З Олександром Жовною, невдатним кінорежисером, мене замирив Олександр Жовна – вправний письменник. Не мудруючи, свою прозу він тематично засновує на двох одвічних темах – кохання й смерть. Оригінальність автора полягає в тому, що сьогодні, на попелищі постмодернізму, він, здається, не помічає не лише решток згарища, але і його ароматів. Назва збірки оповідань і повістей «Її тіло пахло зимовими яблуками» напрочуд влучно відображає цю тенденцію. Від класики – й чиста літературна мова його персонажів, в якій де-не-де прорветься в п’яному крикові міцне слівце чи майне тінь суржику. Прийом виправданий, адже Жовна – з «інженерів людських душ» і «співців маленьких людей». У книзі їх так багато й всі вони настільки різні, що разом утворюють ту спільноту, котру ми іменуємо «український народ», але до якої себе не так часто зараховуємо, віддаючи перевагу концептові громадянина чи суспільної одиниці. А народ, як переконує літератор, попри катаклізми, перевороти, війну і мир, мало змінюється – ментальність не продаси. Як і колись, змиває дівчина з себе в ніч проти Петра і Пав лаластовиння, а дід– випадковий свідок – щиро дивується відсутності русалчиного хвоста. Пихатий син проганяє з «гóрода, де його всі знають», матір. Буденно помирають старі й малі, в кращому разі немарно звікувавши життя. Та й хто скаже, де прокладено межу тієї недаремності? За кожною страченою долею – драма, яка на папері може виглядати трохи сентиментальною, застряглою на рівні проблем надцятирічної давнини, але емоційно вона таки чіпляє.