Частково звільнені, але невизнані

Суспільство
5 Вересня 2016, 15:38

Цьому клаптику українського села Зайцево, що місцеві кличуть Бахмуткою (не плутати з однойменною трасою на Луганщині) майже пощастило. Фронт зупинився на його городах, українській армії вдалося втримати терористів, не пустивши далі грабувати і зомбувати мешканців, перетворюючи їх у відходи «русского міра». Втім на цьому усі радощі несподівано закінчуються.

Нині мешканці Бахмутки, північного кутка Зайцево, в прямому сенсі перебувають у підвішеному стані, майже без засобів існування. Коли б не волонтери, які хоч якось підтримують їх, для багатьох тутешніх українців все могло б закінчитись дуже плачевно. «У нас проблема в тому, що нас досі не приєднали до України, хоча ми під українською армією, – кажуть мешканці, – у нас в паспортах зараз стоїть прописка Микитівський район, місто Горлівка. Ми відносимось до Горлівки, але так як більша частина Зайцевого під «ДНР», а ми на українській території, то досі не визначено наш статус.» Все нібито впирається в Верховну Раду, в чиїх лабіринтах загрузла розв’язка життєво важливого питання. Ще раніше «нас прийняла районна адміністрація міста Бахмута, колишнього Артемівська, потім обласна влада, а Верховна Рада пішла на канікули…» В принципі, проблема могла б бути вирішена ще і до канікул, але ж кого цікавлять якихось там 250 мешканців буферної зони, з яких всього відсотків 20 – люди працездатного віку, а решта 12 дітей (3 дошкільнят) і пенсіонери (65 – 90 років) частина з яких лежачі… «Вони заблокували там трибуну і не працювали, потім пішли у відпустку і ось до сих пір – вони у відпустці, а ми… висимо між небом і землею».

Через не визначений статус населеного пункту, з лютого 2016 року всі рахунки мешканців Бахмутки заблоковані. Це проявляється в доволі простих речах – неможливості отримувати пенсії, соцвиплати, допомогу – все заблоковано. «Тому що нас не вважають, як сказали, жителями України. Ми на сьогодні біженці і переселенці. У нас має бути картка переселенця і ми повинні проживати по ній в тому місті, де її брали.»

Читайте також: Терористи обстріляли з мінометів Зайцеве та Майорськ – СЦКК

Не зважаючи на те, що Бахмутка залишилась на підконтрольній Україні території, природно, що жодні державні структури, як і не державні, в ній не працюють. По-перше, це окраїна окупованого села Зайцеве, по-друге, ще не було такого випадку щоб українські чиновники погодились ризикувати своїм життям працюючи під постійними обстрілами. Як не крути, до лінії вогню півтора-два кілометри, а життя чиновника безцінне. Тому всі потрібні довідки мешканці кутка традиційно беруть в Бахмуті, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці і згідно правил мусіли б там проживати щоб користуватися всіма благами цивілізації. Багато хто так і вчинив полишивши все і рятуючи життя та родину. Але, зірватися та поїхати мають можливість не всі, навіть коли і доводиться жити під обстрілами, по пів ночі пересиджуючи в льохах чи землянках. На питання чому ви не виїжджаєте втомлені люди відповідають якось приречено «ми заробляли, купували, набували, будували – і виїхати в нікуди. Шукати, починати заново. Просто у нас на це немає сил…».

А ще не варто забувати, що Бахмутка, це все ще українська територія і немає ніякого такого припису який змушував би людей покидати свої мешкання, бо чиновники не можуть дати собі раду з власними обов’язками.

На час написання цього матеріалу в селі вже рівно 71 день немає світла. Про це знають всі, – кажуть мешканці, – «починаючи від міста Бахмута і, мабуть, до області, до Маріуполя! Всі знають, що у нас немає світла. Нам привезли як гуманітарну допомогу генератор, видають по 100 л. бензину, але цього мало, тому що у нас 250 людей». В основному генератором користуються лише для зарядки телефонів (хоч якийсь зв'язок з світом), а вже подивитися телебачення (тут, о диво, наявна трансляція українських каналів) селяни не можуть, бензину ж обмаль. Газу в Бахмутці не було ніколи, вона не газифікована тому паливо привозили в балонах. Тепер звісно не привозять. Село стоїть майже наполовину зруйноване, потрібна хоч якась допомога щоб відремонтувати пошкоджені хати. «Таких що не піддаються ремонту, де були точні попадання, так щоб повністю зруйнувало будинок, у нас більше десятка, решта придатні до життя якщо полагодити.» Роботи в селі також звісно нема. Якщо дуже хочеться попрацювати треба кудись виїздити, але перед тим, як виїхати, – пояснюють мешканці, – треба знайти цю роботу. Їхати в нікуди немає сенсу.

