Відразу хочу попередити шановне панство, що цей матеріал буде трохи з мемуаровим ухилом. Ну, скажімо так, трохи більше мемуаровим, ніж попередні. Якщо комусь не вгодив, щиро прошу вибачити. Ну вйо.
Шоубізнесовий грааль
Рік одна тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий. Усі прогресивні лабухи України того часу завмерли в очікуванні. Як повістки до війська з рідного райвійськкомату, потроху надходять спеціяльні папірці, що сповіщають щасливих адресатів про те, що так, алілуя, ворота музичного раю під назвою «Червона рута-97» для вас відчинено. До цього всіма обласними центрами апостоли фестивалю проганяли крізь чистилище вокально-інструментальних грішників і праведниць фанерних від попси усія країни.
Ще ніхто толком не знає, яким буде те дійство. Але ті щасливці, що їх минулого разу вже забирали на досліди в те шоубізнесове НЛО, розказують неймовірні речі. Про світло… Ми бачили світло… і комбіки Marshall! Справжні, автентичні… З таким білим написом на дермантиновому тлі… От зі словом «автентичні» я трохи погарячкував. Його фестивальні неофіти вивчать трохи пізніше. Те слово буде прапором фестивалю. Автентичний, автентика… Скільки разів цей термін звучав з уст оргкомітету, не знає ніхто, але точно частіше за всі інші слова. Включно зі словами «Червона» і «рута».
Але то потім. Поки що молоді рокери зачаровано слухають розповіді бувалих про фірмові Marshall і звук, який ті видають. КУрча! То ж фірма! Комбарі, як у кліпах всяких Guns N’Roses. І ти, смертний, зможеш штекер свого шнура, на одному боці якого якийсь Орфеус, чи Музіма, чи Діамант, увіткнути в ту маленьку дзюру великого комбаря Marshall! ТО як перший секс… Входіт і виходіт… Уже заради цього треба рвати пазурі на той фест.
Читайте також: Від "Території" до "Перлин"
Але то ортодокси. РОкери, що неухильно слідують догмам та основам стилю. Патли, чоботи-козаки, косуха.
А нове на той час покоління вже отруєне The Prodigy… «Firestarter», «Breathe»… То вам не Доктор Албан якийсь…
Це з одного боку. А з другого — дядько, який конструював людей, дав нам очі, вуха й мозок. І цей троїстий союз вказував на те, що червонорутівська таємна ложа опікується на тому етапі практично тільки тим, що вони звуть танцювальною музикою. Рокери — це, звісно, добре. Трушно. Бодро. Енергійно. Але де вони діваються після фестивалю? Розповзаються по підвалах у режимі реверсу. Підвал — потяг — фестиваль і фестиваль — потяг — підвал. А от «танцюни» з минулого фестивалю не вилазять із ящика. ТОбто що? ТОбто вони зірки. Звйозди. Про них пише «Молодий Буковинець». Їхні пісні звучать на «Промені». ВУЗВ, «Шао? Бао!», XL Кравчук, «The ВЙО», врешті-решт! Звйозди і всьо тут. От він. Рецепт щастя. ШОубізнесовий грааль! Треба мімікрувати в попсарів-танцюристів. Терміново. Тим паче після The Prodigy, NIN та інших Apollo 440 то вже не видається таким ганебним…
Народження мема
І панєслась!!! Рокери кинулися в експерименти. Хтось освоювати якісь дивні комп’ютерні програми, що давали змогу творити щось подібне до музики, хтось шукати чаклунів із клавішами 80 левелу типу Yamaha psr-32. А дехто навіть достукався до локальних студій звукозапису й вимутив правдами-неправдами фанери в тамтешніх аранжаторів. Шляхи в цієї братії були різні, але їх об’єднувало те, що всі вони, якби не «Червона рута», грали б і далі хто гранж, хто панк, хто хеві-метал. Більша частина колег так і робила. Але не найпрогресивніші. ТОбто найхитропопіші.
Квазіхитропопі проривались іноді й у двох номінаціях одразу. Рок і танцювальна музика. Наприклад. Ага. Знавці прислів’я про кошик і яйця…
Листи щастя. На відміну від справжніх епістолярних творінь, що звуться листами щастя, ті папірці не треба було копіювати й розсилати іншим людям. Лист щастя від «Рути» треба було зберігати. Берегти як зіницю ока. Це була й охоронна грамота, й індульгенція для пропуску пар у виші, й практично підписаний чек для отримання яких-не-яких кількох гривень у місцевих чиновників від культури. Такі листи отримали практично всі претенденти. Але тільки представників так званого жанру танцювальної музики масонська ложа Великого Архітектора Рути призивала у своє лоно завчасно.
