Їх семеро: кожен особливий, із власним характером та плямами — рудими на білому, білими на чорному й сірому. Сім котів добре вивчили запроваджений жінкою розклад: рівно о 8:30 вона винесе кілька мисок із їжею, поставить біля занедбаної лавочки й відійде до під’їзду. Подивиться хвилину — і повернеться назад до своєї кватири на першому поверсі. До однієї з тих квартир, де давно вже не можна існувати, одного з тих будинків, які вже вічність тому треба було б зрівняти із землею, в одному з тих пострадянських міст, чию модель життя виправдовують лише вуличні коти.
Район ринку «Нива» та вулиці Рокосовського, де я провела дитинство й закінчила школу, останні десятиліття живе незмінно: картинка законсервована, швидкість життя константна, зморшки на обличчях людей викарбувалися, вгрузли у шкіру.
Читайте також: Косів — палімпсест легенд
Рокосовського колись була околицею міста — тут стелився пустир і росли самі лише яблуневі сади, дикі й привабливі. Моя юна мама, маючи можливість поїсти фруктів із власної дачі, тікала до цих садів із подругою — нарвати несмачних кислих яблук, щоб наче й відчути ейфорію крадіжки, але й не вкрасти, бо кому ці сади були потрібні…
Згодом, наприкінці 1960-х, виявилося, що таки потрібні: почалася забудова. Висотні будинки, які нині стоять уздовж Рокосовського і в одному з яких я виросла, зведені останніми — в 1970-х. Звідтоді вони тут і заклякли, міцно стиснувши щелепи, бліді, різкі та беземоційні, і для мене назавжди залишаться прямокутними велетнями, які мовчки конвоюють кудись мою вулицю, що йде трохи вгору й завертає ліворуч, зникаючи далі на чужих, уже не моїх територіях.
Головний структуроутворюючий елемент району, його серце та єдине джерело вітальної сили — це велетенський базар. Місце нинішньої «Ниви» деякий час було пустим. Спочатку тут хотіли спорудити будинок культури, потім планували розбити великий парк. Але богиня торгівлі перемогла — базар формувався стихійно, розростаючись і перетворившись урешті-решт на справжнє серце району, довічний пульсуючий організм, якого досить, щоб привести до руху тисячі людських організмів, навчити ритуалів, наділити сенсом, закріпити його в досвіді — а потім десятиліттями підтримувати цей неквапливий та смиренний рух.
Читайте також: Старі світи Тернополя
Ми з мамою та сестрою щонеділі приходили сюди «пройтися». Поснідавши, вдягалися «красіво» й ішли на ринок, як на свято чи в гості. Ходили довго, роздивляючись, і обов’язково щось купували: труси чи заколки, теплі колготки, зошити із зоровими ілюзіями, ручки з ароматизованими стрижнями, деколи — взуття чи зимовий одяг. Звідтоді не змінилося геть нічого: нині, повертаючись до міста раз на рік, я бачу ті самі товари й тих самих людей, що вештаються торговими рядами. Лише ряди стали сучаснішими, відремонтованими, а частина навіть перетворилася на скляні «бутики» — цивілізація!
Мене тягне на ринок, я люблю ринки — у будь-якому місті. Але піти на базар у Чернігові значить викрити себе й зробитися вразливою. На ринку ти беззахисний перед своїм минулим: воно дивиться на тебе очима жінок, що йдуть назустріч. «Хто це? — запитують вони себе подумки. — Моя колишня учениця, постійна пацієнтка мого кабінету електрофорезу чи, може, дівчинка, що боялася повернути в бібліотеку книжку, бо заборгувала штраф, і тому тягнула час, поки штраф зростав собі далі?»
Мене тягне на ринок, тягне до свого минулого, але щоразу ці відвідини перетворюються на тортури: ми з жінками мого міста на мить зустрічаємось поглядами, але розходимося, так ніби й не пізнавши одна одну, я — з мукою, бо насправді впізнала, вони — з легким подивом та роздратуванням, мовляв, чого дивишся. Роздратування вони, втім, швидко струшують із себе, переходячи до наступного «бутику».
Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько
Якщо хочеться «вимкнути» публічність «Ниви» й перепочити, треба трохи відійти назад, за багатоповерхівки Рокосовського. За їхніми спинами ховаються зовсім тихі, брудні й майже пусті двори хрущовок. Сонця тут мало, зелені багато — густим і геть занедбаним лісом стоять близько до будинків липи, тополі, а де-не-де стирчать ті самі старезні яблуні з минулого життя, причому стирчать завжди якось недоречно, змушуючи стежку обминати їх або руйнуючи своїм корінням бозна-коли покладений асфальт.
Зранку дворами проїжджають сміттєвози, які залишають по собі ледь чутний, але стійкий запах гнилої їжі та бензину. Порожнечу й тишу цих напівмертвих дворів не порушують навіть діти чи припарковані під будинками автомобілі. Дві школи, величезний старий стадіон та розкидані хащами дитсадки видаються тут залишеними декораціями з фільму, який уже ніхто не зніме.
Може, через летаргію, бідність і ритуальність тутешнього життя місцеві так багато говорять про чуже щастя, ініціативи та енергійні дії. Цей перманентно захоплений погляд на сусідів та неприхована підтримка на адресу тих, хто може хоч кудись звідси поїхати, сусідять тут зі здатністю назавтра забути тих, хто на це наваживсь і кому ще вчора щиро бажали успіху.
Читайте також: Ромни. Доміки мрій
Ті, що лишилися, вже давно стали схожими одне на одного. Здорових молодих чоловіків тут можна побачити вкрай рідко: можливо, вони працюють, а вечори проводять у квартирах. Вулицями ходять переважно хлопці «на адідасах», які вже випили або от-от вип’ють.
Жінки, вдягнені у придбані на «Ниві» кофти й штани однакового фасону, з дешевими стрижками від майстрині Люди з перукарні «У Тетяни», завжди несуть кудись сумки й великі пакети — що в них, продукти чи побутова хімія, чи, може, вирощені на городі помідори, які вони тягнуть додому, щоб у неймовірній кількості «на вєка» консервувати їх на зиму, потім знести до підвалу, а тоді раптом померти від старості — і нікому не встигнути пояснити, де той підвал, як відшукати його темним вогким коридором? Їхні чоловіки або вже кілька років лежать на кладовищі «Яцево», бо багато пили, або тихо сидять на лавочках, тримають у руках завжди порожні авоськи, раз по раз перебирають їх пальцями й рухають губами. Дорослі доньки цих жінок продають квартири та їдуть звідси геть, а ті, що вирішили залишитись, не помітили, як уже багато років самі ходять вулицями із сумками та пакетами й стрижуться «У Тетяни».
Діти… Ну а що діти. Під старими яблунями вони все ще сидять навпочіпки й роблять «секретики» — ховають у землю під скло свої найдорожчі скарби: яскраві фантики, ґудзик, осінні листочки. Вони пестять вуличних котів, чухають брудне коліно, покусане комарами, бігають по хліб, невдоволено озиваються на бабусині гуки з балкона. А згори над ними схилилися будинки, які вже ніколи й ні за що не випустять їх зі своїх обіймів.
Читайте також: У пошуках одеського міфу
Це добре розуміє літня жінка з будинку 14-А. Вона знає: у вікна цих споруд уже запізно вставляти білі склопакети, щось зміниться тут лише тоді, коли ці двори знесуть і побудують нові. Допоки ж це місто захищатимуть перед Богом тільки вуличні коти, яких вона довіку годуватиме під під’їздом щоранку о 8:30.
