Оце зі мною останні кілька днів саме таке. Обідаю вчора в кримськотатарському ресторані, по сусідству в пристойного на вигляд чоловіка дзвонить телефон. На рингтоні «Чорный бумер». Я ще й подумав, що давно вже такого не чув. Не треба було мені таке думати, може, більше не довелося б нічого помічати.
Але вже вийшло як вийшло. Йду сьогодні переходом на Либідській у Києві. Хлопчик років п’яти грає на клавесині якусь дуже затяжну мелодію. Люблю підтримувати музикантів. Вслухаюся. Матір Божа, та це ж «Бандитский Петербург». Звідки дитина знає цю мелодію, чому обрала саме її? Хлопчик, очевидно, народився вже після завершення прокату цього телесеріалу. Культурний код? Батьки передали музичний спадок? Старше оточення?
З думками про це вигулькую з переходу біля шопінг-молу, а там уже цілий музичний гурт розігрує свій популярний репертуар. Знову вслухаюся і тепер уже відмовляюся вірити власним вухам. Грають «Катюшу». Озираюся довкола. У якому я взагалі місті? У якій країні? Тарілка ще на місці. Добре, що Київ має хоч якісь ознаки, котрі вирізняють його з-поміж міст Союзу, і це точно не вуличні музики. «Якого ще Союзу?» — спитаєте ви. «Радянського», — відповім вам я.
Читайте також: Камінь спотикання
«Був червоний — он де заїхав. Буде жовто-синій — побачим дивний світ. І разом заспівали «Засвистали козаченьки». Щоправда, на мотив «Наш паровоз вперед лєтіт». Це уривок тексту Сергія Кузьмінського, написаного для пісні «Братів Гадюкіних» 1991 року. Пісня називається «Червона фіра». Скільки в цій ліриці актуального й дотепер. Чи змінилося взагалі щось кардинально відтоді? Так, безумовно, з’явилося громадянське суспільство, народилася інституційність, почався розквіт літератури, музики, а нещодавно навіть кіно. Але чи змінився мотив за весь цей час, про який жартував Кузя? Чому в Києві я все ще можу відчути себе пітерським «вором в законє»? Причому цю болючу клавішу на моєму клавесині пам’яті натисне дитина в переході. І як надовго це? І чи здатен сам я забути всі ті мотиви?
Якось приїхав до Львова до свого друга Олекси. Гостюючи в цьому місті, зазвичай зупиняюся саме в нього. Десятки разів набирав код на вході в під’їзд і щоразу чув ту саму мелодію на дзвінку. Якось Олекса відчиняв двері надто довго. Я чекав, вслухаючись у музику, яка лунала. І раптом зрозумів, що весь цей час не давало мені спокою. У галичанина, бандерівця й книголюба Олекси на дзвінку стоїть «На поле танки грохотали… Солдаты шли в последний бой».
Щодня хтось дзвонить йому у двері й він чує цю мелодію. Як з’явилася та чудова пісня в його житті? Просто колись хтось пішов на базар і купив дзвінок із визначеною мелодією. Може, навіть не знаючи, якою саме. Може, вибирав навіть не за мелодією, а за ціною. Дорожчий дзвіночок мав уже два треки: «Засвистали козаченьки» і «Наш паровоз вперед летит». Але довелося обрати дешевший. У принципі, яка різниця. Що паровоз летить, що танки клекочуть.
Мине ще небагато часу — і знову стане актуальною довга й звитяжна пісня про «єдіний народ». Хтось, може, й опиратиметься, знову будуватиме барикади, а для когось ця пісня буде очевидним продовженням усього почутого й пережитого, усього, що грало впродовж цього часу в голові, було музичним тлом у кавеенах, кафешках, маршрутках, квартирних дзвінках. Але який може бути вихід із цього кола рингтонів, що засів у пам’яті?
Читайте також: Горе Горішніх Плавнів
Масова підтримка свого. Створення масового і всесвітньо відомого. Що там далі в нас після «Щедрика» Леонтовича стало саундтреком усіх країн і народів? Неспроможні? А якщо об’єднатися й повірити в себе? Час брутальності й репу? Пора робити реп українською. От у BRAT’a зі Львова вийшло брутально й смачно. Час попси й нафталіну? У нас і такого добра вистачає з головою. Українська має шанс на виживання, набираючи всіх можливих форм існування — від одноклітинних до складних і наділених духом та думкою. Можете в кафе чи таксі попросити змінити платівку? Чи підійти до вуличних музикантів і заплатити за те, щоб грали щось нормальне?
А я, напевно, з’їжджу до Олекси й привезу йому якийсь інший дзвінок. Сподіваюся, на базарах уже є дзвінки з українськими мелодіями. Сподіваюся, мине ще якийсь час — і смішна та іронічна «Червона фіра» «Братів Гадюкіних» не здаватиметься все ще сумною і правдивою, що так добре зберегла свою актуальність через роки та зміну тисячоліття. Не хотілося б бодай колись знову мати ідеологічно правильні пісні й правильних виконавців, а тепер ще й правильні дзвінки та рингтони. Квотування теж не панацея. Хіба на вуличних музикантів можуть подіяти квоти? А тому доведеться цей шлях проходити довго, нудно й самотужки. Або повертатися «у свій рідний колгосп», як співає виконавець BRAT. Але цього всім нам, напевно, хотілося б найменше.