Кожна історія про повернення дітей з окупованих територій, яка з’являється в медіа, привертає увагу й має дуже високий емоційний заряд. Перші обійми на вільній українській землі, перші сльози, щастя зустрічі з рідними.
Нещодавно завдяки президентській ініціативі Bring Kids Back UA повернулися 27 дітей – з-поміж них підлітки, яких уже починали готувати до служби в російській армії. Хлопців з Херсонщини навчали копати окопи, стріляти та користуватися гранатами. Ми повернули їх особливо вчасно, перш ніж ці хлопці з примусу стали до лав армії ворога.
Проте з кожним роком виїхати з окупованої території на підконтрольну Україні стає дедалі важче. Причин багато. Росія робить все, щоб заблокувати будь-яку інформацію з України про можливості для життя, навчання, допомоги з виїздом.
Натомість обрушує на голови українських дітей тонни пропаганди, із року в рік доводячи, що ніякої України насправді не існує. І опиратися такому тиску можуть далеко не всі.
Тому було дуже важливо почути від людини, яка нещодавно виїхала з ТОТ, чого насправді не вистачає дітям в окупації від України.
Під час дискусії «Всюди вороги? Межа між безпекою та реінтеграцію людей з окупованих територій», яка відбулася в рамках фестивалю Docudays UA, ми мали можливість поспілкуватися із Сергієм Савченко, який зростав в окупованому Донецьку, а зараз мешкає у Києві.
На питання, чого йому бракувало під час життя в окупованому Донецьку, хлопець відповів, що не вистачало уваги й усвідомлення, що про нього пам’ятають на підконтрольній території.
«Було відчуття від самого 2014 року і до моменту виїзду, що про нас просто забули. Бо я шукав, що в українських медіа пишуть про окупацію, а ця інформація вкрай обмежена», — каже він.
Сергій говорить, що практично нічого не знав про те, яку допомогу він може отримати при виїзді з ТОТ. І на що може розраховувати вже на підконтрольній території.
«Немає такої платформи, такого ресурсу, де я міг би отримати всю максимально можливу інформацію. Все доводилось шукати самостійно. Було таке відчуття, що рухаєшся наосліп у всьому цьому», — говорить хлопець.
За словами Сергія, були такі випадки, коли відповідальні чиновники мали менше інформації про те, як вони мають діяти, ніж сам хлопець.
І це підсвічує тотальну проблему, яку за 11 років війни досі не подолана – величезні плями в комунікації з людьми на ТОТ.
Нам у Relocated Media Cluster – платформі, створеній для підтримки й розвитку незалежних редакцій, які були змушені виїхати з прифронтових і тимчасово окупованих територій, але продовжують працювати, – інколи здається, що ми багато пишемо, багато розповідаємо, намагаємося бути відкритими й приділяти увагу проблемам мешканців окупованих територій. Та насправді вони часто не бачать згадок про себе в українських медіа, не отримують чітких сигналів і не відчувають своєї присутності в українському інформаційному просторі.
Читайте також: Що робить Росія з українськими дітьми на окупованих територіях
Сергій виїхав ще до повномасштабного вторгнення і каже, що тоді це було складно. Тепер, запевняє він, зробити це значно важче.
Навіть у 2024 році блокування українських ресурсів на тимчасово окупованих територіях ще не було таким жорстким. Якщо людина хотіла отримати доступ до української інформації, це було можливо. Тепер мало того, що складно – так і в офіційних каналах комунікації – на кшталт релокованих ОДА та інших, взагалі немає інформації, адресованої мешканцям окупованих територій.
Ця розповідь нагадала мені про новину, яку уряд поширив на початку червня – річний експериментальний проєкт. Йдеться про посвідчення особи, які українські дипломатичні установи оформлюватимуть людям віком до 35 років, що хочуть виїхати з тимчасово окупованої території на підконтрольну Україні. Документ видаватимуть безплатно. Для дітей до 16 років звернення мають подавати батьки або інші законні представники.
Це дуже хороша ідея. Однак поза увагою залишається те, з чим стикається дитина, яка виїжджає на підконтрольну Україні територію. Особливо – якщо без батьків. Перше — вона не може швидко оформити паспорт. Це займає два-три місяці. Увесь цей час дитина має десь жити і щось їсти. І в неї немає грошей — це друга проблема. Третя проблема полягає в тому, що дитина не може влаштуватися на роботу, щоб ці гроші заробити, тому що в неї немає паспорта. І це таке замкнене коло, з яким стикаються підлітки, які наважуються на відчайдушний крок. Бо саме так зараз виглядає дорога з окупації на підконтрольну Україні територію.
Тому я вважаю, що цей експеримент уряду, на додачу до чинної президентської програми з повернення дітей, дуже потрібні. Ми поки що не знаємо, як саме експеримент працюватиме, і зможемо оцінити його результати згодом.
Найкраще, що сьогодні може зробити уряд України для людей в окупації, — це допомагати дітям виїжджати звідти. Однак держава має міркувати одразу кількома категоріями: поінформувати, достукатись – дати змогу виїхати – забезпечити максимально комфортну, тривалу адаптацію на новому місці для старту в нове життя.