Читайте також: Старт шоубізу
Причесати. Це якщо описати одним словом, навіщо фестиваль смикав, переважно студентів, посеред навчального року. Причесати. Трохи уніфікувати. Надто авангардних опопсити. Попсово-естрадних окультурити. А особливо дрімучим показати, що окромя Алли Борісовни Пуґачьової та Іріни Алєксандровни Алєґрової є й інша музика. Чесно-чесно! Там, на захід від України, є життя! І воно насправді навіть цікавіше, бурхливіше, ніж на схід від нашої держави. Водночас особливо палким прогресистам теж варто було пояснити, що середньостатистичний українець трохи-трохи не доріс до стилістики кліпів NIN… І якщо хочеться покататися на паровозі вітчизняного шоу-бізнесу, то варто дещо попуститись і додати в похмурі нотки нойзового індастріалу трохи танцювальності «Ласкавага Мая»… Трохи. Треба.
Ну й автентики додати… Автентика. Слово-прапор «ЧЕрвоної рути‑97»! Із тим словом носився весь оргкомітет. Його повторювали де треба й не треба. Автентика.
«Ви граєте такий дуже страшний нойз? Це добре. Але додайте автентики». «Яка мелодійна попсова пісня. Практично хіт! Але треба додати автентики». Видно, дуже вже те слово припало до смаку рутянам. Під автентикою адепти «Рути» мали на увазі виключно фолькову традицію. Виключно! ТОбто оригінальну народну творчість. У цьому випадку музично-поетичну. Бо додати до брейкбіту постоли… Гм. У принципі, можливо. Але нелогічно. Хоча постоли — то чиста автентика…
Нє. Ніхто не заперечує, що рідний фольклор треба знати — любити — шанувати. Треба. Категорично. І коли ти його знаєш і любиш, то він сам впливає, вплітається у твою творчість. Але на те часу не було. У голови чи то зросійщених-зсовйєтщиних, чи то західноорієнтованих-урбанізованих митців треба було вкласти терміново «пісні батьків-дідів»… ТОбто додати автентики! Автентика, автентика й ще раз автентика!
Випробування побутом
ОТже, школа-майстерня фестивалю «ЧЕрвона рута». Інкубатор майбутніх зірок. Інтернат. За великим рахунком суперова й дуже правильна ідея. Привезти завчасно потенційних зірок до столиці. Подивитися на них, оцінити масштаби катастрофи. І трохи, як уже писалося, причесати.
У різних матеріялах, офіційних і не дуже, то все добре описується. І залучення найкращих фахівців, і просвітницька місія… І ти в думках собі малюєш уроки вокалу й хореографії, роботу на студії… Студія обов’язково як у буржуйських кліпах. І то все як у кіно на прискорці, день у день вокал — хореографія — студія, щоб у фіналі вийшов такий собі естрадний Рембо… І з такими галюцинаціями митці вирушали до столиці. Плацкартними вагонами на полицях без матраца та білизни до мрії!
Перше, з чим стикався учень, студент, слухач (не знаю, як правильно назвати клієнта школи-майстерні), — це гуртожиток. Ну треба ж десь жити майбутнім Елтонам Джонам. Гуртожиток. Не так щоб потенційні Майкли ДЖексони не знали, що таке общага. Більшість із тих общаг і приїхала, але гуртожиток школи-майстерні-97 був аж надто спартанським. Захований у нетрях на межі промзони, спального району та приватного сектору на саменькій околиці столиці, він був таким суворим, що звідти повтікали навіть таргани. А майбутні суперстари виходили на кінцевій станції метро, заштовхувалися в жовтий автобус-гармошку-скотовоз і старанно рахували 12 чи 13 зупинок, аби вийти там, де треба… І найгірше, ну на той час так здавалося, — це не обшарпані стіни й продавлені ліжка, а відсутність кухні. Її не було як опції. Відповідно на тлі тотального студентського безгрошів’я проблема де пожерти стояла дуже гостро. І перший крок до вершини шоу-бізнесу полягав у тому, аби не здохнути з голоду. Це при тому, що сухпай був. Студенти ж. Але їсти сухі макарони якось некошерно…
Читайте також: Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?
Друзі. Це люди, які призначені для того, аби вас витягувати з усіляких халеп. Так і цього разу. Друзі друзів добрих друзів люб’язно прийняли пілігримів у прекрасній, просторій, світлій столичній орендованій однушці, на якій була кухня! І дозволили скористатися прекрасним девайсом — газовою плитою. Таким чином був відварений увесь макаронний сухпай. Відварений, промитий, перекладений одразу в три целофанові пакети. У такому вигляді макарони висіли за вікном общажки, що було практичним замінником відсутнього холодильника, і в міру надобності діставалися й грілися вкупі з тушонкою. Грілися на прасці, яку привезли дівчата із сусідньої кімнати. Дай їм Боже здоровля за такий подвиг.
