Чекістський капіталізм

Карл Маркс побачив, що настає криза. Однак німе­цький філософ не все правильно спрогнозував. Він стверджував, що фінансові бульбашки є неминучими в капіталістичній системі. І вони, мовляв, її зруйнують. Щодо бульбашок мислитель мав рацію. Але при цьому він не зауважив дечого значно вагомішого. Капіталізм може існувати лише в певних моральних межах. А вони впродовж останнього десятиліття фатально розхиталися. 

Від деталей до суті

Капіталізм, безперечно, має потребу в періодичних кризах: великий економіст Джозеф Шумпетер називав їх творчою деструкцією. Щоразу, коли бан­­крутує бізнес, або ж масово звільняють найманих робітників, або ж продукт не відвойовує свого місця на ринку, або, приміром, закривається фабрика, відбувається економічна міні-криза. Завдяки їй фактори виробництва (земля, робоча сила, капітал) вилучаються з неефективного використання й стають доступними для чогось кращого.  

Проте Маркс не зумів передбачити, що політики з цього капіталістичного світу керуватимуть такими кризами та приборкуватимуть їх. Навіть нині, після найтяжчої фінансової кризи за останні 80 років, ніхто не пропонує серйозної альтернативи сучасній моделі капіталізму. Аргументи, які сьогодні наводяться, стосуються лише деталей, але не суті питання. Як виглядатиме наш світ за 10–20 років? Можливо, екологічно свідомішим, трохи більш протекціоністським, можливо, з жорсткішим регулюванням фінансів і, ймовірно, з егалітарнішим підходом до зарплат і бонусів. Не виключено, цей світ буде негативно налаштований щодо величезних боргів, які зростуть унаслідок реалізації планів фінансового порятунку банків. Сьогодні ж ці плани дуже бадьоро приймаються. Але все це лише нюанси.

Головне ж питання не в тому, яке майбутне чекає на ринки, а що буде з мораллю, яка їх підтримує. Адам Сміт наголошував у своїх роботах, що капіталізм – це насамперед моральна, а не комерційна система. Пошук вигоди облагороджується імперативами моральної свідомості. Якщо цей механізм руйнується, вся система втрачає свою легітимність. Капіталізм не вимагає бути щедрим, жертовним, але вимагає від своїх пасіонаріїв чесності та довіри.  

Нєфтєхімпромст­рой­транс

І саме в моральній царині капіталізм стикається з найтяжчим викликом. Останніми роками цей стовп всієї системи було розхитано. І причина цього – засилля жадібної наївності та цинізму. Жодна країна не має імунітету від таких проблем. Але найсумніші приклади цього можна знайти в екс-радянських країнах, насамперед у нафтогазовій галузі, торгівлі рекламним часом на державному телебаченні та колосальній індустрії з видачі дозволів і ліцензій.

Ці компанії створювали люди різного штибу. Дехто мав зв’язки у кримінальних колах ще з радянських часів. Дехто вийшов із комуністичної партії, з комсомолу. Дехто був задіяний у нелегальному бізнесі. Окремий великий сегмент людей, що чітко заявив про себе починаючи з 2000 року, становили вихідці з КДБ. Це бізнес, що має мало спільного із західними уявленнями про ринок і його закони. У ньому політичні зв’язки визначали все: можливість оренди землі, доступ до капіталів, привілеї, пільги.

Багаті люди із заниженою моральною планкою – це вельми неприємне явище. Далі я наведу суто умовно-фіктивний приклад. Уявіть собі компанію, засновану на початку 1990-х і названу «Нєфтєхімпромстройтрансбанк». Вона проголошує грандіозний план «запропонувати своїм вітчизняним та іноземним клієнтам повний спектр комерційних й інвестиційних банківських послуг». Насправді ж цю структуру не створювали задля таких цілей. Це був банк для відмивання коштів, що належав трьом особам: містерові Чекістову, містерові Гебістову та містерові Жуліку. В комуністичні часи перші двоє працювали в тіньовому секторі зовнішньої торгівлі. Якщо ви бажали закуповувати в СРСР у 1980-х рідкісний метал або ж планували сплавляти до Союзу другосортну пшеницю, то мали б домовлятися саме з цими панами в якій-небудь віденській кав’ярні чи берлінському готелі.