«Якби не Червоний Хрест, якби вони не возили продукти харчування і не возили гігієну, мабуть, селище вже крякнуло б давно, – зізнається депутат селищної ради Зайцевого, пані  Валентина. Люди виживають за рахунок гуманітарної допомоги і своїх городів, того, що на них виростили.»

Читайте також: У Зайцевому розпочав роботу поліцейський пункт

Яких настроїв в селі більше, проукраїнських чи сепаратистських, важко сказати. Мабуть радше ніяких. Українська влада робить все можливе і неможливе, щоб у тих, хто ще хоч в щось вірить, убити цю віру остаточно, а сепаратисти регулярно луплять по селу, наполегливо його знищуючи. Зрештою, які настрої панують у селі поміж людей не важко здогадатись. І сказати про безнадію мабуть буде занадто просто. Тут всі страшенно втомилися. Втомилися чекати, сподіватись, вірити. Втомились не мати світла, кожного вечора вслухатися в темряву і з жахом чекати що прилетить. По пів ночі «спати одягненим, а пів ночі у підвалі…» «кожного вечора, я не знаю, як буде вночі, минула ніч пройшла тихо, всі спали в своїх ліжках, слава Богу!» «Є відчуття, що Україна нас кинула, – сумно зізнаються співрозмовники, – якби Україна дотримувалась свого слова, – ті представники влади, які до нас приїжджають, то ставлення було би зовсім інше. А так приїжджають – обіцянки-цяцянки – ми вам зробимо світло, ми вам зробимо воду. А потім, ми не можемо відновити насосну, бо в нас немає світла… Зараз поставимо ці насоси, встановимо, треба це замикати, тому що, невідомо куди воно може піти, а стерегти – нереально…» Замкнене коло…

«Щоби я хотіла сказати, – перепитує пані Валентина, коли я прошу її звернутися до української влади. – Хай би депутати ВР приїхали до нас у селище і пожили хоч би два дні. На цю мізерну пенсію. Ту, яку не дає держава. Просто пожити у нас в селищі 2-3 дні, більше не треба – ні світла, ні води. Ні навіть піти в магазин хліба купити вдосталь, досита, ні пенсіонерам, ні іншим людям. Нам просто немає за що!»

Тут мабуть варто було б ставити крапку, але є ще один момент на якому все ж треба наголосити. Цей текст не про «все погано» і навіть не про «зраду». Він про людей, які не зважаючи ні на що намагаються добитися правди і вирішення свого надважливого питання, питання життя. Вони не зраджують свою батьківщину і нікуди не втікають, ні до кого не перекидаються, нікого не чекають і не просять «пріді». Вони кричать і намагаються достукатись, не покладаючи рук до тих, кого мають все ж за свою владу і від кого сподіваються допомоги в розв’язці свого клубка проблем. Вони українці. Патріоти великі, маленькі чи ніякі, щирі чи не дуже, але українці, яких кинути Україна не має права. Як не має права і тих, хто переказує з того боку, що дуже чекає на прихід української армії і готовий чекати скільки стане сил. Україна нарешті повинна їх всіх почути і дати їм зрозуміти, що любить їх і робитиме все можливе і неможливе щоб ця любов не виглядала лише агітаційним шаблоном.

Читайте також :У бою під Зайцевим військові захопили російський прапор

Українізувати і повернути Донбас насправді не так вже й складно. Його, як би цинічно це не звучало після всього того що трапилось, треба для початку таки почути. Але не той Донбас що найбільше кричить і чий труп давно розклався від ненависті і злоби, а той що живий і все ще вірить в Україну. І він будьте певні набагато більший та потужніший ніж хтось думає…

P.S. Мешканці Бахмутки, околиці Зайцево, дуже сподіваються що депутати ВРУ згадають про них 6 вересня на своєму засіданні і зроблять все можливе аби вирішити їх невеличку але таку важливу проблему, повернуть бодай частину селища Україні.