Під враженням від російсько-української війни, яку Путін виправдовує «боротьбою з розширенням НАТО», дві держави Північної Європи вирішили приєднатись до Альянсу. Не стало несподіванкою, що процедура прийняття Швеції та Фінляндії до НАТО проходить набагато швидше, ніж це відбувається з країнами пострадянського простору. Проблемою стала лише Туреччина, що висловила до них власні вимоги. Єдина азійська держава Альянсу також не мала фундаментальних претензій, але вирішила скористатись ситуацією для боротьби зі своїм внутрішнім ворогом. Умовами зняття Туреччиною заборони на вступ стала видача деяких осіб, що проживали на території Швеції та Фінляндії, та «припинення підтримки» курдських організацій. Про що власне йде мова і чому це настільки важливо для Ердогана?
Хто такі курди
Курдів часто називають найбільшим бездержавним народом у світі. Близько 40 мільйонів курдів проживають на Близькому Сході. Території, де цей індоєвропейський народ являє собою етнічну більшість, поділені між аж чотирма державами: Туреччиною, де їх найбільше, також Іраном, Іраком та Сирією. У період, коли в регіоні по завершенню колоніальної ери створювались нові держави, курдський чинник не брався до уваги. В першу чергу це було пов’язано з тим, що курдський націоналізм тоді знаходився у зародковому стані. Головною перепоною на шляху формування єдиної курдської нації стала племінна структура суспільства, котра перешкоджала широкій консолідації. Ускладнювалось усе релігійними відмінностям (іранські курди переважно шиїти, решта – в основному суніти), різницею в діалектах, які іноді вважаються різними мовами, тощо.
Читайте також: В Ізраїлі, що переживає жорстку політичну кризу, знову змінився прем’єр
Але протягом ХХ століття для курдів багато що змінилось. Разом із поширенням курдської літератури, усвідомленням своєї окремішності та єдності, поступово прийшли й політичні гасла. Багато хто з курдів, особливо турецьких, вливався у загальнонаціональні партії, найчастіше лівого спрямування. Лівий характер курдського руху пояснювався сплавом націоналістичних та класових гасел, адже курди проживають у найбідніших районах Туреччини. Сучасною спадкоємицею поміркованих курдських рухів є Демократична партія народів, що позиціонує себе як ліва партія, що захищає турецькі етнічні меншини. З іншого боку, були й курдські діячі, котрі не вважали мирне співіснування з турками результатом, якого буде достатньо. Тимчасом боротьба за незалежний Курдистан уже була неможливою в рамках політичної системи країни. Тому прихильники створення курдської держави взялись за зброю. 1978 року Абдулла Оджалан створив Робочу партію Курдистану (РПК), яка стала боротись за соціалістичне курдське майбутнє, знову об’єднавши ліві й націоналістичні ідеї.
Боротьба з турецьким урядом
З цього моменту РПК знаходиться у стані постійної війни з владою у Анкарі. За 40 років боротьби в цьому конфлікті загинули десятки тисяч людей, мали місце військові операції по всьому регіону. Для боротьби з курдськими формування Туреччина вдавалась до інтервенцій в Ірак ще в 1990-х та в Сирію у 2010-х. Курдську проблему турецька держава вважає найбільшою загрозою суверенітету, тому не шкодує зусиль. Часто заходи з «боротьби проти сепаратизму» виходили за межі протистояння озброєним угрупуванням. Це мало форму арештів активістів, журналістів та політиків, репресій проти курдської мови, тощо.
Проблема полягає в тому, що турецькому уряду часом важко відрізнити курдського активіста, який прагне лише розширення викладання своєї мови в школі, від радикала, готового підривати військові бази та поліцейські відділки. Така неоковирна боротьба призводить до того, що конфлікт ніяк не вдається вирішити компромісними методами, а ступінь радикалізації курдів не знижується. Новим витком протистояння стали репресії Анкари щодо Демократичної партії народів, яка традиційно була легальним прихистком для системних курдських опозиціонерів, котрі не мають радикальних поглядів.
Читайте також: Вгодити всім. Чому Туреччина почала активно говорити про допомогу Україні та Росії в питанні деескалації
Не дивно, що численні курдські політичні та культурні діячі вимушені були в різний час тікати з Туреччини. І саме Швеція та Фінляндія стали одними з напрямків курдської еміграції. Часто вона мала змішаний політично-економічний підтекст, тому відрізнити політичних активістів від «ковбасних мігрантів», які просто шукають для себе ліпшої долі, також буває складно. Ще більше заплутує ситуацію те, що в ЄС РПК визнана терористичним угрупуванням. Деякі з осіб, які перебувають у списку на екстрадицію до Туреччини, поданому Анкарою, справді мали зв’язки з цією організацією. Наприклад, Айсен Ферхоф, що проживає у Швеції, співпрацювала з РПК, але це було 25 років тому. Також у списку є фінський курд Фатіх, що 2008 року підпалив двері турецького посольства у Гельсінкі. Давність цих подій та політична пасивність цих осіб протягом останніх років роблять вимоги Анкари дещо абсурдними. Тим більше, Швеція та Фінляндія й так екстрадують дійсних членів РПК до Туреччини, хоч і без особливого ентузіазму.
Логіка Ердогана
Вочевидь, турецький президент має розуміти, що деяких осіб зі списку північні держави точно не видадуть. Це однозначно стосується тих, хто вже отримав громадянство Швеції або Фінляндії, тих, хто не мав прямого відношення до РПК тощо. У цьому контексті співпраця з організацією, визнаною терористичною, та підпал дверей, що по суті є адміністративним правопорушенням – це дії, що будуть трактуватись зовсім по-різному. Але всі Ердогану й не потрібні. З одного боку, він слідує принципу «хочеш тисячу – проси мільйон». З іншого, йому важливо продемонструвати громадянам Туреччини свій вплив та силу. Тим більше, невдовзі на країну очікують вибори, які експерти часто прогнозують як найскладніші для Ердогана. Страшенна інфляція, черговий етап політичних репресій – усе це загрожує незмінному президенту втратою крісла. Хоча на диво, вибори в Туреччині продовжують бути чесними.
Читайте також: Як Ердоган наживає собі ворогів серед колишніх прихильників
Відповідно, за вимогами турецького лідера стоять не стільки зовнішньополітичні наміри, скільки внутрішні потреби. Швеція та Фінляндія своїм бажання вступити до НАТО дали Ердогану зручну нагоду трохи підняти свій політичний рейтинг. І він не побачив жодної причини, чому цим не варто скористатись. Навіть якщо домовленість з цими двома країнами призведе лише до формального засудження дій РПК та прискорення видачі тих громадян Туреччини, які вже стоять у черзі на екстрадицію, це буде маленькою перемогою Ердогана. У цьому контексті виглядає логічним, що людина, здатна витискати з будь-якої ситуації політичний зиск, змогла протриматись при владі вже 20 років. Шкода лише, що в цьому контексті національні інтереси його країни та людські життя значать не так вже й багато.