Галина, майже ніжно посміхаючись, розповідає про свого чоловіка Петра: він має особливий дар — із того, що прочитає або почує, вибрати найбільшу дурницю й уже від себе переповісти першому-ліпшому. Ось хоча б про вишиванку: мовляв, це не що інше, як генетичний код нації, оберіг і, хапай більше, менталітет усього нашого роду-племені.
Вона запитала, що таке код, та ще й генетичний – Петро роздратувався. Запитала, що таке оберіг – розсердився. А коли дійшла до менталітету, грюкнув дверима і через деякий час повернувся напідпитку.
Повернувся, щоб, забувши про вишиванку, розказати дещо про людство і його старшину, або еліту: мовляв, бажати впливу своєї країни на світ, триматися за її землю — це все діла, якими прості люди споконвіку ніде не переймалися, бо то панські примхи. Щоправда, за останні кілька століть еліти більшості країн навчилися так дурити свою робочу силу, що й вона тепер готова на все, нібито заради своєї країни. Насправді ж та країна своя тільки для панів.
– Ну, так, – зітхає Галина, послухавши його. – Еліта – це владарі та їхнє коло. Це багатії, також вчені, письменники, художники, навіть деякі артисти. На першому місці – усяке начальство. Так?
– Ну, так.
— Тоді скажи мені, чому без нього не існує ніяке населення. Не може і не хоче, не хоче і не може. Пішли з вилами на панів, знищили одну еліту — і зразу з’явилася інша. Не стало царської — постала радянська. Не стало радянської — постала післярадянська. Зійшлися люди на галявині кашу варити. Так відзначають якесь свято. І там зразу хтось заходиться всім заправляти! Він задає настрій гурту, і всі його слухаються, хоча сам може не знати, що він на галявині головний. Так що: і каша, і вся гулька потрібні тільки йому, а їм усе це ні до чого?
Вона не проти того, щоб побалакати-пороз’яснювати довше, та у нього вже готова інша тема. Буває, що й почуте від Галини він через деякий час повідомляє їй як своє.
— Це ж треба! Видали російсько-український словник для службовців. Так і на обкладинці написали: «Бібліотека державного службовця». А такого слова, як «сутяга», у ньому немає. Уявляєш? А це якраз те слово, без якого службовцю ну ніяк. Хто, як не він, щодня має справу із сутягами, а як їх називати по-нашому — не знає.
За фахом вона бухгалтер-економіст, сидить в міській адміністрації, той словник у неї на столі.
– Ну, ти-то, Пєтя, сподіваюсь, тепер знаєш, як буде по-нашому?
Але її Пєтя на те й Пєтя, щоб знати лише те, що саме влітає йому в голову. У цьому випадку, до речі, обидва уклепались: «сутяга» — він і українською «сутяга», і, мабуть, навіть більш виразний, ніж російською.
Такі вони ніби різні, а зовнішністю як близькі родичі: майже однакового немалого зросту, в обох трішки завеликі носи. Він у неї технік-нафтовик, а зараз демобілізований молодший сержант, в лісі на краю Охтирки завершує відновлення пораненої ноги. Крім того, щодня супроводжує дітей до школи, також до їхніх гуртків і секцій. Так, не водить, а супроводжує, бо відвести вони самі можуть кого і куди завгодно. Донька-шестикласниця займається боксом і самбо. В Охтирці всі дівчата до 14 років кидають хлопців через коліна. Крім боксу і самбо, у неї художня школа, там вона ліпить ведмедиків і пташок. Її брат-погодок обрав музичну школу, а в спортивній – гімнастику. Те, що вони пересуваються по місту у супроводі дорослого, їм не подобається, але ставляться до цього з розумінням. Батькові так спокійніше, адже сирени повітряної тривоги гудуть, можна сказати, невпинно.
За Петром, крім усього, сімейна перепелина птахарня. Моє запитання, скільки там у нього «курочок», його дивує:
– Та хто їх рахує? Навіть про справжніх курок не кожен скаже.
