Червона мрія Симоненка

Петро Симоненко балотується на посаду глави держави втретє. Десять років тому лідер Компартії України впритул наблизився до президентського крісла: ви­йшов у другий тур виборів, але програв Леонідові Кучмі.

 

На нинішні перегони Симоненко висувається від Блоку лівих і лівоцентристських сил (КПУ, Союз лівих сил Василя Волги, партія «Справедливість» Станіслава Ніколаєнка і СДПУ(о) Юрія Загороднього). Головний комуніст країни не лише заручився підтримкою колишніх соціалістів Ніколаєнка і Волги, а й зазіхнув на ідеологію (і, звісно, електорат) сусідів по політичному спектру. Як «альтернативу диктатурі кримінального капіталу, безправ’ю та культурній деградації» він пропонує вже не комуністичні, а соціалістичні ідеали і обіцяє у разі перемоги на виборах-2010 повести Україну «новим соціалістичним» курсом. Однак, попри ці спроби модернізації підходів, передвиборче гасло лідера комуністів просто вражає свіжіс­­тю: «Влада трудящих, соціалізм, дружба народів».

 

Багатьох здивувала поява поміж союзників Компартії есдеків – недавнього уособлення тих самих олігархічних кланів, із якими непримиренно ворогува­­ли (на словах) комуністи. У КПУ пояснюють: олігархи, мовляв, уже покинули ряди СДПУ(о), лишилися справжні соціал-демократи…

 

Утім, директор Соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко вважає, що будь-які політичні об’єднан­­ня лівих реально неможливі: «Вони мають різну політичну історію, політичну вагу, різне фінансування. Поки сьогодніш­­ні ліві сили (комуністи, соціалісти, вітренківці) не зійдуть з арени, нічого доброго у лівому стані не буде».

 

 

Усе життя Петра Симоненка минуло під знаком партійної номенклатури. За радянських часів він розпочинав свою кар’єру в комсомолі, був секретарем ЦК ЛКСМУ. Пізніше – другим секретарем Донецького обкому партії. На цій посаді зустрів ДКНС. Після серпневого заколоту 1991 року і заборони Комуністичної партії Петро Миколайович досить швидко зорієнтувався у нових реаліях – за півроку вже був заступником генерального директора корпорації «Укрвуглемаш».

 

До політичної діяльності Симоненко повернувся 1993 року. Після відновлення КПУ його було обрано першим секретарем партії. Відтоді він незмінний лідер українських комуністів. 

 

Петро Симоненко п’ять разів обирався до Верховної Ради. У 1998-му двічі балотувався на посаду спікера парламенту. Обидва рази для обрання йому забракло п’яти голосів.

 

Піком політичної кар’єри Петра Миколайовича став 1999 рік, коли він разом із Леонідом Кучмою потрапив до другого туру президентських виборів. Лідер комуністів виявився зручним спаринг-партнером для вла­­ди: політтехнологи Леоніда Даниловича, за аналогією з Росією, влаштували вибори під гаслом «Голосуй або програ­єш». Симоненком лякали електорат, розповідаючи про «червону» загрозу для України. У результаті лідер КПУ програв Кучмі, отримавши підтримку 37,8% виборців.

 

На президентських виборах 2004 року Симоненко посів четверте місце з 4,97% голосів.

 

Проте навряд чи Петра Миколайовича дуже засмучують результати виборчих перегонів – він усе одно був і залишається в політичній номенклатурі дер­­жави.

 

 

КПУ на чолі з Симоненком не раз демонструвала свою лояльність до влади і тих, хто володіє великим капіталом. За часів Кучми говорили про існування сепаратних домовленостей між Леонідом Даниловичем і Петром Миколайовичем. Мовляв, Кучмі завжди було зручно тримати біля себе прогнозовану опозицію. Майор Мельниченко навіть натякав на те, що має записи розмов президента і лідера КПУ, які ті начебто вели поза межами президентської адміністрації. Хоча Симоненко факт таких зустрічей заперечує. 

 

Звичайно, перед вдячною аудиторією Петро Миколайович може годинами розповідати про злочинну владу, соціальну справедливість та свою боротьбу з олігархами. Утім, це не завадило комуністам влітку 2006 року разом із СПУ та Партією регіонів, у якій широко представлені інтереси вітчизняної олігархії, створити парламентську коаліцію. До речі, саме тоді, вперше за 13 років існування, КПУ отримала квоти в уряді – посади міністра та віце-прем’єр-міністра АПК. Інакше кажучи, комуністи з допомогою тих самих олігархів увійшли до влади. 

