчі вони в країнах із низькою зайнятістю серед молоді. Це немало, зважаючи на менші шанси останньої працевлаштуватися, наслідки фінансової кризи й тотальну недовіру до політичного класу. Крім того, молоде покоління певне у своєму майбутньому добробуті та перспективах своїх країн і Європи загалом.
Водночас воно не дуже переймається політикою. У середньому політичними процесами цікавляться близько 7–12% молодих людей, а ще понад 25% небайдужі до них. Решта не бачить у цьому особливого сенсу або каже, що не має на це часу. Більшість молодих європейців вважають, що політика цікавіша для старших поколінь.
У такій ситуації можна читати фактичну задоволеність нинішнім станом речей, оскільки молодь не хоче втручатися, бо й так все добре. Однак це не зовсім так. Орієнтовно 60% міленіалів вважають, що політика не орієнтована на них і представляє інтереси інших груп, а приблизно 70% не задоволені діючими політиками та політичними партіями. Отже, їхній оптимізм пояснюється не позитивним сприйняттям нинішньої системи.
Причини ігнорування політики досить різняться залежно від економічного розвитку країни. Однак є й загальні риси: головна — тотальна недовіра до політики як до методу зміни життя. Молоді люди скептично ставляться до того, наскільки взагалі можна вплинути на перевантажену, забюрократизовану систему, що з усіх сторін стримується запобіжниками. Це відображається у відносно високій зацікавленості в протестах і мітингах, а інституціалізація будь-яких рухів призводить до втрати довіри до них. Протестний, здебільшого молодіжний, рух Occupy Wall Street ґрунтувався на показовій відсутності лідерів. Тим часом спроби перевести в партію протестні рухи в Молдові, Польщі чи Румунії наражалися на опір самих протестантів.
Читайте також: Оптимізм незадоволених
Іншою причиною є банальна байдужість, яка спричинена особливим ставленням до політики. Істотна частина молоді сприймає її як хобі, а в цій категорії вона безнадійно програє іншим варіантам.
Ще одна тенденція — у заможніших європейських країнах частина молоді не проти брати участь у політичному житті, але боїться, що її не сприйматимуть серйозно. Або ж молоді буде недостатньо, щоб фактично на щось впливати.
Значною перепоною є й доктринальний ідеалізм: молоді люди скептично ставляться до партій, які не повністю відображають їхні погляди.
У нових країнах — членах ЄС переважають інші занепокоєння. Насамперед міленіали вважають, що вся політична система просякнута корупцією та непотизмом, а отже, чесні люди не мають шансів її змінити. Дається взнаки й відчуття, що політичні партії зраджують очікування: це підриває довіру до всього політичного процесу. Насамкінець багато молодих людей вважають, що політика стала більше словами, ніж змінами, а тому не прагнуть витрачати на неї час.
Головною політичною активністю громадян залишаються саме вибори. Якщо вірити опитуванням, то результати цілком пристойні — від 60% (Угорщина) до 79% (Австрія) молодих європейців згодні брати участь у виборах. Та в реальності цифри значно менші й суттєво поступаються середнім показникам явки. Дослідники пояснюють це тим, що молодь із меншою ймовірністю готова голосувати, якщо не бачить кандидата, якого повністю підтримує. Якщо старші покоління готові обирати «менше зло», то молодші виборці часто не бачать різниці між контраверсійними кандидатами.
Водночас молодий електорат складніше мобілізувати, оскільки він більш фрагментований і скептичніше ставиться до традиційного розподілу на правих/лівих. Дослідження показує, що найбільшу прихильність молодих європейців частіше здобувають радикальні партії, як правого (переважно Центральна та Північна Європа), так і лівого (Захід та Південь) спрямування. У мейнстримних політиків значно менше шансів здобути підтримку молоді, але це не завжди пов’язано з власне радикальністю програм. Важливішою є тема «несистемного лідера».
Читайте також: Чи готові українці до протестів
Попри всі намагання відмовитися від лідерства та будувати горизонтальні структури, молодь так само зацікавлена в партіях або лідерського типу, або з харизматичним лідером, який втілює партійні принципи. Однак він має бути з бездоганною репутацією та без сумнівного минулого. Унікальнішою вимогою є бажання повної прозорості в ключових питаннях, особливо стосовно надбання та зміни статків. Ідеальні лідери мають часто зустрічатися з виборцями, що є однією з ключових вимог і найстаршого сегмента електорату.
Свіжішими є заклики позбутися кліше, бюрократизмів і постійного повторення очевидних речей. Міленіали критичніше ставляться до самовпевненості та месіанства кандидатів, а також не люблять пробиратися крізь хащі однотипних пафосних фраз, щоб зрозуміти реальний план дій.
Деякі опитані зазначали, що самому кандидатові має бути 30–35 років, щоб він чи вона усвідомлювали потреби молоді. Однак більшість не вважає вік серйозним критерієм, виносячи наперед уміння комунікувати, наявність сторінок у соціальних мережах і чесність.
Уже зараз дедалі частіше помітні спроби затягнути молодь на виборчі майданчики чи акції протесту. Ліві лідери старшого покоління, як-от лідер лейбористів у Британії Джеремі Корбін чи американець Берні Сандерс, зуміли знайти ключ до сердець молодшого покоління через цікавість до їхніх проблем (оплата навчання, робота, нерівність). Зміг знайти свій підхід і молодий австрійський консерватор Себастіан Курц, спрямувавши серйозну частину своїх зусиль на тих, хто раніше уникав виборчих дільниць. Крайні ліві Італії та Франції, німецькі зелені, ліберали Австрії та Іспанії — усі вони вирішили зробити ставку на тих, хто політикою раніше не цікавився. В авторитарній Росії Алєксєй Навальний намагається достукатися до молодих виборців через Youtube, тоді як західні політики дедалі частіше звертаються до Instagram для залучення нових аудиторій.
Покоління міленіалів залишається не дуже значним шматком електорального пирога. Але воно може стати важливим для політиків, які згодні зіграти в довгостроковій перспективі.