Яке це відчуття — спостерігати початок війни крізь шибку власного вікна? «Війни розпочинаються з тиші», — почула я у фільмі Чернова, і ця історія — тому підтвердження. Цей репортаж про звичайну жінку, яка опинилася віч-на-віч з війною в одній з найгарячіших точок початку повномасштабного вторгнення — в Ірпені. Її досвід є свідченням того, як мирна жителька змогла пережити одну з найжорстокіших окупацій цивільного населення в сучасній історії.
О 5:50 24 лютого дзвінок рідного брата розбудив Інну та її сім’ю в Ірпені. Він телефонував повідомити: ракети вже над столицею. Незабаром о 10:30 з власного вікна вони побачили російські гелікоптери, що летіли на Гостомель, і вибухи зруйнованого міського аеропорту. Війна буквально «залетіла» в їхнє життя.
45-літня жінка зі світлим волоссям і рожевим рум’янцем на щоках жила в невеличкій квартирі на першому поверсі старої багатоповерхівки майже на околиці міста (з панорамою на Гостомель) разом з двома дітьми: 14-річною донечкою Олександрою та 9-річним сином Федором. Перші миті вторгнення сім’я проспала, було тихо.
Після розмови з братом у думках жінки було лише нерозуміння того, що відбувається навкруги. Сусіди миттю пакують своє життя в кілька валіз, квартира на очах складається, наче іграшкове лего. Дехто з них сідає в машину й прямує на виїзд із міста. Повсюди чути звуки вибухів, але розуміння того, що треба тікати в Інни ще не було. Вони таки залишилися в Ірпені, у своїй квартирі. Але ненадовго, адже о 21:30 під час бомбардувань Києва долітало вже й до її міста. Протягом наступних днів обстріли й бої лише наближалися, хоча Сухопутних військ в Ірпені ще не було.
Від світла до суцільної темряви
Уже 26 лютого кадирівці зайшли в сусідню Бучу, а 30 % Ірпеня окупували російські війська. Власного укриття в будинку не було, тому жінці зі своїми дітьми поспіхом довелося шукати сховище поблизу. Порівняно поблизу, бо до нього довелося йти швидкою ходою приблизно кілометр. Сховище було в колишньому пансіонаті для літніх людей.
Це приміщення зовсім не нагадувало бомбосховище, а радше старий підвал, який мав поділи, такі собі мінікімнати, в одній з яких вони й залишилися. Речей у підвал сім’я багато не брала: документи, одяг, у якому були вдягнуті, і білизну, щоб перевдягнутись. Усі розуміли: як доведеться тікати, з валізами ніхто бігти не буде.
Отже, наступні 12 днів у суцільній темряві цього підвалу, без світла, газу й зв’язку з рідними провели 57 осіб.
«Це був жах», — згадує Інна. Проте, як не дивно, люди адаптувалися: чоловіки знаходили собі залізні знаряддя для мінімального захисту, а дітлахи бавилися в охоронців, лише зброєю стала мова.
«Хто там? Ану скажи “паляниця”», — наказували вони, свято вірячи, що обороняють власні сім’ї. Тоді із цим було дуже строго: кожен по ту сторону дверей укриття ставав рівнесенько, струнко, як під лінієчку, і щосили старався правильно вимовити кодові слова.
Інакше на них чекав найгірший вирок. «Москаль!» — кричали діти. Тож усі дорослі ставилися до цього сумлінно.
3 березня ірпінці потрапили під ворожий авіаудар, який зруйнував частину будинків. Інна зрозуміла, що цей підвал стає дедалі безпечнішим варіантом, тож разом з дітьми оселилася там. Зовні було чути свист ракет, які наче направляли на єдину ціль — територію пансіонату, і надпотужні вибухи, що, здавалось, лунають просто за спиною. Пізніше до них змогли дістатися їхні родичі, з якими вони й ділили свою мінікімнатку в підвалі.
«Життя» в безодні
Їжі ірпінцям не вистачало. Усі магазини в місті були зачинені, хтось просто залишив усе й виїхав, над деякими крамницями «попрацювали» мародери. Окрім хіба що маленького «Гастроному», який 25 лютого відчинився востаннє й роздав продукти всім, хто потребував. Дітей тоді навіть пригостили морозивом. У пансіонаті літніх людей годували працівники й волонтери із власних запасів, однак про інших теж не забували та ділилися всім, що мали. Головне — ситі діти, а дорослі вже перебʼються.
