Ріхард Герцінґер політичний колумніст, Берлін

Червоний рівень небезпеки

Опінії
10 Лютого 2022, 12:42

Вони використовують глобальну увагу до цих подій, щоб продемонструвати всьому світу свої позірно ідеальні організаційні здібності, а отже, й гадану перевагу власної системи панування над ураженим кризами західним лібералізмом. На руку їм водночас грає те, що Міжнародний Олімпійський Комітет, а також інші великі міжнародні спортивні федерації, тепер перетворилися на поступливих і, схоже, нескінченно корумпованих поплічників їхніх авторитарних владних амбіцій.

Результат зустрічі з Сі для Путіна вартий уваги: Пекін тепер цілком офіційно підтримує ревізіоністські плани російського лідера щодо переформатування Європи відповідно до вимог Кремля, які включають виведення НАТО зі Східної Європи, а також кінець присутності США на цьому континенті. Також можна припустити, що комуністична автократія Сі дала згоду мафіозному режимові Путіна на його можливий швидкий напад на Україну. Якщо це справді станеться, то, звісно, лише після закінчення Олімпійських ігор. Інакше китайський лідер дуже образився б на свого російського колегу, якби той вторгненням відвернув міжнародну увагу від китайського пропагандистського шоу. Але Путін, імовірно, дуже добре розуміє ставлення Сі до цього питання. Адже його ненависть до української Революції гідності на Майдані незмірно зросла власне через те, що вона досягла свого піку одночасно з його Олімпіадою в Сочі 2014 року, і цим кинула тінь на блиск кремлівського правителя.

Читайте також: Політика «великих просторів»

Цілком можливо, що обоє автократів навіть узгоджуватимуть свої поточні плани агресії: захоплення Тайваню Китаєм і повернення України в російську сферу впливу. Адже відомо, що одночасні військові дії обох держав або їх узгодження в часі поставили б Захід перед подвійною проблемою адекватної реакції на них.

Західні політики й аналітики довго віддавалися ілюзії, що традиційні геостратегічні суперечності між Москвою і Пекіном рано чи пізно призведуть до їх протистояння. Деякі експерти навіть трималися за уявлення: Путіна можна переконати, що його співпраця з могутнім Китаєм урешті суперечить російським інтересам і що їх краще можна обстояти в конструктивній співпраці з Заходом.

Результат зустрічі з Сі Цзіньпіном для Владіміра Путіна вартий уваги: Пекін тепер цілком офіційно підтримує ревізіоністські плани російського лідера щодо переформатування Європи відповідно до вимог Кремля​

Такі міркування тепер мають бути остаточно поховані як небезпечне видавання бажаного за дійсне. Можливо, колись обидві авторитарні держави знову накинуться одна на одну, як це було під час розколу між радянським і китайським комунізмом. Але це станеться лише після того, як режими в Пекіні та Москві досягнуть своєї спільної стратегічної центральної мети: знищити західні демократії та базований на їхніх цінностях міжнародний порядок. Адже поминаючи будь-які реальні чи потенційні економічні й геополітичні конфлікти інтересів, режими Сі та Путіна націлилися на Захід з його «руйнівними» демократичними правами й індивідуальними свободами як на свого абсолютного головного ворога. Оскільки вони понад усе бояться заразливої сили цих цінностей свободи, то не заспокояться, доки не задушать їх по усьому світу.
Надалі західні політики й коментатори також мають відмовитися від фрази, що «нової холодної війни» слід уникати за будь-яких обставин. Антизахідна війна автократів з Пекіна й Москви триває повним ходом, навіть якщо зараз вона ще ведеться передовсім на рівні гібридних операцій, кібератак і дезінформаційних кампаній. Але зважаючи на їхнє інтенсивне озброєння, недалекий той день, коли вони більше не уникатимуть прямої військової конфронтації з Заходом.

Читайте також: Незмінна нерішучість

У певному сенсі ця нова вісь автократів — навіть ще більша екзистенційна загроза для західних демократій, ніж колись комунізм. Адже, хоча тоді п’яті колони радянської імперії й глибоко проникали в інституційні механізми західних демократій, було все ж відносно стабільне громадянське Ядро. Воно значною мірою було резистентне до спокус комуністичної ідеології через страх установлення колективістської економічної системи радянського типу. Однак сьогодні автократичні вороги ліберальної демократії виступають супроти західних еліт передовсім не як ідеологічні противники наявних суспільних відносин, а як особливо вигідні ділові партнери. Тому небезпека того, що вільні суспільства зсередини вихолостять корупцією, виразно зросла.

До того ж західні суспільства дедалі більше виявляються зсередини політично, соціально й культурно розірваними. Жити у відкритому суспільстві — це також мусити відмовитися від остаточних певностей і простих відповідей на складні питання сучасності. Але в міру зростання економічної і соціальної непевності у великої частини західного населення також зростає прагнення авторитарного керівництва й безсумнівних планів. Це відчиняє двері в серце вільних демократій моделям китайського та російського автократичного правління. Тому стратегічна угода між Сі Цзіньпіном і Владіміром Путіним у Пекіні означає для них червоний рівень небезпеки. 

102