Так би мовити, «анти-Антимайдан», бо протестанти, які починали з обурення подорожчанням пального на 3,5 євроцента (≈ 1 грн) за літр, а продовжили підпалюванням машин і биттям вітрин, навряд чи гідні називатися Майданом — так, гопота, тим більше що до того ж там активно засвітилися промосковські й просто московські агенти. Що ж до «захисників інституцій», як вони самі себе назвали, то ніхто не звозив їх автобусами, їм не розсилали рознарядки по держустановах, вони прийшли так само стихійно, а дехто крім шалика начепив ще й червону шапку — натяк на «фригійський ковпак», частину державного герба й символ республіканської Франції.
Коли йдеться про настрої європейців, ми чомусь схильні чути лише крайніх — або правих, або лівих. Ось щойно в британській The Guardian з’явився колективний лист під назвою «Ідея Європи в небезпеці». Автори — Леві, Кундера, Рушді, Єлінек, Памук (!!!) — лякають, що, коли Європа відмовиться від колективного самоусвідомлення й повернеться до своїх національних ідентичностей, її негайно захопить Росія. «Такі абстракції, як «душа» та «ідентичність», часто існують лише в уяві демагогів», — стверджують вони. Небезпека реальна: на травневих виборах до Європарламенту мають шанси перемогти представники правих популістів, які поодинці справді надто швидко знаходять спільну мову з Кремлем. Проте шановані інтелектуали уникають визнання того, що «нові» європейські націоналісти є лише реакцією на колективну безвідповідальність кожного з цих інтелектуалів, які нехтують соціальними та культурними реаліями. А реалії такі, що «душа» та «ідентичність» не такі вже й абстракції.
Американський неоконсерватор Пол Ґотфрід, автор книжки «Дивна смерть марксизму: європейські ліві в новому тисячолітті» («The Strange Death of Marxism: The European Left in the New Millennium», 2005), стверджує: для тих, хто хоче створити новий світовий порядок, відмова від нації — найважливіша умова «руйнації старого світу» як кінцевої мети. Але якщо ви відмовилися від одного типу спільноти, то вам нав’яжуть інший. Той, хто вважає, що замість нації прийде окремий індивід і його свобода процвітатиме, глибоко помиляється. Після відмови від нації різко падають індивідуальні цінності й різко зростають цінності групові, більш архаїчні… На місце вдаваної національної архаїки й замкненості приходить справжня архаїка кварталів.
Читайте також: Імітація причетності
Ідеться передусім не про політику (хоча куди ж вона подінеться?), а про цінності. Надзвичайно приваблива, на перший погляд, ідея мультикультуралізму небезпечна насамперед тим, що сприяє ерозії нації та громадянського суспільства, розколюючи їх на культурні, релігійні, мовні громади й жодним чином не підштовхуючи до інтеграції. Такий штучний поділ — ніякий не постмодерн, а звичайнісінький домодерн середньовічного зразка. Глобалізована (кажучи точніше, континенталізована) влада спілкується з територіальними та культурними громадами через голову національної держави, підтримуючи їх і сприяючи їхній ізоляції ззовні й терору колективної думки всередині. Усі, хто бачить таку небезпеку, оголошуються захисниками буржуазного ладу, колоніалізму, нацизму, сексизму й бозна-якого ще -ізму. Враховуючи новітні європейські тенденції вибухового збільшення кількості мігрантів, позбавлених навичок соціальної взаємодії у великих спільнотах, це призводить до зростання саме примітивних, архаїчних форм узгодження інтересів і прагнень. Такі форми давно відомі й вивчені: плем’я, каста, громада (у вузькому значенні), квартальна банда. Єдиний можливий їхній продукт — це що? Правильно, гопота! Ну а маніпулювання примітивними мікроспільнотами та використання їх у своїх цілях — питання грошей і не більше. Здогадайтеся, кому це під силу й кому це вигідно?
Читайте також: На роздоріжжі простих шляхів
Неомарксисти, які втратили підстави ділити людство на буржуа та пролетарів через фактичне зникнення останніх, знайшли собі новий об’єкт для захисту, про який їх ніхто не просив. Вони тепер нібито виборюють права нащадків колоніальних рабів, а насправді консервують їхню відсталість, економічну та соціальну безпорадність. На щастя, не вся Європа думає й відчуває саме так. Дехто вдягає червоні шапки.
Для нашої країни ця суперечка має не таку вже академічну цікавість. Я лише пропоную накласти описану сітку координат на українські реалії, додавши власні залишки архаїки в економіці та соціальних відносинах… Ото ж бо!