Школа-піонертабір
Паралельно з налагоджуванням побуту відбувалася розвідка столичного шоу-бізнесового плацдарму. Так, ніби щоб показати, що тут вам не там, це столиця, трєпєщітє, неофіти, у перший же візит до дирекції фестивалю довелося зіткнутися з покійним нині Миколою Мозговим. Він зайшов до ліфта так, ніби там більше нікого й не було. Дублянка до підлоги. Глиба.
ОТ що-що, а пієтету до творчого доробку Миколи Петровича молоде покоління включно з автором не мало ні на йоту. Інша музика, інші кумири. Та все одно. Дядько, якого ти бачив лиш у батьківському Рекорді 305, раптом заходить із тобою до ліфта. Красіво. Серйозно. Внушає…
Школа. Як і в будь-якій школі, мають бути уроки. І вони були. Згідно з планом із десяток на кожну дисципліну, по факту по одному. Або нафік-нафік. Яка хореографія??? Навіщо цим йолопам хореографія, якщо вони просто скачуть, як пацієнти психдиспансеру, яким фельдшер засадив голку в сєдаліщний нерв. Тому хореографія закінчилася не почавшись. Маститі хореографи глянули на ті конвульсивні рухи й постановили: перфектно! Краще вже не зробиш. Приблизно така сама історія була з вокалом. Хоча якісь елементарні прийоми знадобилися б і притрушеним панкам, аби вони потім не задихалися під час виступів, не вміючи тримати дихалку, і не співали мимо мікрофона. Але всі ми люди. І, певно, викладачі мали чим зайняти той час, що звільнився.
Читайте також: Нова музична географія
Ще були касети. З найпрогресивнішою, на думку оргкомітету, музикою. Західною. Яку нормальні митці й без них вже давно переслухали. І записи фольку. Який довелося чесно прослухати, аби зрозуміти, що мало що вдалося зрозуміти. Надто автентично…
Продюсери. Ще були продюсери. Такі собі піонервожаті. За кожним було закріплено пару-трійку юних дарувань, якими вони мали б опікуватися. Все як у взрослих голлівудах… І продюсери старалися. Їм самим варто було б пройти якусь школу-майстерню, але всі вчилися на ходу й одне на одному.
Що насправді було зроблено. Фізично. Матеріально. Це нові фонограми. Бо старі були трохи неформатні. Деякими можна було лякати дітей на сон грядущий. Плюс додати попсовості, плюс додати семпльованих сопілок-цимбалів-бандур. Бо автентика… Робилося то все в столичних студіях, які в уяві були всі красиві, світлі, облицьовані отими гіпсовими плитами в дірочки… А насправді студії виявилися підвалами, затягнутими ковроліном, і на справжні студії з кліпів МТВ схожими не були ні грамулечки. РОбилися фанєри переважно ночами. Принаймні три конкретні фонограми для одного конкретного гурту. За всі фонограми не скажу. Дуже може бути, що деякі аранжатори працювали цілодобово. Наприклад, автор безсмертного «Сірка» ВАсиль Ткач узагалі ударник шоу-бізнесової праці, видав на-гора 34 пєсні й аранжування для «ЧЕрвоної рути-97»! Стаханов синтезаторів і протулзових наук пєрєдовік!
Інші аранжувальники, певно, мали якісь свої основні роботи, а фанєри юним дарованіям — то було діло десяте. Халтура. Підробіток. Але яка різниця. Вночі то й вночі. Фанєрки вийшли добротні. Місцями попсові.
Шмотки. У це важко повірити, але фестиваль того року вирішив взятися за зовнішній вигляд своїх конкурсантів. Ну зрозуміло, що не всіх. Обраних. Адептів танцювальної музики… Для того були до штату введені стилісти. Стилісти намагалися з тих шмоток, що були в майбутніх звйозд, і тих, на які були виділені якісь гроші, зліпити образи. Що з того вийшло, можна запросто зрозуміти, передивившись фестивальне відео. Як на мою абсолютно суб’єктивну думку, вийшло не ідеально, але краще, ніж на будь-яких фестивалях раніше! Стильно, модно, молодьожно! Респект їм!
