Ні, не дочекаються. Принаймні від мене, але якби ж то я один!.. Хоч кого зустрінь – рано чи пізно розмова поступово переходить на еміграцію. Востаннє щось схоже спостерігалося років 30 із чимось тому, тільки тоді легальну можливість радикально забратися за кордон мала єдина категорія безправних громадян – радянські євреї. Відтоді пам’ятаю анекдот: стоять двоє на перехресті, підходить третій: «Не знаю, про що ви тут розмовляєте, але їхати треба». Той самий настрій знову запанував в Україні, лише тепер доводиться обтирати пороги не ВВІРу (була така вража совіцька установа), а іноземних амбасад. І, на відміну від тих часів, усе, врешті, реально й досяжно, аби вік був відповідний, а ще бажано якийсь практичний фах.
Читайте також: Держава вважає закордонних українців небажанними та небезпечними
Насправді нічого принципово нового не спостерігається, хіба що так, сезонне загострення. Потік охочих чи то попрощатися з батьківщиною, чи то трохи від неї відпочити не мілішав ані на день упродовж усіх цих 20 років. Пригадую, на початках вітчизняного незалежного телебачення, десь усередині 1990-х, ми запустили промо-кампанію «Нас 52 мільйони». Уже тоді ми добросовісно помилялися, зараз ціна помилки хіба що зросла. Щонайбільше – 46. Враховуючи бодай мінімальний теоретичний приріст, слід констатувати зникнення 6–6,5 млн співгромадян. Це збігається з оцінками Світового банку, тільки він знає, куди поділися українці, та й ми підозрюємо. Теж мені таємниця: все Північне Середземномор’я включно з Мальтою перебуває на постійному побутовому обслуговуванні наших. Може, тому там так чисто, а в нас так захаращено, що вони підмітають там, а тут нема кому. А ще вони обслуговують свердловини в Сибіру, допомагаючи кревним братам звестися з колін, а ще складають комп’ютерні програми в Купертіно, штат Каліфорнія, та Сієтлі, штат Вашингтон. 15% українців працюють за кордоном, зміцнюючи чужі економіки. Хтось на тимчасових засадах, хтось остаточно перегорнув сторінку. Все це люди, по-перше, в найактивнішому віці, по-друге, непогано освічені (хоча для доглядання італійських бабусь дипломи нібито не потрібні), по-третє, мотивовані й працьовиті, по-четверте, соціально активні. Золотий запас, якого вдома так бракує.
Наявність сталих традицій заробітчанства дає змогу проблему не те, щоб ігнорувати, радше споглядати по-філософськи: мовляв, така вже їхня вдача, тих хохлів. Це суттєво легше, ніж усвідомлювати масштаби втрат і виробляти рецепти лікування. Гаразд, не ми одні такі, – кажуть, мексиканці теж схильні шукати щастя деінде. А ще з Нігерії та Гани теж намагаються втекти. Але в них є додаткові причини: всевладдя організованої злочинності, громадянські війни, важкий спадок колоніалізму, що вже тут удієш. В Україні причини, здавалося б, настільки очевидні, що нібито не вимагають серйозного дослідження. Безробіття, кажете? Я так теж гадав, особливо спираючись на статистику. Хай там як, а майже 9% – це не жарти. Але в країнах Єврозони безробіття сягає часом 12–13%, а все одно там ніби медом намазано. Ні, тут є додатковий чинник.
Читайте також: Чао, Україно!
Я спеціально вивчив кілька сайтів, створених потенційними емігрантами для взаємної моральної підтримки. Підкреслюю: потенційними, бо людина, яка на щось твердо наважилася, не має потреби це детально аргументувати ані собі, ані іншим. Є там і результати голосування відвідувачів, які кожен фаховий соціолог відкине з обуренням через відсутність наукової бази. А я не соціолог, мені можна. Так от, на першому місці серед причин залишити країну респонденти називають не економічні проблеми, а передусім загальний соціально-політичний клімат (цікаво, як це логарифмізувати?), корупцію та незадовільну інфраструктуру, й тільки потім – брак роботи та соціальних ліфтів. Речі нібито ефемерні, їх не намазати на хліб і не залити в бензобак, а от, як бачимо, вони визначають або, як мінімум, забарвлюють. Тому, мабуть, на початку 2005-го потік українських мігрантів на кілька місяців змінив напрям – до країни почали потроху повертатися заробітчани. Але дуже швидко він відновився в традиційному напрямі, що тут дивного?
І останнє: згідно з офіційними даними, наш респектабельний європеєць із Межигір’я переміг із перевагою 887 309 голосів. Менше мільйона. Якби ті – соціально активні, мотивовані, освічені, мобільні – залишалися в Україні, невже вони дозволили б обрати нещастя в прямому й переносному сенсі? Невже сама їхня присутність у суспільстві кардинально не поміняла б розстановки сил, включно із соціально-політичним кліматом? Невже Україна була б такою, як тепер?
Ось чому я нізащо не поїду за кордон. Із принципу. Не хочу дарувати цим мордатим свою країну.
Читайте також: Навертаючись до Батьківщини