Чеченська петля

Російська політична спільнота виявилася настільки приспаною розмовами про стабілізацію в Чечні, що інформаційне повідомлення про бої в селі Беной-Ведено Ножай-Юртівського району республіки в ніч проти 13 червня 2008 року не викликало осмисленої реакції. В цьому разі мова йде не про алармістичні прогнози, а про ґрунтовне розуміння тих політичних процесів, які сьогодні відбуваються в Чечні.

 

Між тим масштаб нападу бойовиків вражає. Вбито три людини, одну поранено, спалено будинок колишнього заступника голови селищної адміністрації. За даними російських силових структур, у нападі брали участь від 25-ти до 60-ти бойовиків. Однак куди важливіше зрозуміти, чи означає це зіткнення кінець «стабілізації» в Чечні? Чи можна говорити про своєрідне «друге дихання» сепаратистів у Чечні, чи це передсмертна агонія? А якщо не агонія, то під якими ідеологічними знаменами буде консолідуватися чеченське «ополчення»? І чи справді воно сепаратистське?

 

 

 «Під час операції, за уточненими даними, знищено 11 кадировців, поранено не менше 17. Захоплено в полон 13 муртадів. Моджахеди атакували до 20-ти об’єктів на території села. Спалено не менше 10-ти будинків муртадів і посіпак російських кафірів. Обшуки та профілактичні заходи проведено у 40 будинках, що належать муртадам і поплічникам окупантів», – зазначається на відомому сайті «Кавказ-центр». Навіть якщо відкинути характерний для «Кавказ-центру» стиль (перебільшення власних досягнень і мінімізація втрат), то лексика повідомлення дає змогу зрозуміти, хто є ціллю бойовиків. Це, по-перше, «кафіри» (тобто «невірні») і «муртади» (формальні мусульмани, які відмовилися від суті Корану).

 

 Отож, мова, якою описують чергову бойову акцію, – не націоналістична. Це мова радикальних ісламістів, які роблять вигляд, що ведуть «священну війну» проти невірних. А це із сепаратизмом уже погано в’яжеться. Особливо, якщо взяти до уваги той факт, що ще в листопаді 2007 року на тому самому «Кавказ-центрі» з’явилася офіційна заява Доку Умарова (після загибелі Абдул-Халіма Сайдулаєва його вважають президентом так званої Чеченської республіки Ічкерія). В цій заяві було проголошено Кавказький Емірат. При цьому Умаров стверджував, що сепаратистська Ічкерія існуватиме тільки як адміністративно-територіальна одиниця у складі майбутнього Емірату.

 

 Таким чином, інцидент 13 червня лише продемонстрував один загалом очевидний факт. Незадоволені республіканською та федеральною владою в Чечні є. Жодні рейтинги й ефектна пропаганда не покращать ситуації. Було б украй необачно вважати, що політика «кадировізації» влади владнає всі гострі соціально-політичні суперечності в республіці. Все, що зуміли зробити батько та син Кадирови – це запустити проект «національного відродження». Компонентами цього проекту стали: залучення вчорашніх бойовиків і навіть сепаратистських лідерів до органів влади й міліції; більша (порівняно з іншими регіонами) політична самостійність; претензії на загальнокавказьку гегемонію.

 

 

 Нинішня еліта Чечні, яка виросла й зміцніла в умовах пошуку власної ідентичності після розвалу СРСР, зробила вибір на користь «націобудівництва», а не від’єднання від Росії. Цей вибір у короткотерміновій перспективі значно привабливіший, ніж відкритий сепаратизм. Від президента Чечні багато в чому залежить і стабільність нинішньої «вертикалі влади». Так, потенційні опозиціонери не зможуть знайти управу на кремлівського улюбленця в Москві. В цій схемі немає клапанів для викиду опозиційної енергії. Більше того, цю енергію неможливо відстежувати й цивілізовано контролювати. До Москви далеко, а перемогти Кадирова на теренах Чечні з опорою «на власні сили» не вдасться (тим паче, що в президента республіки є свій ресурс популярності). Тож для «внутрішніх опозиціонерів», незадоволених «кадировщиною», потенційно немає іншого шляху, окрім як іти в гори (для когось це означає повертатися в місця дислокації). А незадоволеними можуть бути не тільки чиновники, котрі завинили перед шефом, а й прості обивателі, які не зможуть знайти ефективного захисту від сваволі вже «своїх» силовиків. Ще один «виклик» полягає в тому, що на Сході зазвичай провал націоналістичного сепаратистського проекту сприяє актуалізації ісламського радикалізму. І в цьому сенсі має рацію ісламознавець Алєксєй Малашенко, який каже про те, що адепти радикального ісламу «діють відповідно до своєї логіки, відчуваючи за собою якщо не підтримку, то симпатію значної частини суспільства. Вони чудово вміють користуватися гаслами соціальної справедливості, критикувати корупцію та шахрайство офіційного духовенства. І все це подають у чіткій і зрозумілій релігійній упаковці».

 

 Отже, Москві слід перебороти ейфорію, яка витає у вищих коридорах влади, з приводу Чечні. «Кадировізація» Чечні – це метод, за допомогою якого можна вирішити тактичні завдання «замирення республіки». А такі завдання, як інкорпорування чеченців у загальноросійські структури (не стільки владні, як життєзабезпечувальні, «повсякденні»), не вирішуються. Нерозв’язаним залишається і завдання, яке ще 1994 року Москва оголосила пріоритетним – установити правовий порядок у республіці. Закритість Чечні, а також небажання Кремля формувати тут нову постконфліктну еліту відтерміновують можливість повноцінної реабілітації республіки. А без цієї реабілітації будь- яке невдоволення в Чечні (як і будь-яка опозиція) виражатиметься в не надто цивілізованій формі.