 

Ніщо не заважає фракції КПУ голосувати з принципових питань і разом із фракцією БЮТ, у якій також зосереджені представники української буржуазії. А ще мати підтримку російського бізнесмена Костянтина Грігорішина. Принаймні саме з останнім пов’язують кількох народних депутатів із нинішньої фракції комуністів.  

 

Для лідера та його однопартійців політика давно вже перетворилася на золоту антилопу. Комуністи навчилися лавірувати між основ­ними політичними гравцями, вдало використовуючи ситуацію на свою користь. Водночас статус вічної опозиції дає змогу КПУ та її лідерові успішно спекулювати на настроях свого електорату, підіграючи при цьому урядові й президенту.

 

Півроку тому Петро Миколайович заявив, що КПУ не є віковою партією, тому комуністи взяли курс на омолодження. За його словами, торік до лав КПУ вступили 11,5 тис. осіб, із яких 30% – віком до 30 років. До речі, на спільному з’їзді Блоку лівих та лівоцентристських сил пролунала пропозиція Симоненкові не висувати свою кандидатуру на посаду президента, а дати дорогу молодшому другому секретарю ЦК КПУ Ігорю Алексєєву. Однак останній одразу ж відмовився від цієї пропозиції, назвавши її провокацією.

 

 

Взимку 2009 року Петро Симоненко втретє став батьком. Журналістка Оксана Ващенко, яка на той час перебувала з лідером комуністів у цивільному шлюбі, народила йому доньку. Роман Петра Миколайовича з парламентською журналісткою тривав кілька років.

 

Соратники Петра Миколайовича, поміж яких був і лідер кримських комуністів Леонід Грач, критично поставилися до поведінки свого керманича. Вони публічно закликали відправити Симоненка у відставку. Кожен з опонентів головного комуніста країни мав свої мотиви: хтось, користуючись моментом, хотів сісти у крісло першого секретаря КПУ, хтось щиро дбав про моральне обличчя партії, а комусь просто було шкода першої дружини Симоненка Світлани, з якою Петро Михайлович прожив не один десяток років і має двох синів. Світлана рішуче відмовилася давати згоду на розлучення. Однак Симоненко, ризикуючи втратити лідерство в партії, через суд розірвав із нею шлюб і побрався з Ващенко. А з Леонідом Грачем, який надав публічності цій справі, розібрався пленум партії: лідера кримських комуністів було виведено з президії КПУ. 

 

Попри все, ця історія вкотре довела: ніщо людське Петрові Миколайовичу не чуже. Принаймні відтепер і соратники, і виборці знатимуть: Симоненко, як і вони, живе звичайним життям: розлучається, одружується, народжує дітей, робить несподівані вчинки. Інакше кажучи, лідер КПУ зійшов із бронзового постаменту, на яко­­му комуністів звикли бачити ще з радянських часів.

 

Політична сертифікація

 

Для Петра Симоненка участь у нинішніх президентських перегонах – це один зі способів закріпити своє лідерство у партії. В умовах, коли в КПУ точиться внутрішньопартійна боротьба, Петро Миколайович просто змушений доводити своє право на першість. Причому не лише поміж комуністів, а й серед союзників по лівому блоку.

 

Абсолютно очевидно, що висунення Блоком лівих і лівоцентристських сил Симоненка як єдиного кандидата є початком підготовки до наступних парламентських виборів. Комуністи та їхні нові соратники, позиціонуючи себе як найбільш соціально орієнтовану політичну силу, переконані, що в умовах кризи мають непогані шанси здобути суттєву підтримку співгромадян. 

 

Крім того, однією з місій Симоненка під час перегонів -2010 може стати і відбір голосів у Віктора Януковича на Сході України. У головного комуніста держави та лідера Партії регіонів схожі виборчі риторики: російська мова як друга державна; тісна співпраця України з Росією та країнами СНД; українська держава не повинна бути членом НАТО тощо. Тому Петро Миколайович та Віктор Федорович де-факто пропонуватимуть виборцям той самий «пакет» обіцянок. Це може бути вигідно насамперед Юлії Тимошенко, з якою, до речі, в Петра Симоненка склалися непогані стосунки. Комуністична фракція періодично допомагає прем’єрці голосами, а Тимошенко намагається провести приватизацію «Турбоатома», в якій зацікавлений Костянтин Григоришин…

 

Логіка досить проста: що менше голосів отримає у першому турі виборів Янукович, то більше шансів на перемогу в другому турі матиме Тимошенко. Тому все ж таки не слід недооцінювати роль лідера комуністів в українській історії…