У. Т.: У Каннах, на відміну від Берлінале, гостросоціальне кіно сприймають не так захоплено. Як зустріли ваш фільм?
– На показі я не був – заради інших охочих ми змушені були віддати свої запрошення. Але на прес-конференції ті, хто підходив, відгукувалися дуже схвально – і про виконання, і про ідею стрічки. І про фінал, де лунає український гімн. Для мене це було надто важливо, наскільки ми змогли втриматися на межі смаку й не скотитися до псевдопафосу, залишитися на вершині емоційної напруги, котру будь-яка дрібничка й неузгодженість здатна легко перетворити на вампуку.
Читайте також: Перемога кохання
У. Т.: До речі, тема вашого фільму доволі пафосна – безпритульні грають у футбол і перемагають. Її сприймання може бути як сенсаційно-претензійне, так і соціально-благодійне. Тож із яким відчуттям ви підходили до цього сюжету й чому за нього взялися?
– Я впевнений, що як у театрі, так і в кіно найцікавіші саме пограничні ситуації. Те, як людина вийде з обставин, коли все складається проти неї. Тож коли я почитав про цю подію – виграш вітчизняної збірної з футболу, яка складається із безхатченків, – я відразу захотів її екранізувати. На київській прес-конференції перед нашою поїздкою до Канн один журналіст так резюмував фільм: «Тепер пишатимемося своїми бомжами!» Насправді ми закликаємо гордитися людьми, котрі знайшли в собі сили піднятися із самого дна й перемогти!
У. Т.: Чи немає тут перегуків з історією вашої сім’ї, яку разом з усіма кримськими татарами виселили з півострова?
– Дякую вам за це запитання. Татари хоч і не були бомжами – «без определённого места жительства», – але дуже сильно відчули на собі, що це таке – бути викинутими із життя. Бо ж навіть у переліку національностей колишнього Радянського Союзу їх немає. 9 травня 1944 року визволили Севастополь, а 18 травня мій народ, за звинуваченням у поголовній зраді, депортували. Хоча саме за радянською статистикою всі чоловіки кримськотатарської національності від 18 років воювали в лавах Червоної армії. І, відволікаючись від теми, я вражений, чому ніхто, крім, здається, Портнікова, нічого не сказав про спіч виродка Симоненка, який із трибуни Верховної Ради заявив, мовляв, татари мусять бути вдячні за цю депортацію… Тобто ваша правда: так, у цьому фільмі є перегук з історією мого народу, як і в мені є біль за безпритульних дітей, – у мене своїх четверо, і я знаю, що таке діти і що таке, коли малюкові три роки, і що таке період, коли вони себе шукають у житті.
У. Т.: Фільм «Чемпіони…» перегукується з «Мільйонером з нетрів» Денні Бойла в головному меседжі: кожен може досягти чого завгодно. Чи все ж таки ви вкладали вужчий сенс, патріотичний, що в Україні навіть безпритульні є обдарованими?
– Перефразовуючи вислів «талановита людина талановита в усьому», напевне можна сказати, що талановита країна – теж. Навіть у бомжах. Жартома. Але для мене ідеальна ситуація, щоб глядач побачив не тільки соціальний підтекст чи проблему. Особливо зважаючи на те, що ми не пропонуємо вирішення проблеми – лише ставимо питання. Ми ж не аптека! Якби було так просто, – робіть, як показуємо, і житимете добре і щасливо, – тоді давно вже хтось винайшов би рецепт щасливого життя!.. Ті хлопці, про яких ми знімали фільм, виграли чемпіонат, а що далі? А нічого. Ось у чому річ. Державі не дуже цікаво піднімати на п’єдестал бомжів, навіть якщо вони перемогли на чемпіонаті світу. Але таким футбольним грандам, як «Манчестер юнайтед» і «Реал (Мадрид)», чомусь цікаво. ЮНЕСКО теж цим займається, абсолютно справедливо вважаючи – бо веде свою статистику, – що 70% людей, які беруть участь у таких чемпіонатах, назавжди змінюють своє життя на краще.
У. Т.: Судячи з усього, ваші амбіції досить великі. Ви навіть в одній анкеті на запитання: «Хто ваш режисер?» – відповіли: «Я»…
– (Сміється.) За великим рахунком, це був жарт. Я дуже критичний до себе, і можу з достатньою точністю сказати, на що здатен, а на що ні. І ось той, хто висловився «про мого режисера» як про себе, – він дуже багато може мені пробачити, зрозуміти й заспокоїти. І він-таки може сказати мені вночі: «Ти цілковите ніщо». Тобто найбільший критик для самого себе теж я сам.
У. Т.: То яку оцінку за п’ятибальною шкалою цей критик поставив би фільмові «Чемпіони з підворіття»?
– Трійку з плюсом.