Мені це відомо, але чомусь подобається при нагоді допитувати то таксиста, то сусідку в маршрутці, а якось наважився потурбувати навіть найтовстішого в Охтирці молодого поліціянта. Він без посмішки порадив спитати його батька, а краще матір.
Час від часу купую у Петра його продукцію, так, власне, і постало наше знайомство. Товар подає не в якійсь торбинці, а в прозорому лоточку. Там два десятка гніздечок, заповнені вони такими милими яєчками, на яких би тільки любуватись, а доводиться їх варити, а потім і їсти, бо ж плачені гроші, 50 гривень.
Від Петра почув майже вичерпне – принаймні, для мене в ту годину – пояснення, чому українське військо непогано тримається вже п’ятий рік.
– Тому що є справжні командири.
– Що значить справжні?
– Знають свою справу. Не бояться вищих. Багато що роблять кожен по-своєму. Домовляються між собою. Домовляються з постачальством.
– Тобто слуги живуть своїм життяим, а військо – своїм? І мало перетинаються?
– Коли треба, можуть і перетнутися, а коли не треба, не вагаються вчиняти по-своєму.
До нього я ні від кого не чув слова «постачальство».
– Тобто постачальство – це не те ж саме, що начальство?
– Не те. Начальство краде, а постачальство комбінаторить. З начальства користі ніякої, а з постачальства, якщо з ним вмієш домовляться, якась є.
Це, скажу вам, неабияке задоволення – слухати не те, що людина десь почула чи прочитала і вважає, що сама дотумкала, а те, що вона справді знає по своїй роботі. В таких випадках Галина легко утримується від заперечень і роз’яснень. Я щоразу звертаю на це увагу: вона, значить, не суперечниця, у неї немає потреби налітати на все, що від нього чує. Може, якраз тому вони все ще разом, або по-охтирському «вмісті».
Чи треба казати, що Петрове пояснення, якщо порівняти його з іншими, здається мені дещо підмальованим? По всьому видно, що витоки української стійкості ще довго будуть цікавити світ, та й навряд чи колись з’явиться відповідь, яка всіх задовольнить, а головне – буде повністю пов’язана з дійсністю.
– Нічого. Якби тільки не забувати, що дійсність таки була, – каже він.
Про що їм якось не цікаво ні сперечатись, ні подовгу розмовляти, так це про Росію і росіян, про їхню вину і відповідальність, спільну чи кожного окремо, і як розподіляти між ними все, що вони натворили. Війна для них (я про Петра і Галину, але така в моїх очах і вся Охтирка) існує, а Росії і росіян як зібрання людей з їхніми історіями, з тим, що буде з ними усіма і з кожним окремо, і на кого вони полізуть наступного разу – про це тут не почуєш. Якщо казати тільки про Галину і Петра, то виглядає так, що вони не зовсім в темі. Різниця між покаранням і моральною, матеріальною, ще якоюсь відповідальністю – це для них щось занадто політичне, навіть філософське.
– Кожному щось перепаде, – каже Петро теж явно від себе. – Кожен отримає якусь здачу, а хто яку – ну, що про це думати!
– Не помсту, а здачу? – уточнюю я.
– Та як не скажи. Для когось помста, для когось здача.
– Чи, може, частка тої здачи, що дістанеться всьому загалу? – занудствую я.
– Можна й так сказати. Кому що на роду написано, те кожен і отримає.
І повторює для нього головне:
– Що про це балакати!
Поскаржився йому на своїх синиць. Під кінець зими сусід на моє замовлення збудував для них чудову хатку без стін. Я підвісив її на гілку перед вікном, підлогу в ній став засипати соняшниковим насінням. Налітали як нестямні, харчувались як сліпі коні, але щойно натякнула про себе весна – зникли кудись, ніби їх і не було. Кудись – тобто в ліс, на бруньки і що там ще з’явилось чи оживає. І що мені тепер робити з запасом насіння?
– Не панікуй, – порадив Петро. – Відлетіли синиці – налетять горобці.