Проте вони мали й інші професійні обов’язки. Містер Чекістов завербував ображеного, низькооплачуваного молодшого клерка в британському консульстві у Західному Берліні. Інформація, яку він від нього отримував, допомогла йому загнати в пастку декого важливішого. Містер Гебістов потоваришував з амбітним молодим науковцем з Австрії, який сьогодні став видатним експертом із сучасної Росії. Обидва завербовані пани мають чудові приватні пенсії, виплачувані з пенсійних фондів Ліхтенштейну. Це нагорода за їхні труди й сміливість.  

Містер Жулік є бізнесменом іншого типу. В Ленінграді він займався рекетом, вельми прибутковою справою, постачаючи валютних проституток. Це узгоджувалося з потребою КДБ створювати пастки для іноземців. Йому бракувало того лоску, яким були позначені манери двох інших його напарників, але в них не було його безжальності.

1991 року на попелищі СРСР всі троє зміцнили свою дружбу і розпочали спільний бізнес. Ідея була дуже простою: експортувати природні ресурси, що видобуваються у шахтах та на нафтових полях. Адже гірничодобувні компанії не мали клепки, щоб робити це самостійно. Прибутки були колосальними навіть з урахуванням хабарів транспортникам та митникам. Їхнім потенційним конкурентам було б непереливки, бо «кришувала» цих бізнесменів ФСБ.   

Оборотний капітал частково надійшов із тіньових фондів старого режиму, мільярди доларів відмивалися через банки Відня та Кіпру. Троє згаданих панів нечувано процвітали. Але вони ніколи не забували, звідки прийшли їхні гроші й кому вони зобов’язані засвідчувати свою вірність.

Їхній банк звітував про зовсім невеликий прибуток на внутрішньому ринку Росії: основна частина коштів надходила в банк у Ризі, рекламний слоган якого сповіщав: «Ми ближчі, ніж Америка». Чекістов тримався за своє робоче місце в міській адміністрації Санкт-Петербурга. Жулік здійснював внутрішні торговельні операції в Росії. Гебістов переїхав до Женеви та вів там свій додатковий бізнес. Цих трьох персон бачили разом дуже рідко, хоча всі вони мають дачі на березі одного мальовничого озера під Санкт-Петербургом.

Їхній банк почав скуповувати об’єкти, які до того вони фактично грабували: крок за кроком прибиралися до рук плавильні печі, нафтопереробні заводи, нафтові родовища та порти. Іноді як власника оформляли сам банк, іноді – іншу бізнес-структуру. Ці структури з’являлися як гриби після дощу. Гроші накопичувалися на різних рахунках одночасно. Ніхто з цих трьох персонажів не знав напевне, чим володіє реально інший із напарників. Але прибутки були такими великими, що це не викликало якихось побоювань.

Drag nach West

Єдина проблема, що стояла перед ними: як просувати свої капітали на Захід. І це видавалося нездоланною перешкодою. Їхній банк був грабіжницьким механізмом. Він не відповідав західним стандартам: не міг похвалитися прозорою бухгалтерією, рахунками в банках із хорошою репутацією, чіткою бізнес-стратегією та транспарентністю щодо власників. Моральна криза західного капіталізму полягає саме в тому, що на практиці це завдання виявилося зовсім не таким складним. Якраз навпаки – напрочуд легко виконуваним.

Першими злочинцями були бухгалтери. Їхня функція – подавати «правдиву та чесну» картину бізнесу, який веде компанія. Щоразу, коли хтось купує акції певного підприємства чи відносить свої гроші до банку, він вірить у те, що бухгалтери – це не просто рахувальники монет, а моральні арбітри. У 1990-х західні бухгалтерські фірми витратили багато часу та купу грошей на Росію, вважаючи, що вона дає їм чудову нагоду продемонструвати, що означають ефективна транспарентна бухгалтерія та ощадливе використання коштів у процесі ухвалення рішень. Проте дуже швидко вони забуксували, намагаючись вдихнути добропорядний західний дух у нетипові й незаконні бізнес-практики. Це виправдовували тим, що російське законодавство було ще зовсім не відшліфоване і зап­лутане, тому, мовляв, не варто було вважати аморальними спроби його обійти. Але для нашого умовного банку співпраця із західною аудиторською фірмою є питанням престижу.   