Cтилісти — балетмейстери — дизайнери
По факту. Школа-майстерня дала можливість: 1) сачканути з пар; 2) познайомитися з купою народу; 3) подивитися хоч одним оком, як працює наш шоу-бізнес; 4) зробити попсові фанєрки. Усьо. Далі тільки успіх. Слава, гроші, повні зали, фанатки, номери люкс у готелях, а не оце все — койки, зойки, засцяні матраци.
Чи відчували юні дарування себе якимись особливими, обраними, з якими носяться, бавляться? За себе скажу: ні. З однієї простої причини. Не було з чим порівнювати. Здавалося, що все саме так і має бути. І що завжди так було на цьому фестивалі. А може, навіть гуртожиток під час школи-майстерні минулого фестивалю був трохи кращим…
Але вже під час імпрези в Харкові приходило розуміння того, що таки так, танцювальна музика й конкурсанти з тієї номінації трохи рівніші поміж усіх рівних. Трохи краще жили, у трохи кращих готелях. Порівняно з тими самими хрестоматійними рок-музикантами. На додачу ще під час школи-майстерні весь оргкомітет із недосяжних архангелів якось так поступово перейшов до категорії високоповажних знайомих. І можна було запросто зайти, наприклад, до фінансових богинь і вициганити п’яток спонсєрских чоколядок, яких, так видавалося, в оргкомітету був нескінченний запас.
Спонсєри. Чи не вперше, і так бачиться, що тільки того разу, у фестивалю були одразу два потужних баблодавці. ТОбто спонсєри. Чоколад і мєгамонстр зі світу газованих напоїв. А це означало що? Що у фестивалю з’явилися фінанси. І здавалося, що тих фінансів було, як чоколядок у фінотдєла, незмірно, незліченно.
Ще не було центральної сцени на найбільшому в Ойропі майдані, ще не приїхали зірки на гала-концерт, а вже було видно, що фестиваль у чоколяді. У чоколяді й у колі.
Кількість персоналу. Порівняно з попередніми чи іншими фестивалями, де оргкомітет — це троє-четверо людей плюс режисерська група, ну журі й ведучий, на цьому тусила величезна кількість персонажів. На додачу до оргкомітетської братії продюсерський корпус. Повним складом прибув до Харкова. Поселення, харчування… Зрозуміло? Так? Стилісти теж повним складом прибули на фестиваль. Звісно, виникає запитання: навіщо??? Шмотки майбутнім зіркам підібрано, образи створено. Гонорар у кишеню — і гуляй. Але ні. Перукарі, візажисти. Тут зрозуміло. Краса потребує жертв. Зокрема, і фінансових… Балети. Полк балетів був цього фестивалю. Принаймні так видавалося. А балети — штука недешева. Це і люди, і постановки, і костюми… Але хто на те зважав… А ще світло, сцена, звук, журналісти… Молоді дизайнери одягу! Мало не забув про таке дійство в межах фестивалю! НЕ зовсім зрозуміло, якого рябого музичний фестиваль зайнявся ще й показами мод… Просто комплекс месіянства? Просвітницьке ярмо? Бажання об’яти необ’ятне? Чи все одразу. Може, нелогічно, але по факту кльово. Бо де б ще все младе прогресивне українське людство здибалося, перезнайомилося…
Загалом складалося враження, що фестиваль окупував усю центральну частину славного міста Харкова. Усі готелі були заселені рутянами. Місто в місті.
Проживання, добові, гонорари… Гроші лилися рікою.
Читайте також: Закордонні голоси. Співати українською на Заході
Навіть відбіркові концерти були кайфово оформлені. Стильні декорації. Якісь намагання створити прецеденти авангардовості, загадковості, психоделічності… Щоразу нові ведучі. Модно. Дорого. Красиво. І тут я хотів би те все проілюструвати ефектним фото. Наприклад, фото дивного чувачка, який у шоломі віртуальної реальності літав на чомусь схожому на операторський кран і декламував чи то авангардову поезію, чи то поетично-героїнову маячню. І це все на тлі психоделічних візерунків на екранах… І що??? Я взагалі майже не знайшов якісних фото з того фестивалю. Якісь скани з відео на YouTube… Так, ніби фотоапарати винайшли вже 1998-го. Прикро…
Виконавці. Конкурсанти. На першому етапі особливо роззиратися довкола не мали ні часу, ні натхнення. На думці було одне: пробитися до фіналу. Обскакати конкурсантів-конкурентів. А у фіналі всі блага: телевізійна трансляція, виступ на центральній сцені, участь у гала-концертах… І врешті шлях широкий, зірковий, шоубізнесовий. А що для того треба? Треба було як мінімум кайфово відлабати… Як у таких випадках пишуть, «далі буде».