Четвертим будеш?

Міф про те, що українська політика пласка й стоїть на трьох китах – БЮТ, НУ–НС, ПР – остаточно розвінчано з приходом фінансово-економічної кризи. Власне, довіра до «святої трійці» падала ще до кризи – цьому сприяли нескінченні чвари, взаємні звинувачення, взаємознищення різних гілок влади, а головне – нездатність ключових гравців до співпраці навіть перед лицем кризи.

 

Якщо порівняти результати виборів 2007 року, температура народної любові до них знизилася на 30%, а в декого і втричі: з 34,4% у 2007-му в Партії регіонів до 21,5% (дані за березень 2009-го від Центру Разумкова), у БЮТ – з 30,71% до 20,3%, найбільших втрат на електоральному полі зазнала «Наша Україна – Народна самооборона» – 14,15% у 2007-му проти нинішніх 4,1%. Повернутися до позицій минулих виборів усі три сили вже не в змозі. Це дає підстави для появи нових політичних проектів, які можуть узяти не лише планку НУ–НС, але й БЮТ чи «регіонів». Зокрема, якщо вірити все тим же опитуванням, гіпотетичний блок екс-спікера Верховної Ради Арсенія Яценюка буквально дихає в спину головним політичним гравцям. За ще не створений блок ім. Яценюка готові проголосувати понад 10%. Претензії охопити національною ідеєю протестний електорат має також екс-міністр-оборонник Анатолій Гриценко. А окрилений тернопільським результатом Олег Тягнибок відверто заявив, що претендує і на президентське крісло, і на 7-від­сотковий результат у Верховній Раді.

 

Однак, усі ці оцінки, наміри та перемоги поки залишаються «віртуальними».

 

Реальнішим є інше – готовність виборців до приходу нових лідерів, нових проектів.

 

 

Інша річ, що протестні настрої не є однорідні. На промисловому Сході ставлення до Партії регіонів хоч і охололо, проте молодих тут не шанують. Нелегко знайти представника нової хвилі Донецька чи Луганська, який міг би кинути виклик, наприклад, Вікторові Януковичу. Потуги «нового лівого» Василя Волги не пішли далі 1% рейтингу. Один із найодіозніших політиків Донецька – москвофіл Микола Лев­ченко, відомий епатажними цитатами у стилі Жиріновского, – також не тягне на постать загальнодержавного масштабу.

 

Запит на нових простежується переважно на Заході та в Центрі – постпомаранчевих регіонах. На думку політологів, колишні прихильники Ющенка більше заряджені на зміни. Схід же, як і в 2004-му, відстає в політичному часі.

 

Важко підрахувати, скільки з 50–60% українців, незадоволених нинішніми політиками, готові голосувати за нове обличчя. Не виключено, що частина з них уже не хочуть бачити ані нових, ані старих і готові голосувати проти всіх. Але, на думку політологів і соціологів, понад 30% готові замінити новими обличчями героїв 2004-го – Юлію Тимошенко та обох Вікторів – Ющенка та Януковича. Натомість – пропозиція нових лідерів мала.

 

Кого хоче бачити народ? Альтернативу виборці більшою мірою пов’язують із молодими, активними та незаплямованими. Як і в попередні роки, запит на обличчя – люди, як правило, не вслухаються в програмні партійні документи.

 

Що стосується ідей. Приміром, на думку політолога Павла Жовніренка, поворотною ідеєю для нового проекту можуть стати державницькі ініціативи щодо виходу з економічної кризи. Бажано з наочними результатами. На «ура» пройдуть соціальні пропозиції. В умовах безробіття, безгрошів’я, зневіри по­вертають свою актуальність гасла Майдану – щоправда, без помаранчевих стрічок. «Бандитам тюрми!», «Закон – один для всіх!», «5 мільйонів робочих місць» – ці постулати ідеально підходять під «антикризові» програми – економічні й виборчі.

 

«Криза загострила почуття в українського виборця. Я не виключаю, що деякі нові ідеї, деякі нові проекти можуть у таких умовах поширюватися ще швидше, ще яскравіше, ніж вони розвиваються в мирний політичний час. Шанси для сильних молодих політичних проектів можуть зрости, якщо вони встигнуть продемонструвати результат», – прогнозує Жовніренко.

 

 

Щоправда, не варто покладати багато надій на нову генерацію – мовляв, прийдуть молоді, й усі наші проблеми як рукою зніме.

 

По-перше, нові політики часто – носії старих проблем. «Так, вони професійні, освічені, володіють іноземними мовами, досягли зрілості вже в незалежній країні. Проте люди, які починали політичну кар’єру в ­напівкримінальних умовах, завдяки напівкорупційному бізнесу вже заражені давніми хворобами. Тому їм часто притаманні такі риси, як прагматизм на межі цинізму, гнучкість на межі з безпринципністю», – оцінює нове покоління політолог Фесенко.

 

По-друге, саме поняття генерації в українських реаліях досить умов­не. Варто глянути на строкатий список впливових 35-літніх політиків – Яценюк, Левченко, Тягнибок, Волга, Довгий, Льовочкін, Кислинський – це когорта людей, які мають різні ознаки й різну мету.

 

Умовно цих політиків можна поділити на три течії. Ліберальна в образі Арсенія Яценюка. Радикальна в усіх її іпостасях – починаючи зі «Свободи» Олега Тягнибока й закінчуючи Миколою Левченком, а також представниками анархічних настроїв. І нарешті бізнес-течія, зразком якої є команда київського мера Леоніда Черновецького. Ці люди сприймають владу як золоте теля. До народу ж ставлення – як до найманих робітників. Ця категорія, як засвідчив київський досвід, вписується в модель спілкування з виборцями через «масло-гречку».

 

Третє – найголовніше. Чого чекати від молодого покоління в часи, коли країні вкрай потрібен ефективний господарник? Найвідоміші реформатори ХХ ст. – Аденауер, Черчілль, де Голль, Тетчер – не належали до молодої еліти, а були досвідченими політиками-держав­ни­ками.

 

На стадії підйому наразі лише три нові політичні проекти – Яценюка, Тягнибока і Гриценка. При цьому йдеться поки що про особисті успіхи лідерів. Директор центру соціальних досліджень «Софія» Андрій Єрмолаєв нинішній успіх Арсенія Яценюка (найбільший з-поміж трьох нових облич) пояснює його медійною активністю. Яценюку, як і інтелектуалові Гриценку, треба вирости з інформаційного феномену в політичний – створювати загальнонаціональну партію, команду з дієвих соратників. Інакше проект буде похований як подібний феномен «Народної самооборони» Юрія Луценка. Шанси Тягнибока теж ситуативні, пов’язані з кризою політичних проектів націонал-па­тріо­тичного спрямування – стагнація НРУ, зволікання довкола правиці, криза в «Нашій Україні».

 

Проте, поява нового потужного політичного гравця в перспективі одного-двох років малоймовірна. Якщо пройдуть дострокові вибори, перерозподіл протестних голосів відбудеться на користь тієї «старої» політичної сили, яка зуміє омолодити свій імідж новими кадрами.