Черги за освітою

«Куди преш? У чергу! Бо зараз як врі­­жу…» – це найкоректніша реакція на боязку спробу прорвати облогу будь-якого київського вишу. Столичні абітурієнти непритомніють у багатогодинних чергах, а їхні розлючені батьки зчиняють жорстокі бійки. У регіонах ситуація ще гірша: в Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка вступники виламали дубові две­­рі прийма­­-
льної комісії. За ініціативи Міносвіти на подачу документів цьогорічні випускники мають лише два тижні, тоді як торішня вступна кампанія тривала уд­­вічі довше. Щоб вчасно подати документи в омріяні ви­­ші, абітурієнти залишаються на ночівлю біля навчальних корпусів, а попередні списки вступників, наприклад, до Київського національного торгово-еко­­но­­міч­­­­ного університету, налічують понад 8 тис прізвищ. При тому, що за день всередину реально потраплять щонайбільше 200 осіб. Іногородні абітурієнти товпляться під вишами, не маючи змоги нормально помитися, поїсти чи відпочити.  

У лещатах натовпу біля Київського національного лінгвістичного університету одеситка Ксенія Потапова ковтає солоні сльози – третій день поспіль їй не вдається подати документи. «Дві доби вистояла в загальній черзі, – скаржиться дівчина. – Взяла вступну заяву, заповнила. Тепер знову чекатиму – за півтори години пройшло вісім осіб, хоча прийом здійснюють у двох кабінетах. Просто жах якийсь – немає сил!» Разом із Ксенією набридливим рингтоном «ридає» її мобільний, однак слухавки вона не бере. «Мама телефонує, – пояснює дівчина, – кри­­чатиме… Я вступати вирішила тільки сюди: «пролечу» – згаю рік».    

«Скільки можна людей мордувати? Що за організація?!» – доносяться роздратовані голоси готового до штурму люду. Чи від утоми, чи від нестерпної задухи паморочиться в голові. Сісти ніде. Залишити чергу не можна. За три години виснажливого очікування називають номер Ксенії: «442-й… 442-й…» Ми відчайдушно намагаємося протиснутися крізь «живу сті­­ну» зі спин інших абітурієнтів – марно. Зрештою в мене здають нерви – зриваюся на крик: «Дайте ж пройти!» До будівлі університету дістаємося, штовхаючись ліктями. Однак усередині з’ясо­ву­ється, що заяву Ксенія заповнила неправильно – треба переписувати і… знову ставати в чергу.

«Ще раз помилишся – підеш звідси!» – погрожує знервована співробітниця приймальної комісії, яка вчора покинула свій «бойовий пост» під ранок. Від занепокоєння та нервового на­­пру­ження у Ксенії тремтять руки.

«Не страшно, – силувано посміхається дівчина, – щоб раніше зайняти чергу, мій однокласник, який вступає до НТУУ «КПІ», ночував просто неба – на газоні перед корпусом».

Наступна зупинка – Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. Вступити сюди на спеціальність «Соціальна педагогіка» прагне моя двоюрідна сестра. У дверях стикаємося з неочікуваною перешкодою: двома дебелими хлопцями в яскраво-червоних футболках. «Маєте записатися у списки… Підійде черга – викличуть», – одразу ж пояснюють нам що до чого місцеві «викидайли». Від голоду, спеки, втоми і нескінченних зигзагоподібних черг нудить. Намагаюся хитрувати: «Ми в магістратуру…» «В магістратуру у загальному потоці… Будете 915-ті…» Щоправда, після тривалої словесної перепалки до омріяної будівлі ми таки потрапляємо – виявляється, абітурієнти магістеріуму справді йдуть поза чергою. Щоб уникнути хаосу, в приміщення педуніверситету не пускають батьків – злі, роздратовані, виснажені, вони «печуться» надворі. У задушливій актовій залі поміж потенційних першокурсників яблуку ніде впасти: одні тамують голод бутербродами з копченою ковбасою, інші байдуже витріщаються на стелю… Тут абітурієнтів сортують за напрямами підготовки й організованими групами ведуть по різних аудиторіях.

«У Наргоспі (радянська назва Київського національного економічного університету. – Ред.) за 300 грн документи приймають без черги», – підслуховую уривок чужої «конфіденційної» розмови. «У медичному також мож­­на домовитися… Є схема… Там у приймальних комісіях працюють студенти – їм видають білі халати. Підходиш до когось із них під час перекуру, платиш 100 грн, береш «напрокат» халат – і вперед без черги».

Щоб потрапити до прий­­мальної комісії Національного медичного університету імені О. Богомольця, майбутнім медикам абітурієнтка з Херсону Анастасія Шевченко хабарів не давала – чесно простояла у легальній черзі три дні.

«Батьки абітурієнтів самі складають списки: прийшов, записався – все, чекай. Проте якщо раптом свій номер пропустиш, то доведеться реєструватися заново. – каже Анастасія. – Уперше я була 1643-ю, але поки до іншого вишу їздила, спізнилася. Записалася вдруге – 2596-ю. Черги справді шалені».

Попри запевнення міністра освіти Дмитра Табачника в тому, що розмови про вступників, які не встигли подати заяви, – це «істерика преси і суперактивних батьків», вишам дозволили продовжити прийом документів до 31 липня на спеціальності, де є додаткові вступні випробуван­­ня, і до 5 серпня на всі інші спеціальності. Однак деякі виші вже встигли провести творчі випробування. Абітурієнти розгублені й не розуміють, як усе ж таки здійснюватися зарахування, коли одні вступники вже склали іспит, а інші лише печуться в черзі під приймальними комісіями. Вочевидь, цього року замість найрозумніших та найздібніших студентами вищих навчальних закладів стануть ті, хто проявив найбільшу спритність та вміння прокладати собі дорогу ліктями.

НатомленІ ТАБАЧНИКОМ.Батьківська варта під університетом ім. Драгоманова

ВИСТОЯЛА. Анастасія Шевченко була у черзі 2596-ю