Родина Інни Пруської.
«Ми не знали, коли це закінчиться, тому економили, наскільки це було можливо, щоб розтягнути запаси на довше», — згадує Інна.
Попри постійну небезпеку, у тимчасовому притулку панувала атмосфера доброзичливості та єднання. «Не було різниці між нами — хто багатший, а хто бідніший, — наголошує жінка, — люди ділилися їжею, грілися біля чайника й підтримували одне одного».
Люду в підвалі було багато, в одній з кімнат також лежала немічна літня жінка, яку доглядали в пансіонаті. Її допомогли транспортувати місцеві чоловіки. Доньки покинули матір ще на початку повномасштабного вторгнення й поїхали за кордон.
— Приїдьте по матір.
— Ми за кордоном, робіть з нею, що хочете.
Місцеві працівниці пансіонату до останнього дня залишалися з нею, попри нестачу ліків і памперсів.
Навіть домашні улюбленці були важливими, нікого не покинули. Люди приходили із собаками, котами, які ледь уживалися з домашніми щурами, морськими свинками й хом’ячками.
У сім’ї Інни також був собака, маленький сірий французький бульдог, який з переляку від ворожих обстрілів утік під час останньої евакуації сім’ї. Діти сумували за ним, проте пес дивом залишився живий.
«Його знайшли! Він зараз у Києві! Ми спілкуємося з тими людьми, які його вивезли з Ірпеня. Він, правда, трохи оглух від вибухів, але на мій голос реагує», — радісно розповідає Інна.
Чорний каньйон окупації
Бої в місті не вщухали, вороги розлазилися ним, як ті мурахи. Перший час задля власної безпеки люди ставали «невидимками» — темними тінями в чорній дірі ночі. Світла не ставало рано, тому на вулицю можна було вийти непоміченими вже ополудні. Вхід у підвал був з боку двору, з дороги його не було видно, тож люди виходили трохи подихати свіжим повітрям і вдавалися до спроб зловити зв’язок. Проте вже із 7 березня російські війська почали обстрілювати територію підвалу з автоматів.
«Ми сиділи в цих холодних стінах, не виходячи. У нас був старенький кнопковий телефон, який добре тримав заряд, і павербанк. Ми його берегли, і раз на три години, коли оновлювалися новини, вмикали його послухати, що відбувається, де ми (українські війська. — Ред.), а де вони (окупанти. — Ред.)», — згадує Інна.
Були випадки, коли окупанти закидували гранати в підвали, де перебували прості цивільні, тож люди (без жодного звуку) молилися, щоб цей жах не став їхньою реальністю. Тої миті завмирали навіть хом’яки на своїх чудо-колесах, які крутили без упину цілими днями.
Вранці 8 березня по радіо пролунало сповіщення, що можна спробувати пішки дістатися Києва через Романівський міст. Однак сім’я була в страху, адже напередодні дізналася про фейкову евакуацію, що завершилася трагічно. Тоді, ще 26 лютого, їздили чужинські автобуси, які збирали людей, готових виїхати з міста. На той момент окупанти готували живий щит, щоб пройти на Київ, тож за планом дезінформували людей авторитетом — місцевою владою, яка нібито організувала зелений коридор на безперешкодний і безпечний виїзд з Ірпеня до столиці. Проте ірпінська тероборона їм не дала такої можливості, унаслідок чого деяких місцевих вивезли в Білорусь насильно.
«Нашу річку намагалися форсувати, здається, тричі, хоча вона невелика й неширока. Але десь там українська сторона підірвала дамбу — річка розлилась. Саме тому окупанти не розуміли, наскільки вона глибока, і не могли наступати», — розповідає Інна.
Що це фейкова евакуація, люди дізналися від мера Олександра Маргушина. Він виходив на зв’язок з містянами й розповідав, що відбувається в Ірпені, як тільки була така можливість. Там вони й прочитали про маніпуляції російських військових.
Однак 8 березня всі, хто міг пересуватися, на власний страх і ризик таки вирішили йти через Романівський міст. Дорога до нього проходила через місця, які були під контролем українських захисників. Але, чесно кажучи, про безпеку не йшлося, у таких місцях слово «безпека» дуже умовне. Інна теж вирішила не чекати й разом з «рідними незнайомцями» спробувати дотягнутися до омріяного спокою.