Спочатку цей банк міг відкривати кореспондентські рахунки для здійснення рутинних міжнародних трансферів. І тут західні банки вирішують, що розширення співпраці з цією багатою російською структурою є вельми перспективним, навіть спокусливим. Вони починають вигадувати, яким чином вони могли б поліпшити імідж російського партнера. Радять йому сформувати консультативний комітет із колишніх послів, політиків та промисловців. Ці пани отримали щедрі зарплати, їхні обов’язки були легкими: лишень чотири комітетські засідання на рік, потоплені в розкошах і гостинності (як доважок до них пропонується чудове проведення часу в компанії красунь). 

Для Гебістова та його «колег» це все було знайомим до болю. Їх спеціально вчили, як маніпулювати іноземцями, щоб ті здавали свої секрети. Тепер перед ними стояли нові цілі, але шляхи їхнього досягнення були простіші. Раніше західні люди, які вступали в контакт із КДБ, часом мали докори сумління. Тепер ставки були інші. «Ось вам, будь ласка, гроші за те, що ви допоможете нам здолати західні стереотипи щодо Росії». І такий підхід, підкріплений відповідними заохоченнями, що були недоступними за радянських часів, виявився ефективним.
Інші теж допомагали облагороджувати цей банк. Велика західна консалтингова компанія (назвімо її McGemini) запросила мільйонний гонорар за ґрунтовне дослідження кожного аспекту бізнесу, який вів банк. Вона порадила радикальну реорганізацію, зменшення витрат за рахунок відмови від власності, що не була жодним чином пов’язана з професійною діяльністю банку, як-от: кілька розкішних яхт, приватні літаки, розкішна база відпочинку поблизу Сочі, дорогі готелі, численні лімузини. Компанії McGemi­­ni заплатили вчасно й сповна. Щоправда, більшість її порад було проігноровано. Проте кого це хвилює? Віднині банк міг голосно заявити, що він співпрацює з McGeminі. Його аудит здійснювали такі компанії, як Ernst-Price, Lybrand & Touche. Він також співпрацював із банком Hypo-Credit-Inves, яким володіють італійці, а керують німці.

Згодом банк найняв PR фірму (назвімо її Hill & Burston), що порадила змінити його назву на щось сміливе й зовсім нерадянське. Її піарники, миловидні, англомовні, строго вдягнені, чаювали, пригощали журналістів, відгукуючись про банківських очільників як про розумних, добропорядних, суспільно відповідальних людей. І саме ці люди – обличчя нової дружньої до бізнесу й відкритої до західних партнерів Росії. Це було доволі хитро.  

Англійська замість мату

Чекістов отримав нову роботу в Москві й не хотів виказувати свою причетність до банку. Навчений працювати в тіні, Гебістов ненавидів бути в центрі уваги. А Жулік – це була просто катастрофа. Він регулярно запізнювався на інтерв’ю, приймав дзвінки на свій мобільний під час інтерв’ю з редактором журналу Newsweek і приправляв свої коментарі непристойною кримінальною лайкою. Дуже скоро було найнято презентабельних англомовних виконавчого і фінансового директорів. Вони отримали шалені зарплати й мали просто ідеальні резюме. Лише за дуже скрупульозного аналізу діяльності фірми можна було б розгледіти, що вони насправді не приймали реальних рішень.

Юридична фірма (назвімо її Clifford Case Smithlaters) теж відігравала велику роль. За погодинний гонорар у розмірі $500 вона попрацювала над тим, щоб усі контракти та документація банку відповідали букві суворого законодавства. На зміну колишній розхитаній структурі прийшла герметична мережа взаємопов’язаних трастів, холдингів та акціонерів, що перебували в юрисдикції різних країн: від Кіпру до Ліхтенштейну. Ніхто не знав напевне, хто є головним власником і бенефіціантом цієї «імперії». Вона отримала право на використання торговельної марки та інших активів від низки офшорних компаній, сплативши за це чималі кошти. Можна було припустити, але неможливо точно довести, що хтось десь отримає з цього шалений зиск, а комусь від цього перепадають крихти. 

Крім того, банк винайняв спеціальні фірми, штатними працівниками яких були колишні західні «партнери» Чекістова та Гебістова – ветерани британської служби розвідки та Центрального розвідувального управління США. Вони були таємничими та всеприсутніми. Формально їх наймав реальний західний клієнт, приміром, японський хедж-фонд. Ці специ регулярно вивчали ситуацію в банку так ретельно, як це було можливо. І саме вони надавали Гебістову детальну інформацію про всі слабкі місця й загрози його безпеці та безпеці всього підприємства.

Останній штрих 

Єдиним головним болем Гебістова були деякі файли в базах даних західних урядів. Якось він не оплатив будівельних робіт в одній західній країні. Коли його партнер спробував законно  отримати свої чесно зароблені гроші, Гебістов погрожував йому розправою. Шокований західний бізнесмен одразу ж звернувся до поліції. Щоправда, проти його російського візаві так і не було вжито якихось заходів. Однак борг повернули негайно. Інформацію про цей інцидент і досі можна знайти в базах даних правоохоронців. Для того, хто в ній зацікавлений і знає, де шукати, це не буде проблемою. 

Останньою лінією боротьби були рейтингові агенції – верховні судді чесності та конкурентоспроможності. Колись вони лише посміялися б із такого банку. Але перейменований, усебічно облагороджений і причепурений, він був чудовим кандидатом для рейтингування та виходу на ринки капіталів. До того ж усі вже забули про його туманне коріння. Він почав обережно з малої синдикованої позики, яку вчасно повернув, попри фінансову кризу 1998 року. Після підвищення цін на нафту банк отримав свій інвестиційних рейтинг і випустив євро­облігації. Відтоді він міг брати як коротко-, так і довготермінові кредити.

Найважливіше те, що свої акції він спочатку виставив на продаж у Москві, а потім за кордоном. Там він розпочав із малої регіональної біржі в Німеччині, яка була рада бодай якимось пропозиціям. Наступним у списку був уже Відень, далі – фінансовий ринок у Нью-Йорку. Засновники банку подумували про повний лістинг у Нью-Йорку, але визнали, що правила експертного контролю за цінними партнерами та їхніми емітентами надто обтяжливі й там. А ось Лондон виявився готовим запропонувати росіянам «гнуч­­кі» критерії лістингу. На хвилі оптимістичного сприйняття Росії в 2006 році банк збув 5% своїх акцій у Лондоні, отримавши мільярди. Ці гроші мали бути витрачені на модернізацію компанії. Натомість їх використали як інвестиції в західні компанії. Хоч би що трапилося в самій Росії, майбутнє її засновників було убезпечено від будь-яких ризиків. І в цьому, на жаль, полягали інтереси всіх верховних таємничих «друзів» банку, що починав 20 років тому з переправляння грошей КДБ і Кремля за кордон.

Західним власникам цінних паперів цієї компанії гарантували, що вони володіють часткою реального бізнесу й що боргові зобов’язання ви­кону­­ватиму­ться вчасно і вповні. І ось на цьому етапі нам варто повернутися до питання моралі: обіцянки чогось варті лише тоді, коли той, хто їх дає, чесний і поряднй. Обіцянки Гебістова не варті особливої довіри. Але ж сутність західного капіталізму саме в тому, що професіонали, які співпрацюють із бізнесменами, керуються не самою лише фінансовою вигодою.

Юристи служать передусім закону, правосуддю, принципам справедливості, а лише потім – конкретним інтересам клієнта. Бухгалтери мають вірити в те, що чесність – це запорука їхнього професійного ус­піху. Банкіри ставлять інтереси своїх клієнтів вище за можливості отримати швидкий надприбуток. Біржі мають не лише формально здійснювати експертну оцінку цінних паперів емітента, а щиро прагнути завоювати репутацію місця, де інвестори можуть вкладати в надійні компанії. Згаданий банк та його поплічники вихолостили, фактично знищили ці професійні гарантії. 

Одне слово, Захід втратив дуже багато й нічого не придбав навзаєм: він втратив пристойність. Два екс-кадебісти та один екс-злодій у законі стали мультимільйонерами. І всі ми були їхніми співучасниками. 
Перспектива корозії західного капіталізму на цьому тлі видається загрозливою. Чому звичайні виборці та платники податків мають терпіти систему, що «адаптує» універсальні правила під потреби багатіїв, а тих, хто не вміє грати за цими новими правилами, тримає за бевзів? Якщо ми не можемо бути впевнені, що банки, бухгалтери, рейтингові агенції та юристи співпрацюють із Чекістовим чесно й прозоро, то чи можемо ми довіряти їм, коли вони мають справу з нашими грошима й активами?