Шлях розпочався з вулиці Полтавської, з якої також розпочався й обстріл. Люди почали щосили бігти. Поруч був міст, тож було прийнято рішення переховатися під залізницею, адже над головою літали окупантські гелікоптери. Їх було багато, і вони змітали «градами» все, що було в їхньому полі зору. Будь-який рух, будь-яку істоту. Без пояснень. Думок. Слів. Сумнівів.
Бахкало часто й сильно. Лише через деякий час з-поміж купи сірого диму можна було розгледіти трішки неба. Коли воно стало тихішим, Інна разом з дітьми й родиною рушили далі вулицею Озерна в бік Романовки (селище біля Ірпеня). Ця вулиця, на жаль, залишилася такою, як показують у воєнних бойовиках, — крім руйнацій немає нічого. Розвалені будинки, розтрощені згорілі автівки й пустота.
Читайте також: Як Київщина оговтується від війни — репортаж (фото)
Вони наближалися до Романівського мосту. Побачивши плями крові на асфальті, ірпінці чітко усвідомили: хтось не дожив до евакуації. Люди, які намагалися виїхати на авто, залишали їх там, адже, у найкращому випадку, їх не випускали, у найгіршому — розстрілювали чи заживо підпалювали. Тому далі тільки пішки. І сім’я без жодних вагань ступила на цей міст. Крок, другий, і жодного погляду назад, за спину. Лише вперед і якомога швидше.
«Озерна була страшна, але міст, яким ти йдеш… Стоять сотні машин, і вони всі простріляні, усі згорілі. На самому мості є плями крові, і ми розуміємо, що це людська кров. А потім частини тіл, малих, великих…», — розповідає жінка, зціпивши зуби.
Інна з найменшим сином Федором
Уже за кілька хвилин вони таки дійшли до самої переправи. Там на них чекали бійці ЗСУ, які допомогли перебратися й піднятися догори до церкви в Романівці, де зустрічали вже волонтери. Позаду них стояли великі евакуаційні автобуси, завдяки яким родина дісталася безпечного місця поблизу Києва, стало трішки спокійніше.
Однак жодної радості жінка не відчувала. Її думки охопив туман роздумів про невідоме майбутнє. Часу довго думати не було: частина родини одразу вирушила до Львова, Інна невдовзі приєдналася до них після відвідин рідних на Житомирщині. На головному залізничному вокзалі Львова на сім’ю вже чекали місцеві волонтери, які допомогли освоїтися й трішки підкріпитися після виснажливої дороги.
«Мій дев’ятирічний син підбігає і питає, чи можна взяти бутерброд. Узявши його, він приносить мені. Відчуття того, що ти залишився без дому. Мені 45 років, і в мене нічого не залишилось», — зі слізьми на очах ділиться Інна.
Відчуття втрати всього нажитого, болю за українців, чиї долі розтоптала війна, переповнювало жінку. «Мені треба починати життя із чистого аркуша. І я не одна така. Нас мільйон. Страшно, що змахом руки однієї хворої людини, мільйони людей залишилися без житла, сім’ї, дітей, батьків», — із сумом каже Інна.
Однак довго на вокзалі сім’я не залишалася. Завдяки оперативності місцевих волонтерів у них з’явилося тимчасове житло, а свою країну покидати вони не збиралися.
Дорога до спокою
Спочатку Інна із сімʼєю вирушила до проміжного пункту в місті Стрий, за годину їзди від Львова. Там у школі №2 на вулиці Тараса Шевченка, майже в центрі міста, місцева громада організувала тимчасовий шелтер для внутрішніх переселенців. Вони були там приблизно тиждень, проживаючи на першому поверсі, у кінці коридору, за великим білими дверима, на яких каліграфічним почерком було виведено напис «4-Б клас». Дах над головою і спокій за вікном — усе, що було потрібно сім’ї Інни. За цей час волонтери допомогли знайти їм домівку недалеко від Стрия, там вони зможуть оселитися й жити доти, доки треба.
«Будиночок чудовий, ми не могли й мріяти про таке. Упевнена, що він полюбиться нам, а ми — йому», — ділиться Інна. Проте жінка запевняє: щойно стане безпечно, обов’язково повернеться додому відбудовувати рідний Ірпінь.
(Розмова відбулася в березні 2022 року.)
Текст написано в межах суспільно орієнтованого навчання Школи журналістики та комунікацій УКУ.